Чотири броди

Михайло Стельмах

Сторінка 37 з 108

Трусилася його вовна, трусилася шапка, на яку пішло кілька зайців, трусилися торби з примороженим хлібом і одежею, лихоманилось і нутро заволоки.

— Оце міг би вскочити! Та як ускочити, — здував слова на свої хащі і так товк чоботиськами дорогу, ніби вбивав сваї. Уже чавив його піт, чавила одежа і хліб. Він залюбки викинув би десь торбу, але тоді хліб міг стати його суддею. Від цієї несподіваної думки аж пересмикнуло дідугу. Сторожко оглянувся навкруги, скинув шапку, що вже пахла не зайцем, а чортом, рукавом витер чоло і upo всякий випадок повернув з дороги до лісу, та відразу яс передумав: у діброві сліди його чоботиськ і сліпий побачить. Тому товчи дорогу та поглядай і на передні, й на задні колеса. Заманулося ж йому, дурневі, знову повернутись на старе місце. І чого б?

Нарешті вигулькнуло довгождане дворище Магазаника, дихнуло стогами лісового сіна, озвалося невгавучим гавкотінням кунделя, а далі — сполоханим рохканням свиней, отих, що від весни і до зими випасаються в лісах і навіть сусідять з дикими родичами.

Старець спочатку стає біля телятника, під стіною якого замерзав мальований янгол — це ж із скитка Магазаник видер двері з святим малюванням і притулив до грішної будови. А кундель і тут сатаніє од злості і так орудує лапами, що аж пліт ходором ходить, а з стовпчаків злітають білі шапочки. Чого ж так довго німує оселя? Чи не перебрався Магазаник в село, бо й там має хату.

В нутрі оселі забився вогник, погас і знову ожив. Далі забряжчали дверні засуви, і на порозі з рушницею в руках став напівроздягдений Магазаник. Старець аж побіг до воріт.

— Хто там і вночі товчеться? — неласкаве обізвався лісник.

— Це я, Семене, — наліг на ворота старець і відсахнувся, бо пес уже хапав його за полу.

— Хто — "я"!

— Оникій.

— Оникій? — аж пересмикнуло Магазаником. Він мовчки постояв якусь хвилину, далі крикнув на кунделя і, держачи рушницю паїіпсроваги, пішов до ворїт. — Таки Оникій!.. Тебе, видать, і вночі не прихоплює сон?

— Усяке буває, — невиразно відповів Безбородько. — У тебе нікого нема?

Лісник помовчав, думаючи-, що сказати: як збрешеш, чи не гірше буде.

— Тільки Василина. Вона іноді порається, доглядає за всім домашнім. Ти ж до мене?

— Виходить так.

— То пішли, — кинув рушницю на плече, а Безбородько відчинив і зачинив ворота.

— Чогось ти насурмонений дуже.

— Це ще сон вилежується в мені.

Переступивши поріг хати, Безбородько аж прикипів вирлами до пишнотілої жінки, на обличчі якої ще не одцвітали густі рум'янці і своєрідна грубувата краса. Хоч ва плакат перемальовуй!

Побачивши такого гостя, молодиця в переляці переломила повпі чутливі вуста, прикрила рукою виріз сорочки і метнулась у ванькир, на пригнутих плечах її зашелестіла хвиля осіннього

волосся.

— Зготуй нам щось, Василино, — кинув навздогін Магазаник і звернувся до Безбородька: — Скидай свою ношу, скидай шати, перекусимо щось, та й залазь у сни на другій половині хати.

— Стьогночки там?

— Ні, у місті, — зітхнув Магазаник. — Теж, як і ти, не може нагріти собі місця. Хеледну зайчатину будеш їсти? Чи підігріти? Сьогодні свіженького підстрелив.

— Підігрій чимось іншим, краще корінковим пійлом. Не перевелось воно в тебе? — Безбородько не так прислухається до лісника, як до шарудіння у ванькирі, а роздягнувшись, мало не вліз у дзеркало, поправляючи свої кудли.

Незабаром Василина, розгойдуючи драбинкою одягнені спідниці, поставила на стіл і хліб, і зайчатину, і тушковану капусту, і чарки, а Магазаник налив у них з гранчастої пляшки якоїсь темноокої ядухи.

— Сідай, молодице, з нами, — запросив Безбородько господиню до столу.

— Спасибі, вечеряйте самі, — злегка вклонилась, лукаво покосувала і понесла свою дорідну постать у ванькир, ще й двері зачинила за собою.

І одразу очі Оникія посмутніли.

За вечерею Магазаник напустився на непроханого гостя:

— Ти чого энову накликаєш лихо і на себе, і на мене? Забулось торішнє?

— Не забулось ні торітіто, ні те, що було, вважай, двадцять років тому.

— Згадала баба дівера — що замолоду діяла? — криво посміхнувся лісник.

— Напевне, так. Я тобі торік розказував про свою жінку.

— Що вона на вроду, як ясна зоря у погоду, — згадав Магазаиик.

— От повір: кращої за неї ніде не стрічав, хоча з усякими були і стрічання і прощання. А оце довідався, що вона вчителює у вашому районі, то й вдарив лихом об землю. Зроби, Семене, послугу — дізнайся завтра,, у якому вона селі й чи вийшла заміж, чи залишилася солом'яною вдовою. Повік цього не забуду тобі.

— І нащо це, і до чого це? — обурився лісник. — Ти ж сам казав, що вона така ідейна...

— Ідеї одне, а гарне тіло — друге, — посмутнів Безбородько. — Може, якось змириться, коли переміниться життя.

— Жди тих перемін! — буркнув Магазаник і перехилив чарку. — Як же ти міг знову старцем з'явитися? Хоч би в якого дяка чи попа перешерстився.

— Часу не вистачило, бо оце тільки вчора прочув про неї. — То поїдеш?

Магазаник виделкою витяг серце зайця.

— Мушу, хоч сам бог бачить: це голоколінна дурість.

— Хай буде й так. Спасибі, Семене. То й по останній на сьогодні, — і, перехиливши питво, пішов на другу, холоднішу половину хати, де стояли сипанки і діжниці з медом, салом, сиром, мукою, маком і всякою всячиною. — Не замерзну я тут?

— Стьопоччиною периною вкриєшся. І не полінуйся протопити в врубі, — дрова сухі, як перець, — господар позіхнув, перехрестив рота та й пішов до дверей, а гість позаздрив йому: бач, яку має кралю. З такою і ліси здадуться раєм.

Лісник удосвіта поїхав до міста, а Безбородько,^ накинувши на плечі яргачину, довго з ножицями крутився перед дзеркалом, вкорочував свої патли, звужував брови і прислухався, як на подвір'ї гелкотіли гуси і рохкали свині, дикіші з них норовили поживитись пташиним крилом.

Коли він, причесаний, вимитий і навіть напахчений, зайшов па другу половину хати, там уже проворно орудувала Василина, а на столі парувало снідання і стояла вчорашня пляшка з ядухою.

— Я вже хотіла гукати вас, — здивовано глянула на гостя, загадково посміхнулась. — Сідайте, бо картопля зачахне.

— Спасибі. Сідай і ти, — і поплескав господиню по плечі, що одразу ж взялося дрожем.

— Я вже поснідала, — відповіла рівно, а Безбородько знову позаздрив Магазанику.

— Тоді хоч так сядт, — псе веселіше буде, — випасав очі па жіночому виду і мимоволі зітхнув.

— Чого ви? — здивувалась, повела бровами.

— Ох і гарна ж ти, жіночко.

— Найшли тієї краси, — зневажливо махнула рукою і посмутніла.

— Нелегко тобі у Семена?

— І не питайте, — Василина помовчала, далі сміливо зирнула на гостя. — А чого ви, такий молодий, дужий, у старці записались? Вам би краще личило бути приймаком, а не старцем. Чи робити ліньки?

Що ти скажеш цій простоті? Безбородько скрушно похитав головою.

— То я собі середину роботою підвередив, а середина — таке діло...

— Щось не схоже на це.

— Чому так думаєш? — аж занепокоївся Безбородько: чи не примітила чогось гемонська молодиця.

— Бо ви і їсте та й зирите не так, як ті, що мають усередині ганч, — ще й так посміхнулась, наче на цідилку переціджувала його забаганки.

— Як не зирити на тебе, коли маєш таку звабу?! — жартома нахилив свої патли до неї, а вона відсунулась од них, і це ще більше розбурхало його почуття. Після чарки він потягнувся до руки Василини, та відвела її й похитала головою.

— Виходить, і в старій грубі чорти топлять?

— Таки топлять, Василино. Життя є життям! От подаруй мені поцілунок, а я для тебе навіть золотої цяцьки не пожалію. Не покаєшся.

— Золотої?! — чи то здивовано, чи глузливо запитала, кинула брови врозтіч.

— Золотої, моє золотко. От побачиш! — І він обняв жінку, та неждано отримав такого ляща, що мало не злетів на долівку. Оце сила! Аж перед очима темна метелиця закрутилась.

— А тепер, старче, вставай, щоб не приріс до лавки! — гнівно наказала Василина. — І в один чирк вимітайся звідси! Золото ж при собі тримай!

Вона підхопила Безбородькову свиту і торбу з одягом, винес^ла з хати і кинула далеко за поріг, ближче до свиней...

Розлютований Безбородько підхопився з лави, заступив у сінях дорогу жінці, всвердлив у неї очі змієїда.

— Ти, придзигльована, притримай свій норов для інших, бо коли я підведу руку, то в декого відвалиться шия. Ану зараз же Ьринеси мені торбу й свиту!

— Хай тобі нечисті з пекла приносять твої шмутки! Чого свої буркала витріщив, як Гнатко-Безп'ятко?! — зашипіла Василина, плечем відштовхнула старця, вбігла до хати, миттю одшнулась, ще и лихим оком зирнула в дзеркальце і так гайнула иа подвір'я, що аж всі спідниці залопотіли злістю; між засніженими деревами її червоний кожушок зацвітав і гаснув, мов кущ багаття.

"Оце характер! Має ж Магазаник і рай, і пекло по сумісництву". Безбородько відчув, як злість почала сповзати з душі, дарма що й досі щеміла щока. Він, позиривши на всі боки, зібрав у оберемок своє добро, пішов до оселі, потім зачинив на засув вхідні сінешні двері, з других, які виводили в ліс, зняв штабу, а далі почав міряти кроками хату й зирити в усі морозом підмальовані вікна.

І незчувся, коли в його нутро вбивці і старця заодно заглянули оті темно-сірі, а грозою і цвітом очі, які й досі тривожать, дарма що не одні очі цілував, не до одних жіночих грудей тулив розімлілу від любощів голову. А може, постаріли ті очі, пригнувся чи роздався тополиний стан і насправді тп побачиш пс вроду, а жалюгідні залишки її?

Вважай, майже двадцять років минуло відтоді, коли він утікав од неї, непримиренної і все одно прекрасної в спалахах гніву. Чи не перетліли аа цей час і гиів, і краса? Ех, гетьмане, ясновельможний гетьмане, тільки через тебе твій вірний слуга позбувся всього. Чи не краще було б тихцем зашитися у ведмежий закуток, в якесь поліське лісництво і клацати на рахівниці дебети-кредити? На це підбивала його дружина, надіючись, що він чесною працею хоч трохи зможе спокутати свої гріхи. Та, напевне, шпалерами цифр не закрив би він страшні одиниці шибениць. Але й це хтось повинев робити, і до цього ще повернеться він, коли настане слушний час. А він повинен прийти.

Надворі зривалась метелиця, і душа лісу стогнала, наче людина. Отак, дивись, із нутра хуртовини і вигулькнуть непрохані гості. Пригнувшись до вікна, Безбородько вийняв з кишені пістоля, постукав дулом по долоні, кинув оком на тільця набоїв, що проглядали з черева зброї, і завмер, а потім полегшено зітхнув:

на подвір'я в'їхав засніжений Магазаник.

34 35 36 37 38 39 40