Касторов, старий більшовик.
Коли мене викликали, я зайшов до кімнати, де за довгим столом, накритим червоним, сиділи... робітники. Змалку рідні обличчя глянули на мене очима мого заводу:
— Ваш партбилет?
— У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет?
Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене і каже:
— Расскажите!
І я розповів, як мене цькували троцькісти типу Гурінштейн, яка, коли висували кандидатів до Рад, пропонувала висувати своїх, бо робітники не вміють думати, що треба думати за них, про фразу Міллєра, що "каждый стон раненого красноармейца — музыка" і ще багато.
Тоді т. Касторов каже:
— Все это правильно. Но вот вы, пролетарский поэт, как же вы могли сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет — это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать.
І от прийшов час оголошення результатів чистки.
Ми всі прийшли, хто з надією, хто з тривогою.
Була тривога і у мене.
Нарешті заходить комісія. Першим зайшов секретар комісії і привітався зі мною.
Я подумав: "Мабуть, не виключили, раз вітається".
І мені стало світліше на душі.
Але тривога не проходила, хоч до неї приєдналась і білокрила надія.
Почали читати прізвища тих, кого залишили, кому різні партпокарання, кого виключили.
Номер мого партквитка був 279305.
Читали спочатку номер партквитка, потім прізвище.
І от Бєлєнькая-Ситниченко.
Забув, яке покарання за те, що вона приписала собі партстаж з 1915 року, а сама вона член партії з 1917-го. Та ще й що вона за громадянської війни більше була в командировках.
Гурінштейн: "За неизжитую психологию Бунда 2 из партии исключить".
Гурінштейн тяжко зітхнула і, наче з неї випустили повітря, як порожній мішок, опала на стільці.
Я грішним ділом дуже зрадів, що її спіткала така смертна для комуністки доля.
І от нарешті Сосюра:
"За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением".
А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:
"Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!"
І душа моя відповіла Леніну: "Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!"
І, повний щастя, я глянув на світ так, як я дивився, коли мене, замість розстріляти, червоні брати прийняли в свої лави бійців за весь бідний народ.
Перший арешт, як писав Хвильовий у своєму листі перед самогубством, "перший постріл по нашій генерації" (не по "Новій генерації" Поліщука, яка складалася з одного його, а по генерації письменників, які творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Міші Ялового 3, якого ми всі дуже любили, прекрасного комуніста і людини, поета (Юліан Шпол) і прозаїка ("Золоті лисенята" — роман).
Не марно ми всі називали його Мішою, ласкаво, як улюбленого брата.
Яка це була сонячна людина!
Коли він був секретарем редакції журналу "Червоний шлях" і я йому приніс уривок із "Третьої Роти" ("З минулого"), він прочитав його (це про кривавий період мого перебування в Петлюри) і сказав мені:
я:
Не советую тебе печатать! Почему?
Він:
— Слишком пристальное внимание. Я сказав:
— Друкуй.
Грішним ділом, я, коли його заарештували (а ми ж вірили нашим органам безпеки), подумав, що "пристальное внимание" було скероване на нього, що в нього була совість не чиста і вія, вважаючи мене теж за грішника, застерігав мене словами: "Слишком пристальное внимание".
А тепер виявилося, що совість його перед революцією чиста, як сльоза, як і багатьох, що після нього пішли в небуття з жахом у серці. Вони ж думали, що гинуть од руки своїх, а це був ідейний жах, найстрашніший. Бо коли умираєш од руки ворога, то ти знавш: духовно — ти не умреш, тебе ніколи не забудуть червоні брати, а коли умираєш од руки своїх, як ворог народу, це страшно, бо це не тільки фізична, але й духовна смерть.
За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив, клянусь серцем, тільки з любові до свого народу.
А Н.4 хоче Хвильового вбити духовно. Ні! Хвильовий як письменник, як геній, безсмертний. І не Н., який ходив під столом, а то може, й на світі його не було, коли ми з Хвильовим одкривали перші сторінки Жовтневої літератури, не Н., цьому літературному флюгерові, вбити пам'ять геніального сина Революції, що був бійцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тільки не Комуни, а тих, хто амійпо вислизнув з-під контролю партії і хотів мечем диктатури пролетаріату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогів народу, що діяли іменем народу. вибили меч руки партії і віддали його знову в чесні й святі руки синів Дзержинського.
LIII.
Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.
Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу українську літературу, то були в ній Еллан, Кулик, Коряк, Доленго і почали приходити до нас: Йогансен, потім приїхав із Галичини Валеріан Поліщук, з'явилися Копиленко і Сенченко.
Я не кажу про Київ, де засіяла така зоря Жовтневої поезії, як Василь Чумак (пісню якого — "Більше надії, брати!"—ми співали на робфаці). Чумак і ще Заліївчий 1, що першого покололи багнетом в підвалах денікінської контррозвідки, а другий героїчно загинув під час повстання проти гетьманців у Чернігові. Ну, і звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити українську літературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.
А літвечори в сельбуді! Яке це було щастя, коли наші молоді серця билися, як одне серце, в єднанні з такими ж, як і ми, молодими читачами, що так же, як і ми, любили рідне художнє слово.
Як чудово знав сучасну російську літературу і пропагував її серед нас, письменників, Копиленко, як він вітав все нове і прекрасне в ній, як любив він все нове в літературі України!
А Сенченко Іван!
Безумовно, в його перших віршах (та й Копилепко починав, як поет) було дихання геніальності, у віршах про нове, радянське місто, які він вмонтовував у свою прозу зі скульптурними образами.
Жалко, що Іван чомусь покинув писати вірші і, зачарований прозою, остаточно закохався в неї, щоб бути вірним їй до кінця.
І тихий, і мудрий Доленго Міша, якого я дуже любив як літературного труженика, трохи чудного і химерного поета, але іменно цим і привабливого, чудесного критика з тонким художнім смаком.
Його я люблю й зараз. І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий.
А Еллан! Перший після Кулика живий поет, якого я, ще початківець, побачив і полюбив всією душею за сталеві сині очі з гострим холодом у зіницях, коли він хвилювався, владно стиснені губи, коли говорив про завдання жовтневої поезії.
Солдати, солдати, солдати під знаком червоних зірок!.
Або:
Ніжно іскрять апарати Кремля на словах маніфесту-декрету...
Ну і, звичайно, "Ударом зрушив комунар..." і "Повстання".
Так. Він був і другом, і вчителем для таких, як я. Вічно для других і ніколи — для себе.
Такий Василь чудесний і всім єством відданий комунізму богатир духу, який все особисте підкорив загальному, і таким і пішов від нас, коли його огняне серце перестало битися для революції, щоб битися вічно в рядках його поезій, що він залишив нам і нашим нащадкам.
Як я їх всіх любив! І Хвильового, і Коряка, і Пилипенка, і Йогансена (поета-чародія), і Копиленка, і всіх, хто запалив своє серце огнем любові для народу і світив ним своєму народу на шляхах його героїчних шукань.
Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все більше. Але всі вони злилися для мене в один образ, який мені світить із днів нашої юності, і цей образ ніколи не погасне для моїх очей... А коли мої очі погаснуть, він буде світити для очей мого безсмертного українського народу...
І от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник 2, якого я любив всім серцем і дивився як [і] на мого комуністичного батька, називаючи "червоним левом Революції".
Нас викликали на бюро Дзержинського райкому — Куліша, Досвітнього 3, Касьяненка 4 і мене, щоб ми сказали про своє ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника. Секретарем райкому була висока енергійна жінка (забув її прізвище), що дала нам слово.
Ну, всі виступали, як бог на душу положе. Та от виступає військовий у шинелі, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), і каже:
— Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по линиям, которые сейчас выясняются...
І коли мені було дане слово, я сказав:
— Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то "иных" линиях моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах как поэт, т. к. я смотрел на него, как на партийного руководителя, "математика Революции", как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе своп стихи, никаких "иных линий" связи с ним у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще "иные" связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не пряча его во мраке, и не пугать меня бессмысленными угрозами, т. к., клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические "иные линии" связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса "иных линий" связи с так страшно ушедшим от нас человеком.
Я вірив тому, як офіційно трактувалися смерть Хвильового і Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей і що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їх самогубство, як жах відповідальності перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Куліша, Досвітнього і Касьяненка незадовільні, а мій виступ вона визнала щирим, і що він задовольняє ЇЇ. З цим погодились інші.
І ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвіртку двору будинку "Слово", біля якої стояли Досвітній і Епік.
Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою...