І не просто молодші, а тільки й клацають зубами, чекаючи, коли ти звільниш їм місце, — як зграя молодих вовченят. Перше покоління здобичників нової Європи — те, на чиї тендітні голівоньки, на юні й драглисті, як яєчний білок, мізки, відразу всією мегатонною вагою обрушилася американська телевізія й реклама. Як колись на плакаті з по-звірячому виряченим красноармейцем, який тицяє в тебе пальцем: "Ти запісался добровольцем?", — тільки тепер запитання звучить інакше: "Ти вже відпочив на Канарах?", "Ти вже купив "мерседес"?", "Ти вже вдягаєшся у Gucci?" — і вони ошаліло женуться в напрямку, вказаному гігантським екранним пальцем, перегризаючи на своєму шляху все, що, на їхню думку, може їм перешкодити. Уявляю, яку криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять — як фонтан на Майдані Незалежности.
Ця також у блузочці від Gucci, в черевиках від Bally і з сумкою до пари черевикам, — гостроносенька лялечка з очима, як два чорні пластмасові ґудзики й вічно напіврозтуленим ротом, у кутиках якого вже намітилися дві павутинки, — для двадцяти з хвостиком ранувато, хоч, гадаю, тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше товстих чоловічих відростків, аніж я за свій. Якщо тільки це не татусь її вдягає. Зрештою, одне другому не суперечить. Коли Настуся-Вже-В-Gucci наставляє на мене (на мене!) свого розтуленого мокрого дзьобика, мені страшенно кортить співчутливо спитати, чи в неї часом не гайморит. Ось такі кадри тепер ростить Інститут журналістики нам під боком, тут-таки на Сирці — в тому білосніжному саркофагу, що його компартія невдовзі перед фіналом се-ре-серу збудувала собі на кадровий розплідник, бо в Рильському провулку, в також несогіршенькому сецесійному особнячку з левами, що його ми з Настусею-Вже-В-Gucci саме проминаємо, партмолоднякові робилося затісно. Тепер тут банк, і леви з усіх підступів обкладені, як на ковзанці, рожевим ґранітом. Я питаю в майбутньої української журналістки, чи вона знає, що тут було яких років п'ятнадцять тому, — нестак і давно, вона вже до школи мусила ходити. Чи знає, що її матір-альма в певному сенсі ґенетично пов'язана з тим закладом, який колись тут панував, — і, судячи з куревських норовів вітчизняної журналістики, карма місця таки вспадковується, тільки цього я вже їй не кажу. Анастасія (саме так вона рекомендується — повним ім'ям) сторожко пасе мене чорними пластмасовими очками і міньєтно-гайморитним ротом — ні, вона не знає, що тут було, і, з усього видно, їй на це глибоко начхати, але я буду підписувати її звіт про практику на телебаченні і потім вона всюди розповідатиме, що проходила практику в Гощинської, а тому по миттєвому замішанні вона зважується догідливо підхихикнути: прикольно, мовляв. Гупія, акваріумна рибка. Чому, на Бога, журналістика — чому не бізнес-менеджмент, не яка-небудь, у перспективі, іноземна фірма, де можна вийти заміж за швейцарця чи голландця, в найгіршому випадку американця, — що за вибір такий?
— Настусю, — ніжно кажу я, — а можна спитати, чому ви вирішили стати журналісткою?
Майже фізично чую, як їй під черепушечкою стукаються кульки, приведені в рух моїм запитанням, наче більярдним києм, — це вона вираховує, який варіант відповіді принесе їй найбільше очок. Як у комп'ютерній грі. Невеличкий, рухливий, мисливий мозок, націлений на швидкий пошук їстівного.
— Я завжди добре писала.
Див. журнали "Бизнес", "Натали", "ENE-Украина", рубрика "поради психолога". Як успішно пройти інтерв'ю при прийомі на роботу: тримайся впевнено, постарайся справити враження людини, що знає ціну своїм професійним чеснотам. Плюс, звісно, американські серіали — "Район Мелроуз", "Фешин-шоу"… І я це мушу вислуховувати, бо вона приклеїлась до мене, як жуйка в салоні літака на висоті десять тисяч метрів, бо я, коли вийшли разом із телестудії, необережно запропонувала дитині підкинути її до центру, і дитина вилізла зі студійної машини разом зі мною, і вже двічі на моє делікатне "Вам у який бік?" не кліпнувши оком відповідала: "Я Вас проведу". Як там було сказано в когось із росіян: моє покоління — гівно, але твоє — то вже взагалі щось непомисленне.
— Добре — це без орфографічних помилок? Я вже не стримуюсь.
В пластмасових очках нарешті мелькає живе почуття — злоба, затаєна хижа ворожість, навіть губка рефлекторно смикається ощиром — тільки гарчання бракує.
Що ж, от ми й встановили контакт. Через рік, уже з дипломом, вона напише в якій-небудь жовтій газетці-клозетці, що Гощинська ненавидить жінок. Особливо молодих, особливо вродливих. І розумних, звичайно ж. А якщо їй ще й платитимуть штуку баксів на місяць, то жодної різниці між собою і мною вона вже й не вбачатиме — крім тої одної, що я за неї старша і, значить, у її розумінні, менш якісна: як йогурт із задавненим терміном вжитку. Чим більше я їх спостерігаю, цей розбуялий підлісок, тим менше мені хочеться заводити дитину. І тим більшу відчуваю полегкість, що досі її не завела, — від такого не вборониш, не захистиш. Не замкнеш у кімнаті й не годуватимеш через вічко в дверях екологічно чистим духовним продуктом. Не уявляю, як собі дають раду ті з-поміж них, кого батьки все ж зуміли так вигодувати, — надто якщо при тому з Gucci й Bally в тих батьків, не дай Господи, не склалося.
— Журналістика, Настуню, — це не тільки добре писати… На фіґа я це кажу? Кому?..
Головне ж, що тут, коло Богдана, мені вже справді треба її притьмом позбуватись, — я йду навперейми Адьці, який має виходити на Володимирській із приймальні СБУ (між іншим, колишнього особняка Грушевських, підказує думка за інерцією, — дались мені сьогодні ті "колишні" споруди!), і мені зовсім не хочеться мати під боком це майбутнє золоте перо в ролі свідка, а як від неї зграбно відкараскатися, я тепер уже й не знаю, ну й ідіотська ж ситуація. Кажу "вибачте" й витягаю мобілку, непомітно натиснувши на Адіну кнопку, — голос у нього затурбований, відгукується односкладово, щось там, видно, йому не виходить так, як планувалося, а я ще й лізу під руку з недорікуватими уточненнями, де мені на нього ліпше чекати, — дурня цілковита, але ж не поясниш йому в цій хвилі, що цей дзвінок мені потрібен тільки як приключка для того, щоб, натиснувши на кнопку відбою, повернутись до своєї практикантки (цікаво все-таки, хто ж із начальства мені її втелющив?) і чемно, але рішуче простягнути руку:
— Ну що ж, Настуню, приємно було з вами пройтися, але на мене вже чекають…
Без мобілки, без поданого костура, я б не зуміла так гідно вив'язатися. От для чого існують мобільні телефони — затлумити нашу прогресуючу безпорадність перед реальним світом, коли опиняєшся з ним сам-на-сам. Своєрідна страхувальна сітка міжлюдських зв'язків, без якої ми вже не годні пересуватися — без того, щоби щокрок за неї хапатися. Як немовлята в манежі.
Відшита, але непереможна Настуня дибуляє вниз по Софіївській, гойдаючи розфасованою штанцями на дві половинки сідничкою (б'юсь об заклад, що в неї там уже целюліт починається, фізично всі ці діти якісь на диво трухляві, чорнобильське покоління, чи не звідси й їхня вовча хватка — вхопити своє чимскорше, бо за десять років уже не буде чим хапати?), — а я повертаю на Володимирську, сто метрів радісних — уздовж Софійського білого муру під старими каштанами, а далі сто смурних, як діагонально відкинута тінь — з протилежного боку, де задерся вгору жаб'ячо-сірим фасадом розляпаний вниз по схилу квартал КҐБ, нині СБУ — наче підтягнута на лапах аж під Софію велетенська ропуха серед історичного центру, серед самісінького тобі городу Ярослава, і я могла б розповісти Настуні, що ще до 1930-х років тут стояла чарівна Ірининська церковця з XIII століття, така сама осяйна й жіночна, як і Софія, білостінна, в темно-зеленому очіпку баньки (я бачила знімки), але велетенська ропуха з внутрішньою тюрмою її розчавила, навалилася всією вагою, іно кості, то пак стіни, затріщали, і від церковці на сьогодні тільки й зосталося, що назва бічної вулички, — тільки назви нам і зостаються, самі імена, як порожні оправи перснів із вийнятими коштовними вічками. Але Настуні все це, звичайно, по фіґ, і, зрештою, інтерес її все одно завжди буде по стороні того, хто розчавив, а ніяк не розчавленого, оскільки розчавлений, як її навчили тато, мама, школа й телевізор, — то лузер, невдаха і лох, так що ми з моєю церковцею можемо відпочивати в дальньому закапелку… Тою стороною Володимирської я не люблю ходити, і не лише я — за совкових часів вона завжди стояла порожня, як виморожена, це вже тепер народ розпурхався, розшугався, але однаково — не люблю. А доведеться.
І акурат на "зебрі" перед Рейтарською дзвонить мобільний: Альо.
Це не тут, каже він, і я мало не потрапляю під колеса особливо нервової "тойоти", що рветься з місця, не дочекавшись, коли я ступлю на хідник (показую водієві язика). Архів у них, виявляється, не тут, а через дорогу, на Золотоворітській. І сам він зараз там. І щоб я туди підходила, він мені все розкаже.
— У них тепер саме обідня перерва починається, я добре встиг! Розвертаюсь назад — як непереможна Настуня, як танк: не дочекавшись зеленого світла, проскакуючи між автами. Золотоворітську я люблю: затишна, тиха, одна з небагатьох у центрі вуличок, які ще лишаються направду київськими, хоч і на ній уже вимахали парочку обкладених ґранітними сотками банкоподібних озій, але старокиївського духу все одно розвалити не потрапили. І зараз же на розі цієї притульної вулички, перед круглою клумбою, на белебні, на осонні, стоїть як укопаний мій хлопчисько — як дорожній знак, щоб я не збилася з шляху, — і мене водномить накриває гарячою хвилею безглуздого щастя на вид його лошачо-довгоногої постаті, його стриженої голови, усмішки, що здаля спалахує мені назустріч, як самостійне джерело світла в міському пейзажі: побачив! — а я раніше, я раніше! — і поки відстань між нами, ця не нанесена на жодну міську мапу, на хвилину тільки й увікмнена, в обхід клумби, бісектриса, що нею впродовж цієї хвилини, оживши, бринить і пульсує порожній ріг Золотоворітської й Рейтарської, скорочується зі швидкістю перехопленого погляду (того, що на мить забиває памороки й обриває нутро бездонною ніжністю…), — поки ця невидима нікому, крім нас двох, "зебра" (і немає в жодному місті світу важливіших понад ці розміток!) лічить позосталі між нами секунди — сім, шість, п'ять, чотири, — я вже бачу, бічним зором (наче в галімому бойовику — невідь-звідки вигульклого чорного бандитського автомобіля, з якого зараз вистромиться з-за опущеної шиби цівка автомата), — наплив на нашу бісектрису, звідкись іззаду по хіднику, чужої темної тіні — не мимобіжний сторонній промельк, а таки лобовий наїзд, націлений впертися поміж нами обома, тримаючи під прицілом обох одночасно, і коли я ступаю на хідник за крок від Адюськи, то, замість уткнутись у нього, з'єднатись у мимобіжному сплеті долонями, плечима, щокою, як завжди при зустрічі, наштовхуюсь, як на стінку, на той чужий погляд, виприслий обіч, короткий і твердий, немов спідлоба, — балухаті чорні очі в м'ясистих повіках, погляд прицінний, але не по-чоловічому, а якось інакше, так, що хочеться відразу струсити його з себе, як чорного павука, і перш ніж цей відруховий сиґнал встигає дійти до мозку, погляд тут-таки й спорскає з прицілу сам, зоставляючи тільки неясний бентежний осад, слизистий слід, — і Адьо, знімаючи мені руку з плеча обірваним жестом, повертає голову і стримано всміхається в той бік, як до знайомого, — випадкового, але все-таки такого, який вартує кількох чемних слів, навіть якщо нагодився невчасно й не до речі:
— На обід ідете?
Це звучить як відголосок нещодавно закінченої розмови, до якої вже нема чого додати, і неважко здогадатися, ким може бути цей тип у серійному костюмчику, як у корсеті, — явно того самого архіву працівничок, що вийшов услід за Адькою, ну й ішов би собі своєю дорогою, чого підвалив?..