Та вони не вірили, що виросте стільки.
-5-
Мама приїхала до мене третього вересня. Подзвонили з комендатури, сказали, що вона уже в Довгому Мості. Сільрада люб'язно виділила воза з волом. Та я не мала сил чекати, доки добереться цей воловий транспорт, – мамуся ж вже була тут, зовсім близько!
Похапцем зібралась і побігла в "столицю". Звернула на стежку, яка майже на півтора кілометри скорочувала відстань, пересікла Тібішет і вискочила на пряму десятикілометрову дорогу до Довгого Мосту. Бігла-летіла, лише вітер свистів у вухах.
Ось вже і головна вулиця. Швидше, швидше, там, на зеленому горбочку, біля хати, де живуть мої друзі, виднілась знайома постать…
– Мамо, мамочко!
І я в таких жаданих, таких рідних, таких теплих маминих обіймах. Цілувала її обличчя, очі, руки. Худенька, стала ніби ще меншою, очі затьмарилися, налилися сльозами.
– Мамочко, не плач, люба! Тепер ми вже ніколи не розлучимося, не покину тебе, що б не сталося!
Мама дуже змінилася – схудла, змарніла, посивіла. Стислося серце, не могла і не хотіла вірити: невже це вона, колись така гарна, з блакитними очима, хвилястим пшеничним волоссям, з правильними тонкими рисами, вишукана, тендітна і цілком не пристосована до цього жорстокого життя? Як же вона все витримала?
Невимовно важко довелося їй в ці роки ще й тому, що вона ніде не могла працювати. Мама закінчила Вищі жіночі курси в Києві і Вінниці, потім кілька років викладала українську мову в старших класах середньої школи. Та коли почалися арешти і в анкетах треба було повідомляти про всіх своїх родичів до п'ятого коліна, мамі довелося як можна швидше звільнитися. У неї ж батько був священиком, викладав в духовній семінарії; три брати – військовими офіцерами царської армії, отже ворогами радянської влади; а четвертого, наймолодшого брата, інженера-геолога, разом із сім'єю ще в 1930-ті роки заслали до Середньої Азії. Вказати в анкеті такі дані – власноруч винести собі вирок, тому в нашій родині працював лише батько. Коли ж його заарештували, мама не була ще пенсійного віку, та й стажу у неї було всього лише 7-8 років. Тому мама понад усе хотіла, щоб я одержала вищу освіту, могла працювати, сама себе утримувати й ні від кого не залежати.
Поки ми з мамою обіймалися, цілувалися й плакали, до нас вийшли Єлизавета Володимирівна, Борис Васильович, Георгій, хазяйка, вибіг і Барс. Привітали нас, запросили зайти. Барс кинувся облизувати мої руки й обличчя, потім став обнюхувати маму. За імпровізованим столом із ящиків влаштували чаювання з київськими гостинцями. Мама розповідала про свою подорож. Речей у неї ніби було не багато, але дуже важкі, особливо книжки і величезний... кавун! Так, наш український кавун!
– Як же ви його довезли? Його ж підняти важко, а він ще й котитися любить! – дивувалися ми.
Мама розповіла, що в дорозі всі цікавилися, куди вона їде з таким багажем. Коли ж чули, що в заслання до дочки, кидалися допомагати нести речі, саму маму підсаджували на східці вагону і всю далеку дорогу піклувалися про неї. Це були і заробітчани, і ті, хто повертався з відпустки, і хлопці з армії – всі. Люди дивувалися маминій хоробрості, бажали їй щасливої дороги і передавали привіт усім засланим до Сибіру, обов'язково всім.
Кавун одноголосно вирішили не їсти, а таки довезти до кінцевого місця призначення і пригостити ним капкаринців. Вони ж такого ніколи в житті не куштували, навіть не бачили.
Нарешті прибув і наш транспорт. Волові дали сіна, малого погонича теж погодували і рушили в дорогу, щоб до темноти дістатися додому.
Їхали довго. Мама з речами на возі, ми з Мишком пішки, хоча півтора кілометри лежнівки мамі теж довелося пройти своїми ногами. А кавун, щоб не розколовся від тряски, я несла в руках. Стемніло, а нам залишалося ще кілометри три. Комарі і мошка мамі дуже дошкуляли, та вона кріпилася, терпіла, не скаржилась. Я згадала, як ще до війни ми робили кадильниці. Пробивали гвіздками дно і стінки консервної банки, клали всередину кілька вуглинок, протягали дріт, потім розгойдували цю кадильницю, кружили нею на всі боки, від чого вуглинки лише краще тліли, а приємний димок розганяв комарів. Однак там навкруги був камінь, асфальт, як впаде вуглинка – не страшно. А тут тайга враз загориться, недалеко і до великої біди.
Мамі тайга сподобалася. Вона дивувалась, як я не боялась одна ходити тут, та ще й не дорогою, а стежками. Та я слова "боюся" вже не знала. Хоча місцеві, коли йшли на лікування до мене або в Довгий Міст, ніколи не ходили поодинці, завжди збирались хоча б по двоє.
Нарешті і Капкара. Мама дуже втомилася. Сіла на ґанку, стала роздивлятися навкруги. Та вже зовсім стемніло – куди не глянь, чорна стіна тайги. І тихо, ні душі.
У мене стислося серце – як то буде? Чи виживе в цих умовах мама?
-6-
До арешту я ще ніде не працювала, тільки вчилася, тому ніяких трудових книжок не мала, трудового законодавства не знала. В зоні ж був справжній комунізм: на роботу не оформляли, за роботу не платили. Ліки для в'язнів теж були безкоштовні. Де ж зек міг взяти гроші? За них там були пачки чаю, махорка і цигарки, а за тютюн деякі віддавали пайку хліба. Отож з грошима я не мала жодної справи.
В Довгому Мості мене офіційно оформили завідуючою фельдшерсько-акушерським пунктом без диплому на одну ставку в 310 карбованців. Я зовсім не знала, що мала право отримувати ще хоча б половину ставки акушерки і якусь надбавку за завідування. Не знала й того, що певна кількість медикаментів для амбулаторного користування повинна була виписувалась за гроші сільради. Ліки я брала в аптеці під звіт. На яку суму набрала медикаментів, стільки грошей мусила повернути в аптеку, і поки не розрахуюся повністю, нових медикаментів не могла отримати. Реалізовувати ж ці медикаменти я повинна була своїм пацієнтам, але у них грошей теж не було. Вони ж працювали колгоспниками хімлісхозу, збирали живицю. І як всі тогочасні радянські колгоспники, працювали не за зарплату, а за трудодні. Інколи я насмілювалась сказати, що за ліки треба платити, та чула у відповідь, що зараз немає, віддамо, коли будуть. Та це "будуть, віддамо" бувало дуже рідко, майже ніколи.
Особливо важко мені було повернути в аптеку перші 400 карбованців. Знала б раніше, ніколи б не набрала ліків на таку суму – всю свою першу зарплату залишила в аптеці. А я ж так мріяла про наручний годинник, у мене його ніколи не було. Хотілося мати й туфлі на підборах. Дуже вже набридлі за ці роки грубі казенні величезні черевики (мого малого розміру ніколи не було).
Довелося втішати себе думкою, що в тайзі годинник ні до чого (хіба що пульс рахувати), та й в туфлях по тайзі не походиш – зламаєш і підбори, і ноги. От тільки мені було цікаво, скільки кілометрів проходила за годину. Тоді б могла вирахувати час ходи до Тібішета і Довгого Моста. А так наче жила в якій доісторичній ері. Не вистачало й радіо – не знала, що робиться в світі, не могла слухати музику, спів... Жили ж десь щасливі люди, які ходили в інститути, бібліотеки, театри, та я до них не належала…
Однак такі мрії я намагалась відганяти від себе – треба було виживати. Дві перші зарплати віднесла в аптеку, як плату за медикаменти. Харчувалася в цей час хлібом з черемшею, запивала кип'ятком без заварки і цукру, адже картопля ще тільки росла. Просити ж в борг у когось навіть не думала. Я ніколи нічого ні в кого не просила і не збиралась просити.
Трохи грошей привезла мама, та і я почала брати в аптеці ліки лише на 200 карбованців – залишалася якась копійка із зарплати, стало легше. А там і картопля вродила.
Крім побутових проблем, мої думки займали пацієнти. Найбільше засмучувала мене вимираюча сім'я Пескових з Тібішета. Їх батько – Єгор Песков – повернувся з війни без ноги і з відкритою формою туберкульозу. В сім'ї було п'ятеро дітей – троє народилось ще до війни, а після з'явилися близнюки. Всі семеро жили на батькову пенсію з інвалідності. В хаті була одна кімната, стіл, дві лави і настил від печі до стіни, на якому всі спали покотом. Звичайно, в таких умовах захворіла на туберкульоз уся родина. Коли я почала працювати в капкаринському ФАПі, то в живих застала лише батька і двох старших діток – Ванятку і Лізавєту. Мати і трійко молодших уже померли.
Я перечитала все, що тільки було про туберкульоз, але нічого втішного у підручниках не знайшла: хвороба невиліковна, вражає майже всі органи, але в основному легені, суглоби, кістки і мозкові оболонки. Ліків же немає. Правда, нещодавно з'явилися відомості про препарат "Паск", який винайшли і почали вже застосовувати за кордоном. Та чи буде він тут, у Довгому Мосту? А якщо буде, то коли?
Одного дня зателефонували з Тібішета – у дівчинки, Лізавєти, почалося кровохаркання. Я одразу побігла туди, та вже було пізно. Кровохаркання перейшло в кровотечу, Ліза лежала біла, мов сніг, не дихала.
Залишилися батько і син. У хлопчика розвинувся туберкульоз хребта: нижня частина тіла була паралізована, ноги не рухалися, весь час були складені по-турецьки. Опираючись руками об підлогу, Ванятко переносив своє невеличке висохле тільце ніби на крок уперед і опускався на сідниці, як жабка. На настил вже вилазити не мав сил, спав і жив у кутку на якомусь лахмітті.
Я так важко реагувала на все це, бо нічим не могла допомогти, була абсолютно безсила. Це мене дуже гнітило.
Коли померла Ліза, з повними сліз очима підійшла до Ванятки, поклала руку на його голівку, хотіла погладити, приголубити, а він раптом схопив мою руку і вкусив. Я закам'яніла. Мало не скрикнула, але не від болю в руці – від болю в серці. В ту мить я зрозуміла цю нещасну дитину, його розпач, його думки: "Що ж ти ходиш, ходиш до нас і нічим не допомагаєш, а ми ж вмираємо…"
Ось тоді я твердо вирішила, що якщо коли-небудь закінчу інститут, то обов'язково стану фтизіатром і лікуватиму людей від цієї страшної хвороби.
-7-
Потихеньку-помаленьку мама звикала до сибірського життя, хазяйнувала. Вечорами ми читали: я – підручники, мама – книги, що привезла. Вдень я працювала. Не сиділа і не чекала поки хтось прийде зі скаргами, не вивішувала годин прийому, не робила вихідних.