Він шукав прославлену в таборі водонепроникливу гумову торбинку, де переховувався аварійний набір знарядь для здобування вогню. Там були сірники — звичайні і незвичайні, наприклад, такі, що спалахували, коли б навіть їх черкнути об підошву!
Окрасою вогнезапального оснащення охоронця вогню були запальнички — сині, золотаві, плесковаті, кулясті, маленькі й великі... Все це було спочатку загорнуте в целофан, потім у клейонку, а вже потім у гумову торбинку, котра на фронті правила Куприковому батьку за кисеток.
Почекавши хвилину, Хома, а слідом за ним й інші гукнули ще раз:
— Доки ж чекати? Запалюй!
— Зараз, зараз,— не міняючи бадьорого тону, одказав Куприк.— Зараз знайду.— І поліз з четвертої кишені в п’яту.
Пилип сказав:
— Знаєш, Куприку, ти витягай оту блакитну запальничку. З неї вогонь вискакує, як з "катюші".
— Ет, з блакитної,— втрутився Хома.—Блакитна не дасть стільки жару, як та, що подарував твоєму батькові генерал Черняховський. Вона все одно що вулкан Кракатау, пам’ятаєш, як Григорій Савич нам читав про нього, а Женька, визираючи на вулицю, застромив голову у кватирку, а назад ніяк витягти не може. От сміха було!
— Еге..." Ще й не сміха,— блиснувши очима, пішов у контратаку Женька.— А як сам розлив клей, сів зверху та й прилип до парти, так мовчиш...
— Ти їх не слухай,— порадив Куприкові Хома.— Я думаю, що найкраща запальничка мідна. В неї влазить півлітра бензину, га в блакитну і черняховську — наперсток!
На це Куприк відповів:
— Та чого ви підганяєте мене? Я ж точно пам’ятаю; що’ торбинка з вогнеприпасами лежала у мене в оцій кишені. А тепер її тут немає. І в сьомій також. І у всіх інших.
— Як це немає? — жалісливо скрикнув Хома.— Я ж мокрий до нитки. У мене вже й так сироти на щоках виступили.— Хома був рум’яний, як яблуко, сила бурхала у нього в грудях, і коли він прикидався мокрою куркою, то тільки для того, щоб швидше побачити в дії Куприків незвичайний агрегат.
— А ти знаєш що? Ти не пискоти|,— примружуючи очі, сповнені. веселих блискавиць, відповів Хомі Куприк.— Аварійних пристроїв для здобування вогню нема., Зрозумів? От і все.
— Якби це було в поході,— підскочив уже по-справжньому вражений тим повідомленням Хома,— я б тобі показав, як бути охоронцем вогню. Добрий охоронець!
Пилип стад спиною до Хоми і, звертаючись до охоронця вогню, сказав:
— Куприк, ти ж знаєш сорок сім способів здобування іскор і жару, коли їх немає.
— Авжеж, що знаю,— жваво і охоче відповів Куприк. І почав енергійно лічити.— Перший спосіб — запалити скрутень паперу від печі; другий — запалити такий самий скрутень від ковальського горна; третій — від тліючого пенька; четвертий — від пострілу з мисливської рушниці в суху потерть; п’ятий.— від сухої верби, запаленої в грозу блискавицею...
— Ти знаєш що, Куприку,— знову спалахнув Хома.— Грози вже майже немає, а верба аж на березі річки Рудиці залишилася. Чогось кращого ти не придумаєш?
— Є й краще,— на диво швидко погодився Куприк.— Наприклад, лінза...
— Лінза добре запалює,— втрутився Женька.— Як наставиш, так спочатку легенький димок з’явиться, потім почорніє, а тоді вже й іскра...
Женьчині слова викликали загальне пожвавлення. Проте, подумавши трохи, Пилип покрутив головою:
— Одначе, як бути без сонця? До ранку ще ж Далеченько...
Всі присутні стихли, задумалися. Зате обізвався сусідній намет, і з нього долинув тонюсінький-тонюсінький Люсин голос:
— Є пропозиція,— виписала цим голосом Люся,—вплинути на сонце, щоб воно оце зразу зійшло!
— Це не спосіб,— заперечив майбутній матрос далекої океанської плавби.— Можна ще здобути вогонь і способом давніх австралійських племен: деревиною об деревину так черконути, щоб іскри посипалися!
— Ідея! — натхнений словами Куприка, вигукнув Пилип.— Де наш аварійний запасзвичайного палива?!
Доглядачем аварійного запасу палива була Оля. Вона внесла в’язочку сухих дров, щільно і вміло обв’язаних клейонкою. Дрова були зовсім сухі, на них не впала й краплинка дощу.
— Оце добре! — вибираючи дві палички, сказав Пилип. А незабаром і у всіх хлопців опинилося в руках по два цурупалки. Намагаючись здобути вогонь способом давніх австралійських племен, Пилип сопів, як ковальський міх; його посильно підтримував Хома. Куприк так тер деревину об деревину, що чулося сичання. У Женьки від тертя обидві палички запашіли гарячим теплом, від чого з Женьчиної спини сивим віялом заклубочилась пара.
— Ще трохи! — підбадьорював хлопців Куприк.— І всі сорочки як одна висохнуть. А тим часом і сонечко зійде...
Справді, через кілька хвилин пекельного тертя всі так нагрілися, що Григорій Савич сказав:
— Мабуть, вже годі, хлопці,— і спитав: — Чи всі попросихали?
— Всі! — дружно обізвалися мандрівники. Куприк після невеличкої паузи промовив задумливо:
— Вони, мабуть, дуже сильні, оті давні австралійці. Тут треба не такого запасу мускулів, як у нас, а як у Іллі Муромця...
— Або як у двох,— мирно докинув Хома.— Еге ж?
Всім стало весело. Люся вигукнула:
— Або як у п’ятьох Муромців! Еге ж?!
Хома зразу надувся, зиркнув недобрим оком на Люсю і спитав:
— Смішно, га? Смішно?
Люся нічого не встигла відповісти, бо в цей момент Оля занепокоїлася:
— Ой лишенько, а де ж це Тимофій?!
Тимофій не обізвався. В палатках — ні в першій, ні в другій — його не було.
Повискакували надвір. Григорій Савич, склавши руки рупором крикнув у вибалок. До нього приєдналися хлопці, але все одно найсильніше від усіх загукала Люся:
— Тимофію-у-у-у! Тимофію-у-у-у!
Минуло кілька хвилин, ніхто не відгукнувся. Тільки Явтух, почувши знайомі голоси, чмихнув, обтрушуючи землю з билинок, які він вирвав із коренем. Згодом збоку від нього щось забіліло.
Всі кинулися туди і побачили вовкодава і Тимофія. Білан за вухо виводив Тимофія з якоїсь шкоди; Тимофій чалапав рачки — на чотирьох ногах, як і Білан.
Всі так і заклякли. Помітивши людей, вовкодав випустив Тимофія і одійшов убік, Тимофій підвівся і одразу взявся мацати вухо: чи не поробив дірочок у ньому Білан?
Багато пережив сьогодні Тимофій. І з тим золотом намучився, поки думав про нього та прибирав способу, як украсти. До того ж і крадіжка ця була особлива: не вдень, а серед темної ночі, в грозу, під зливою, коли від гуркоту грому і блискавиць все стрясалося всередині.
Доки Тимофій був з хлопцями, то ще не так боявся, а як пітьма обгорнула його з усіх боків, йому здалося, що увесь світ населений ворожими страховищами. Хтось ступав ззаду, якісь темні й кошлаті тіні виринали справа і зліва. Коли ж почав піднімати руку до кошика, то привиділося, що, це не кошик, а гніздо, де причаїлася гадюка. Простягне руку, а вона його — раз! І вжалить у палець! А скільки перестраждав він, брьохаючи рачки за Біланом! Смикне добре вовкодав і — де ділося Тимофієве вухо? Та й чи Білан це? Може, це тигр, вовкулак чи упир, що вживає хлоп’ячу кров у такі темні й страшні ночі?! Від жаху Тимофій мало не втратив притомності. А тут ще навколо таке діється... цей гуркіт на небі, ця злива, ці калюжі, що в них він часом тонув по пояс...
Побачивши, як Білан виводить Тимофія із шкоди, Хома аж підскочив:
— А чого ти відставав, га? Чи не золота захотілося? Я тебе знаю! Кажи...
Хомин голос вивів Тимофія із заніміння. Він обернувся, побачив біля себе Григорія Савича, Хому, Пилипа, Люсю... І радість охопила хлопця: він врятований, тепер йому не страшні вже ні вовкулаки, ні тигри, бо він біля своїх!
Тимофій ніколи й гадки не мав, що Хома, і Григорій Савич, і Люся, і всі інші можуть бути для нього такими рідними... Прислухаючись до цих нових почуттів і водночас силкуючись зберегти свою вдачу, він накинувся на Хому:
— Еге, який! Золота захотілося. Так я й скажу тобі, чого відстав! Я не золота хотів! Я Явтуха підганяв. А Білан, мабуть, подумав, що чужий, та за вухо мене. Чого він мене за вухо схопив?
Це звернення було адресоване до Григорія Савича.
Григорій Савич пильно прислухався і придивлявся до Тимофія, і йому здалося, що в голосі у хлопця з’явилися такі відтінки, яких у нього раніше не було: чи якесь почуття радості, чи прихований сором. Григорій Савич подумав: "А чи не помиляюся я? Хай і помиляюся! Краще помилитися в цей бік, ніж у протилежний". Відповів він, як завжди, гостро, впустивши, проте, в цю гостроту цівочку тепла:
— Чого Білан тебе за вухо схопив? Не знаю... У себе спитай, Тимофію...
Ледь-ледь помітна цівочка тепла, а Тимофій так і потягся до неї.
І Григорій Савич зробив те, чого ніколи не робив раніше: простяг руку і поклав її на голову Тимофієві, що стояв перед ним мокрий, в грязюці і тремтів від недавніх жахів. Рука Григорія Савича тепла, велика...
Невідомо, як складеться життя Тимофія, але скільки б не проминуло років, а цієї хвилини він не забуде ніколи. Коли б хлопець умів вдячно поглянути у вічі Григорію Савичу, він це зробив би, та ба! До цього йому ще довго рости. І все ж Тимофій зробив рух в бік Григорія Савича. На жаль, було темно і цього неусвідомленого поривання ніхто не помітив. І насамперед Хома. Почувши Тимофієву відповідь, він закипів:
— Та він усе бреше. Каже: Явтуха підганяв! А ти його коли підганяв, як сам ледачий?! Ми раніше — щоб ти знав — про все здогадалися і скарб переховали з кошика в клумачок до Куприка. І Григорій Савич знає про це. Так що можеш!
Від цього повідомлення Тимофій аж присів, зробився якимсь маленьким і кволим голосом спитав:
— Так ото ви так зробили, хлопці, еге?
— Еге,— відповів Пилип.
Тимофій зів’яв. Переховали! Йому так стало жаль себе, що він аж заплакав. А він же ж як мріяв. Надарував людям і золотих портсигарів і годинників! Тепер мати ніколи вже не одягне на шию золотого медальйона, не вкладе туди Тимофієвої картки, не скаже: "Це подарував мені Тимофій — найкращий із найкращих синів!"
— А ти не хлипай,— насупився Пилип.— Бо ти ж не своє збирався дарувати. Чужого не роздарюй. Трактористом станеш, тоді інша річ. Он Петро Тангенс привіз із цілини матері пальто за сто п’ятдесят карбованців і батькові валянки — за тридцять...
Тимофій подібні повчання чув уже безліч разів і пропускав повз вуха. І тепер пропустив би... так не можна! Бо таки справді Тангенс привіз із цілини матері пальто і батькові валянки!
Тимофій засопів носом, потім стих. Перед очима мов живий стояв Петро і стояв біля власного мотоцикла.