Пригоди молодого лицаря

— Кажи подати нам чогось попоїсти.

— Та мати вже давно ждуть, — відповів хлопець і кулею виле­тів геть.

— Семене! — гукнув старий, ставши на порозі, вгору до баш­ти. — А розбуркай лишень нашого музику та приведи сюди… Чи він, може, вже встав?..

— Давно вже, — відгукнувся згори баштовий.

— Я тут, батьку! — почувся звідти ж таки другий голос.

— Ба, де його занесло! Ану злізай лишень та йди сюди: час обідати, а ти ще, мабуть, і не похмелявся.

"Ой наступає та чорная хмара…" — поскрипуючи східцями з вежі, замугикав сліпий.

"Щось не дуже засмутила його сліпота, — думав, вертаючись у світлицю, Гулий. — Безсумний, веселий такий, хоч би й здорово­му, не каліці…"

Крига квапився швидше пообідати й не дуже наполягав на питво: мав зараз по обіді вирушити, а надворі стояла спека. Про­ноза, почувши, що він від'їжджає, виявив рішучу хіть і собі їхати з ним. Крига охоче згодився товаришити визволенцям. Сліпий про­хав старого звеліти дать попоїсти його товаришам та й на дорогу щось видати: запас, мовляв, біди не чинить.

— Шкода, що так наглитеся, — промовив господар, казав ма­лому покликати матір і велів їй зробити все, що треба. — А то б, може, ще переночували та вдосвіта холодком…

— Ні, ні, — покрутив головою Крига, — мушу завтра на ніч, найпізніше позавтрьому на ранок бути в Каневі.

— Куди голова, — додав Проноза, — туди й хвіст.

— А що тобі в Каневі? — питав його Гулий.

— Як то що? — засміявся веселий сліпець. — Там мила досі очі виплакала, мене дожидаючи: ну, то візьмемо десь малого, си­роту-безбатченка, за поводиря та й підемо гуляти світами та лю­дей веселити. Ви, батьку, маєте займанщину звідси й поти, а наша буде — ввесь світ, аби ноги винесли та струни не порвалися на кобзі. І всюди почестка й шаноба, мовляв; геть, грибе, хай кобзар сяде!..

Отак погуторили ще трохи, поки інші визволенці пообідають, розпрощалися, подякувавши за хліб-сіль, і казали сідлати коней. Старий полковник із челяддю випровадили гостей за браму й сер­дечно та щиро побажали подорожанам гаразду й безпеки.

Їхали мовчки. Крига з Пронозою попереду, решта на невели­чкій відстані ззаду. Та жвавий і балакливий братчик-визволенець не міг довго мовчати: небавом уже замугикав собі під ніс щось про Байду й його пригоди в Царгороді, а далі запитав:

— То ти, пане-брате, зовсім махнув на неньку Січ рукою?

— Та, мабуть, зовсім, — відповів Крига.

— В городових хочеш слави здобути?

— Де пак… Може, десь за місяць кину й городовий уряд.

— Ов?!. Чому це?.. Знов на Січ?

— Ні… Осяду, мабуть, на займанщині старого полковника Гу­лого й почну господарювати. Того оце й приїздив до нього.

— Як? У приймах, як інші?.. Яка неволя?..

— Ні, за господаря.

— А він… старий…

— Іде в монастир.

— Та-а-к… Та ти йому що — рідня, чи що, що маєш одідичити по нім його спадщину?

— Ні, пане-брате… Просто сказати — купив, та й усе.

— Ого! — аж крутнувся й сідлі Проноза. — То ти багатир?.. Старий десятками літ і своєю, й чужою кривавицею обростав, а ти — відразу з козака голоти — шапка-бирка, зверху дірка, травою пошита, вітром підбита, — а навпростець у дуки-срібляники вско­чив!.. Яким чином? Де грошви стільки набрав?.. Жида якого чи ба­гатого пана зарізав?

Крига засміявся.

— Цур їм, пек, і жидові твоєму, й панові! Нехай живуть собі, поки на охочого зарізяку натраплять… Я, пане-брате, приховав свої достатки з козацького промислу. Тільки й того, що не розвіяв їх по жидівських та вірменських кишенях у Гасан-Баші[2] за січови­ми окопами, як інші це робили.

— Хм… Мудро, далебі, мудро, — крутнув заздро головою слі­пий. — Ти, либонь, із посполитих?.. Це тільки з посполитих такі вирискуються.

— Які?

— Хитрі та мудрі, що знають ціну грошам. Я й тоді, як із то­бою спізнався, бачив, що не козацька в тебе вдача.

— Та чому?

— Козак, пане-брате, живе не глуздом та розумом, а серцем…

— Ну, й по-дурному! Тому й ота шапка-бирка й усяка інша дурниця.

— То, Денисе, що кому: іншому його ота козацька семиряга лихая, що й на хлів негожа, дорожча за панські шати дорогі, бо в ній воля й він сам собі пан.

— І нехай буде сам собі пан, а я волію бути паном і сам собі, й доброму хуторові, повному всякого добра ще, опріч тієї волі. Моя, пане-брате, воля ліпша.

— Може, й твоя правда… — промовив тихо Проноза й замис­лився.

Їхали довшу хвилю мовчки. Крига позирав на сліпого товари­ша й посміхався. Дуже добре пам'ятав, що це за людина, тому й знав, як до нього підійти. Розрахунок був певний: розпалити зазд­рість і хтивість голого, як бубон, та ще й з пройдисвітською вда­чею, товариша, поманити доброю базаринкою й використати для задуманої цілі.

— Чорт його зна! — з озлістю раптом озвався Проноза. — І вміють же люди… А ти вернешся — куди? — й сам до пуття не зна­єш… з чим?.. із кількома щербатими шагами в чересі та з дірками в кишені… Продаси коня, проп'єш уторговане, кобзу на плечі, пово­датаря за плече — та попідвіконню… Ех, доля козацька-невольни­цька!.. Ти ж як… може, й оженився вже?

Крига відповів не зразу.

— Рада б душа в рай… — зідхнув він.

— А що хіба? Дівки не накинув оком?

— Може, й накинув, та небагато з того пуття. Не дається. Ка­пшук червінців дав би тому й повне держиво до самісінької смерті на хуторі, хто поміг би мені взяти її.

Проноза аж слину ковтнув і облизався.

— А яка поміч? — запитав.

— Та не важка, а без неї нічого не вдію.

— Я міг би?

— Що?

— Таж у пригоді тобі статні — аж дратувався сліпий із нетер­плячки.

— Ти? — умисно барився відповісти Крига. — А ті… — він ози­рнувся на тих чотирьох, що їхали поодалік і про щось палко спе­речалися, — ті теж до Канева повертаються?

Проноза аж на лиці мінився.

— Та на дідька вони тобі?! — вигукнув. — Ти кажи, що треба зробити… Вбити кого, зарізати?.. Вб'ю й заріжу кого хоч і я: за та­ку ціну хоч і знов у неволю, аби на палю не потрапити. А ті — ли­ше до Канева, а під Каневом звернуть до свого села, — почав уже брехати Проноза.

Крига помовчав іще якусь хвилю, ніби обмірковуючи щось, далі промовив:

— Добре… Згода… Поможеш мені й дістанеш обіцяне ти, Ста­ху, але гляди, щоб потім, як треба буде, не зрікся.

— Хто? Я?! — обурився Проноза. — Здайся й покладись на мене, як на турецький мур!.. Тільки скажи, що треба зробити.

— Дурниця… нічого тяжкого й страшного… Потім скажу…

— Ну, гаразд. Та гляди ж і ти… не обдури, а то роздумаєш, та комусь інш…

— Слово твердо, Стаху, — сказав Крига. — Та й певен я, що ти це зробиш краще за своїх товаришів.

— От і гаразд! — прояснів Проноза, здійняв із плеча кобзу і, кинувши поводдя, вдарив гучно по струнах.

Ой, п'є Байда мед-горілочку

Та не день, не два і не годиночку…

Буйна, пристрасна козацька дума-пісня покотилася степом, відгукнувшись у скелях над Тясмином.

Крига лукаво посміхався в ус.

Частина четверта

ХХ

Тепла літня ніч. Море дрімає. Злегка погойдуючись на його чорнім спокійнім лоні, незримо й сливе безгомінно линуть уперед на схід чорні привиди потуги січової. Та й хто міг бачити їх, стежи­ти за ними, коли вони завжди з'являлися там, де їх найменше спо­дівано. Тільки зорі в високостях єдиними свідками привітно кива­ють їм назустріч і вслід, а цікавіші з них падають у море й прово­дять їх далеко-далеко й довго-довго, граючись, як діти, в темній купелі морській, поки перші вісники гордого дня не нагадають, що час їм на спочив…

"Хлюп-хлюп, скрип-рип! Хлюп-хлюп, скрип-рип!" — це й уся мова, якою озиваються на їх тремтливе, трепетне загравання при­види-велетні й линуть, линуть далі, на таємничий схід.

На передній галері, просто на чардаковому помості, загорнув­шись в опанчу й сперши голову на звій причальної линви, сном праведного спить сам гетьман. На чатах нерушимо, як вирізьблена постать, стоїть старий Граб, кинувши гострий зір свій у безкрайню темінь ночі й поринувши в глибоких думах. "Хлюп-хлюп, скрип-рип…" Червоною цяточкою блисне й згасне, блисне й згасне лю­лечка стерничого на гузенім чардаку, хтось замурмоче невідь-що в сні, хтось обачно кашляне — і знов німо, безмовно, тихо.

Не спиться Павлові. Сів на якомусь турецькому стільчику край галери, обіперся ліктем на облавок, схилив голову на руку й замислився. Тиждень минуло вже по тім славнім бою під Очако­вом, а в нього ще й досі голова палає від пережитого. Стільки всього відразу!.. Гуркіт тої морської баталії, крики, прокльони, стогін, рев, виття, ввесь той шум, пальба, ґвалт досі лупають в ухах при самій згадці про те, що сталося того бурхливого ранку. А те раптове піднесення, захват, що запалив і його самого й кинув безоглядно в страшний танець кирпатої, як кажуть братчики про смерть, — хіба можна все це скоро забути?.. А головне — батько… Як усе ж таки пощастило йому, Павлові! Те, про що так несміло мріяв іще вдома, здобув уже в першім бою. А кажуть, що доля зра­длива, що доля мачуха… Не для нього, мабуть… Після того, як усе втихомирилося, до пізнього вечора падькався, упадав коло бать­ка, стриг, голив, промивав, перев'язував оті струпи та рани на йо­го виснаженому, але ще такому міцному й дужому тілі (десь доро­го кляті бусурмени дали за такого невольника!), аж поки не дав старому людського óбразу. Спить десь унизу старий котору це вже свою вільну ніченьку під скрип опачин, так йому знайомий, що вже не помічав і не чув цього докучливого, одноманітного шуму, — спить не першу вже спокійну нічку по п'ятнадцятилітній неволі. Тепер на гребках сиділи ті, що ввесь цей довгий час були його ка­тами.

Батько… Тепле, ніжне почуття сповняло Павлову, що не зага­ртовану до вдаваної чи щирої безсердечності, безхитру душу… Рід­ний батько… Це не батько отаман, батько кошовий чи загалом ста­рий, заслужений братчик, що до нього всякий правдивий козак, молодий лицар почуває — повинен почувати, бо інакше він не щи­рий братчик, — і любов, і шанобу, — це рідний батько, що з ним людину в'яже щось таке, що тяжко зміркувати, — от як рідна краї­на: нехай вона буде вбога, дика, сіра, неродюча, холодна й т.ін., а краянин любить її всім серцем над усі чужі найпишніші краї, лю­бить її вбогість, її пущі, бескеття, пустелі, студінь, любить усе в ній, що чужа людина ніколи не полюбить… Мати завжди, як тільки було нагадає про батька, плює спересердя, кляне його на чім світ, називає ледащом, полежієм, п'яницею, нікчемою, падлюкою й уся­ко ще прозиває, але Павло й тоді почував до невідомого йому ба­тька якийсь непереможний потяг серця… Що воно?..