Гілея

Тепер знищено сотні гектарів лісу, і знову винних нема. Вас по голівці не погладять.

– Що ж, що ж мені робити? – відвисла щелепа в Пересувка. – Петре Петровичу, ви розумієте моє становище?

– Не можна мовчати. Ви повинні написати заяву до "нікому про всі порушення соціалістичної законності, які допущені за вказівками Мірошника. І не бійтеся нічого: пишіть про факти – висновки зроблять без вас. А після конференції побачимо, хто буде на коні, а хто під конем. – Лобан загадково посміхнувся, що означало, певно, що він уже сидів у сідлі. – Не виключена можливість, що прийде інший секретар... Майте це на увазі... Товариш Колишев... хворіє часто... Думаю, що ви, Харитоне Костьовичу, теж справилися б на цій посаді...

– Та що ви, Петре Петровичу? – злякано оглянувся Пересувко.

– Події треба спрямовувати, – проголосив чергову сентенцію Лобан, – а не плентатися в їхньому хвості. Це моя особиста думка... Ідіть і пишіть.

Пересувко навшпиньках вийшов.

Лобан поклав гранки статті й пояснення в конверт, старанно заклеїв і написав: "Комісії партійного контролю при обкомі партії".

* * *

Тяжка задума огорнула Мірошника: це ж просто неймовірно, щоб Запорожний свідомо пішов на таке. Невже не розуміє цього Каїтан? Чому сумнівається Лобан і хитрує Пересувко? Мірошник подзвонив Колишеву:

– Зайди, будь ласка, Дмитре Андрійовичу.

Колишев, глухо кашляючи, зайшов до кабінету.

– Знову температура, напевно, – доторкнувся рукою до чола.

– Лікуватися тобі треба, Дмитре.

– Ніколи...

– Були у мене Пересувко і Лобан...

– Про Запорожного говорили? – спитав Колишев. – Вчора приходили й до мене.

– Що ти їм порадив?

– Прокурору породив виконувати чесно свої обов'язки, а того... послав, – признався Колишев, а після додав: – Інтелігентно... То ж не стаття, а... наклеп. Він звинувачує Запорожного у злісному, продуманому зриві постанови уряду. Це безглуздя! Він же працював там на Овечому як проклятий, а Лобан пише, наволоч!

– Спокійніше, Дмитре Андрійовичу.

– Не можу! Я звик говорити все, що думаю, так заведено у нас, шахтарів, і так мене вчить партія, – закашлявся Колишев. – А Лобан – кар'єрист і... наклепник. Це він писав на тебе анонімки і ще писатиме... Я знаю, куди він мітить, але комуністи знають ціну цьому демагогу. Провалять на конференції, аж загуде.

Треба викликати Запорожного, – сказав Мірошник і замовив Кам'янку, – Доброго здоров'я, товаришу Чупрун. Мірошник говорить. Я просив би передати Запорожному, щоб приїхав у райком... Чому не може?.. Тоді привітайте від мене і Дмитра Андрійовича. – Мірошник поклав трубку. – Завтра весілля в Запорожного...

– З ким він одружується?

– З Яринкою. Старої любові й іржа не їсть, Дмитре.

– А твою з'їла, – сказав Колишев. – Чи ще ні?

– Доїдає, – всміхнувся Роман Олексійович. – Листа отримав від Олени.

– Невже?

– Уяви собі.

– Що ж вона хоче?

– Не зрозумів... Про дочку пише, про Варю... Вже дев'ять років... Бачив ще маленькою...

– Може, повернеться? – обережно спитав Колишев.

– Ні...

Задзвонив телефон.

– Слухаю, – зняв Мірошник трубку. – Здрастуй, Іване Трифоновичу... Поздоровляю тебе від усього серця... Вудьте щасливі. Яринку вітай... Ні, не зможемо. Спасибі... Дзвонив, бо хотів зустрітися з тобою... Нічого серйозного не сталося... Гуляйте. Колишев обнімає тебе... Все добре, не турбуйся.

За вікном кружляли перші сніжинки...

15

Максим пише, що перейшли на зимову форму. У них заметілі і довгі-довгі ночі... У нас теж довгі ночі, а снігу нема. Ілько Гнатович привіз мені німецько-руський словник, і я вже вивчила двісті слів, але граматики нема, а наша не підходить..."

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Уже два місяці не показувався на хуторі дід Опанас. Востаннє його бачили перед конторою лісництва, коли пін прийшов з повинного до Каїтана. Дід, видно, йшов від далеких кошар, бо був стомлений, і довга його сорочка, штани й чоботи були рудими від піску. Дід ішов, спираючись на гирлигу, наче п'яний, натикався на плоти й на телефонні стовпи, що лежали вздовж дороги.

Дід ішов зі степу, від кошар, до яких уже, знав, не повернеться ніколи. З радгоспу приїхали два чабани.

Молоді вони були чи старі, дід Опанас не знав, бо все зливалося в нього перед очима. На Парамоновому весіллі ще добре бачив чабан, а коли добрався до потравленого лісу, наче сіра пелена опустилася перед ним. Думав, що то від сліз, аж ні: сльози висохли, а туман не розвіявся.

Нові чабани принесли дідові акта про передачу отари, щоб підписав, але Опанас відмовився.

– У степу підпишу. Хочу з отарою попрощатися.

І пішов. Дорога ледь туманіла, але тут, в степу, Опанас не міг заблукати: стільки ж років ходив по ньому! Зараз він не бачив степу, але відчував, як той торкався до нього запахами пізньої осені.

– Уже прийшли, діду! – гукнув старший чабан.

– Знаю, – дід Опанас зайшов в отару, наче забрів у зарослий вовною став.

Терлися об ноги теплими боками вівці, лизали руки ягнятка. Дід Опанас шукав Графа.

– Жени Графа, – сказав чабан Жуку, і той прокладав йому дорогу.

Дід Опанас підійшов до Графа, взяв за роги і нахилився: бачив розпливчатий контур великої голови. Граф слухняно пішов за чабаном. Так вони вдвох і вийшли з отари.

Дід Опанас сів на землю, і тепер Граф дивився просто в зажурені очі чабана. Він пам'ятав ці очі й шкарубкі руки ще змалечку. Граф витягнув шию і потерся вогким ротом об чабанову бороду.

– Прощаюся з вами, – сказав дід Опанас. – Не буду вже вас пасти, не буду стригти, не буду заганяти в кошари, коли настане негода... І тебе, Графе, не побачу більше. Якби ти був розумний, то прокляв би тебе навік і здав би на м'ясопоставку за те, що таке горе приніс ти на наш хутір... Тепер мені до могили не буде спокою, бо, якби я не лишив отари, то зеленіли б лісочки. Все одно проклинаю тебе...

Граф нижче опустив голову і, здалося, сказав чабану:

"Я не знав, що то ліс... Я ніколи не бачив лісу... Ми їли зелені гіркуваті вінички. І я досі не знаю, за що нас били кілками і вилами люди... Ми так перелякалися, що ти сам нас три дні збирав по степу... Я – баран, я – не винен..."

– Що ж, живи, – промовив чабан і обняв Графа. – Бережи отару...

Дід Опанас навмання підписав якогось папірця і попрощався з чабанами.

Біля контори лісництва стояли люди, чекаючи, поки закінчиться нарада в директора. Шанобливо привіталися з чабаном.

– Сідайте, – хтось підсунув дідові чурбака.

– Може, вас додому провести?

– Не треба. Я постою... Хочу директора побачити, йому сказати і вам...

На сходах почулися кроки – закінчилася нарада.

– Он директор, – показав хтось на Каїтана. – Дід Опанас до вас прийшов, Степане Стратоновичу.

Каїтан зупинився:

– Чого вам треба?

– Підійди, – промовив чабан, – бо не бачу тебе...

Каїтан підійшов, їх оточили люди.

– Все одно не бачу, – з жалем сказав чабан.

– Невже осліпли, діду?

– Може, й не осліп, але не бачу...

– Я слухаю вас, – нагадав про себе Каїтан. – Чи підемо в контору?

– Ні, хай усі чують... Оце я прийшов зі степу, від отари... Уже ніколи не повернуся туди... Пішов маленьким у степ, а повернувся... старим... Не шкодую ні за чим, бо жив для людей... Але не так скінчив своє чабанство, як хотів... Зганьбив свою сиву голову... Прошу у вас прощення...

Дід Опанас опустився на коліна і, наче б'ючи поклони, вклонився на всі боки.

– Якщо можете – простіть... Той зелений лісочок був останнім з того, що я бачив на цій землі... З ним і помру...

– То не ваша вина!

– Хто ж міг знати, що так скінчиться...

– Встаньте, діду Опанасе...

– Ні. Я – винуватий. Чув, що цю ганьбу перекладено на Івана Запорожного. Це буде великим гріхом, люди... Не беріть його на свою душу... Якби мені сила, то я сам посадив би ліс на цих пісках... Я не можу, але прийде Іван і посадить... багато лісів... Простіть... Він прийде.

Дід Опанас підвівся з землі, знову вклонився й пішов. Стало тихо-тихо, тільки чути було, як глухо стукала по землі стара суха гирлига, яка за довгі роки, мабуть, виросла й стала трохи вищою за діда Опанаса...

– Проведи мене, Олю, в ту кімнату, де жив Іван, – попросив чабан невістку.

– Живіть у цій, де Марта була, сумно мені самій буде, тату.

– Ні. Хочу сам... Звик у степу.

Так і зосталася сама Ольга. Заходила до діда вранці та ввечері – приносила поїсти, та й знову сама. У кімнаті все нагадувало Марту: вишивані рушники, дивовижні узори, вирізані з кольорового паперу, старенькі платтячка і туфлики із збитими підборами. Кажуть молодиці в лісгоспі, що могла й не підпустити Ольга дочку на той аеродром. Говорити легко, а як не пустиш? Вбігла тоді в хату зі степу і забилася в риданні, не могла вже повернутися до знищеного лісу, до того, що минуло... З Сергієм не попрощалася, а вранці встала, поскладала в кошик свій одяг, пальто і теплу хустку взяла й сказала:

– Я, мамо, піду...

– Куди? – зразу в сльози Ольга..

– На аеродром... Там робота є в їдальні... Сергій мене влаштує. Ти не плач, все одно я не зможу тут жити. – Погляд у Марти твердий, видно, все продумала, поки зважилася.

– А може...

– Поїду, – повторила Марта. – Крім тебе і дідуся, у мене тут не залишилося нікого... Я приїздитиму, це ж недалеко...

– Сергій любить тебе? – Ольга повинна була знати це.

– Любить.

– А ти?

– Вчора, коли... той виїздив, – любила...

– Коли хто виїздив? – перепитала Ольга.

– Іван...

– Ой доню, дивись, бо зазнаєш горя...

– Я вже зазнала, мамо.

Що ж, їдь, – тяжко зітхнула Ольга. Хто її втримає? Може, знайде там своє щастя? Якби ж вийшла за Сергія заміж? Так ні, про того думає. А де він? Приїхав, розтривожив та й подався у свої краї, щоб його мої очі не бачили. Видно, недарма його з директора зняли... А так наче славний був... Ніяк не могла Ольга розібратися в думках.

Каїтан їхав у райцентр зустрічати дружину, то пообіцяв підвезти Марту до аеродрому. Марта чекала біля контори, і ніхто на неї не звертав уваги: ну їде кудись – повернеться. І матері сказала, щоб не проводжала:

– Я й сама наплачуся.

=– Куди ти їдеш? – почула Марта й обернулася – Ганнуся.

– На аеродром.

– Кудись полетиш?

– Не знаю, Ганнусю.