Хто це сипнув йому межи очі жменю піску? Сльози ринули по щоках, важкі чоловічі сльози, наче Павлові хто одбатував добрий кусень серця...
Слава! (груз.) — Ред.
ХLIII
До нової хати Зайченки взяли стола старого, бо справа не В столі, а в тому, що на столі. Заразом святкувалися входини, ще й якась там кутя, про яку діти мріяли з осені, збираючи по чужих городах мак і зсипаючи бабі в ринку. Баба Гапка зварила з сушні узвар, а з жмені пшениці — кутю, поставила все на покуті на купку сіна під портретом маршала Ворошилова в смушевій шапці. Ікон у Зайченків не водилося, з богом вони мали віддалені стосунки, ніхто не ставив дітей навколішки молитися, але тільки-но котре з менших казало про богів щось неґречне, як одразу ж діставало по губах од баби чи матері. Нехай собі бог зостається богом, коли він є, а коли, вибачте, немає, то нічого по-дурному варнякати.
Діти розпитували бабу, який її бог, але завбачливо трималися од баби на відстань бабиної руки, що могла, як обценьками, покрутити вухо. "Із бородою він чи з крилами?— допитувалися онуки.— І скільки йому записується трудоднів на небі?" Бувало, що баба й не гнівалася на такі запитання, хоч і зверталася часом по божу ласку, поштовхувана застарілою звичкою, а не твердим переконанням. "Дурненькі ви,— казала баба,— гріх і без бога живе, а добре діло робіть по-божому, тоді вам байдуже буде, чи є бог, чи немає його, милосердного".
Власне кажучи, узваром та жменею пшениці з маком їжа на столі й вичерпувалася. Лежало на чистому рушнику кілька перепічок і картопляників — по числу їдців. Стара Юхимина тримала на руках найменшенького, яке, плямкаючи, пило мамине молоко. Із старших дітей — сиділа жвава Юхимииа-молодша, Микитка в Уласовій сорочці, котрого полковник відпустив на родинне свято,— решта за столом були малі школярики й підшколярики, здатні на велику шкоду, великий апетит та великий"галаа
Урочисто баба оглянула порожній стіл і, заступаючи на цей раз батька, запитала: "Діти, а чи бачите ви мене з-за пирогів?" — "Ні, бабо, не бачимо!" — заговорила навчена малеча. "Ну, дай боже, щоб і на той рік не побачили!" — "У нас на тракторних курсах..." — почала Юхимина. "Помовч із своїми курсами",— перебила мати. "Бачите, діти,— казала мати далі добрим і лагідним голосом,— на той рік подбаємо в колгоспі, одразу всіх дірок не заткнеш, і земля одвикла од хазяйської руки, сьогодні нема, а тоді будуть справжні пироги..." Вона почала міркувати вголос, скільки трудоднів стала їм нова хата, тобто—скільки мусять за неї одробити. трудоднів, і прийшла до висновку, що за рік можна геть розквитатися. Чого ж іще кращого — хата, як належить бути, і малі Зайченки приставали до цієї ж думки.
Скільки вже ото вони пополазили коло будівельників, аж бригадир Шевченко не раз божився, сидячи на хаті, що відстебне свою дерев'яну ногу і вб'є з божою допомогою хоч одного луципера. Як вони гасали скрізь, заглядаючи хазяйським оком до кожної щілини, обмацуючи кожну стружку, і бідні теслярі, тешучи сволоки, мусили пильнувати й оглядатися, щоб котресь із малечі не підлізло під сокиру. Коли напнуто було дах і поставлено на місце вікна без шибок, дітлахи вже нізащо не хотіли вертатися й на одну ніч до землянки. Три кімнати й кухня — це було щось вище од людського розуміння, сама баба Гапка зайшла, наче до церкви, а що вже казати про дітей!
Нову хату обживали гуртом, і малеча перетягала щодня свої стружки, сіно й ряденця до іншої кімнати, щоб уповні відчути розкіш казкового дому. Мати навіть нё сварилася й не забороняла: їй самій нетерпеливилося перебратися на нове: Юхиминка одразу заявила претензію на окрему кімнату,— мовляв, досить їй кублитися разом із немовлятами, до неї люди можуть прийти, і взагалі. Баба Гапка бурчала, що фанаберій на тих тракторних курсах заводять чимало, проте самій їй було приємно, що онука така вимоглива. "Мамо,— сказав Микитка, переборюючи свою солдатську суворість через Юхиминку, з якою мав особисті рахунки,— Юхиминці баба Гапка й удруге насипала узвару, а нам ні. Нехай їй Юрко канахвети носить!.."
Під цю хвилину зайшли Павлов і Василь Іванович, і Микитка не встиг усього доповісти матері. Гості привіталися, Юхимина-старша запросила до столу. "Не дуже в них ця зима з хлібом",— озвався до полковника Павлов, оглядаючи дітей. Баба Гапка засоромилася й почала запевняти, що в печі ще є перепічки. "Нічого, мамо,— сказала до свекрухи господарка хати,— хіба наше безхліб'я од ледарства? Спасибі кажіть, що хоч таке маємо, бо фашисти занапащали зеМлю не на один рік. Державу свою ми відстояли, а Ігепер під нею оживемо, дайте тільки тракторів наробити!"
Павлов засміявся й одповів Юхимині-старшій, що має цілковиту рацію, саме так і стоїть питання. Після цього він дістав із портфеля газету і, сказавши,.щоб усі встали, прочитав уголос Указ Президії Верховної Ради про те, що Зай-ченко Юхимині Юхимівні надано звання Матері-героїні за народження й-виховання десятьох і більше дітей. Тро$ школярів миттю одвихнулися з кімнат, щоб рознести новину по сусідах. В сінях стояло дві пари повстяників, затяганих гуртом до дірок, з них стирчала на всі боки солома. На третього школяра не вистачило обув'я, і він сунув босі ноги в калоші Павлова, які той необережно скинув, заходячи до хати. Новина поширилася із швидкістю метелиці, але третій школярик при цьому більше вправлявся по снігу босоніж, бо калоші злітали з нього на кожному кроці.
Доки. Павлов з полковником з'ясували героїні, скільки вона діставатиме підтримки від держави,— калоші вже стояли на місці, але які вони були нещасні, повні снігу! "Шибок привеземо ще на одну кімнату,— казав на прощання Павлов,— дефіцитний товар, нічого не поробиш!" — "Спасибі вам",— одповіла Юхимина. "Увечері приходьте на збори",— запросив полковник. "Спасибі вам",— повторила Юхимина. "Дивіться, сіни зачинені, а скільки снігу набилося в калоші",— здивувався Павлов, витрушуючи сніг. "Спасибі вам",— утрете мовила Юхимина, розгубившися вперше на віку.
Дарина, яку всі чомусь почали одразу звати Дариною Кіндратівною, в новій сестриній хаті відчувала себе цілком удома, і здалося, наче повернулася з довгих мандрів на рідну землю. Ганна цілими днями клопоталася громадськими справами — то в сільраді, то в районі, а раз навіть їздила до області витребувати дітям підручники. Дарина взяла під свою руку Галю, яка відразу почула до неї потяг і не завжди хотіла йти назад до Ганни.
Дарина кинулася з невситимою жадобою в турботи про Галю, солодко передчуваючи появу власного клопоту. І Галя попливла на хвилях запаморочливого змагання Дарини й Ганни, яке збоку видавалося смішним, коли не зважити на те, що Дарина саме чекала дитину, а Ганна знайшла, здається, свою долю. Чутки, про які сповістив Дарині чоловік, потверджувалися, і досить було їй побачити після розлуки Ганну, як одлягло від серця. "Я не змінилася?" — питала Дарина, і Василь Іванович мужньо одповідав, що вона розквітає з кожним днем, хоч досить було їй глянути в люстро, як одразу починала плакати: красу її наче хтось рушником зітер, вагітність пожовтила, мов цитрину.
Довелося стати Дарині й Ганні на розмову без сторонніх очей. На цей раз почала Дарина. Ще перед Донбасом її дратувало Ганнине вболівання коло Василя, а тепер усе було позаду, Дарина ставала матір'ю, нехай Ганна як собі знає, так і чинить, ось ліплять же того Йвана Середу, чим поганий муж для Ганни? Мізинечка, відчувши життя в собі, спільне її й Василеве, зовсім забула й степ по дорозі на станцію, де перестріла її сестра, забула й Ганнину тривогу за мізинеччину долю. Людям, може, й незрозуміло, як байдуже Ганна стрічає Середу, а їй ще йти й не знаходити, до кого прирости. "Сетронько, голубонько,— не стрималася Дарина,— яка ж я дурна та нечула! Такий камінь тисне на твоє серце!" Сестри обнялися й плакали, мішаючи сльози докупи, наче наново родичаючись...
Все добре, що добре кінчалося, і Дарина вела безконечні розмови з Іваном Середою, який навідувався до хати частіше, ніж родич. Він сідав, не роздягаючись, із поршнем од тракторного мотора в руках або з бачком, якого ніс лютувати,— й починав говорити. Розмови призначалися длячГан-ни,— оскільки ж вона перебувала в іншому місці, їх мусила слухати Дарина. Не думав же Йван, що хтось годний буде переповісти його теревені Ганні, та, виходячи з хати, був радісний, наче поговорив з нею самою.
За короткий час Дарина знала його життя, як своє власне, і часом казала Ганні, що не може більше мучитися, хай змилується коли не над Іваном, то хоч над нею!
Іван ріс безбатченком і ще хлопцем потрапив з притулку для сиріт до МТС, вчився на тракториста, але змалку його гнітила думка, що мав би стати артистом. На превеликий його жаль, коли траплялися ролі в драмгуртку, то йому обов'язково пропонували грати старих бабів чи в'їдливих молодиць, наче й справді його талант потребував спідниці. Всім подобалося, як він грав,— "просто ж кишки болять із того Йвана",— казали глядачі, а йому сумно було, що має тільки смішити в той час, як душа прагнула величі й трагедії. Проте коли він заїкнувся про "Розбійників" Шілле-ра 56, його зняли на глум, і більше до цієї теми не вертався, грав, що давали, а не давали, то й так миналося.
Далеко перед війною виступав із Ганною, яку чоловік пускав часом до мистецтва, і вперше Іван відчув до неї щось більше, ніж до товаришки по сцені. Він там грав стару бабу, що не злазила з печі, подаючи звідти репліки, і хлопчаки, які звичаєм дивилися виставу, зіпершися ліктями на сцену, голосно інформували один одного, аж це чули артисти й глядачі: "Ото на печі не баба лежить, а тракторист із МТС!.." — "Та бре!" — "У нього під спідницею штани вдягнуті!"
Іван-баба в останній дії зліз із печі, щоб пожалувати невістку, яку грала Ганна, обняв її, та припала до свекрухи в екстазі творення правдивого образу, і Йван не міг розтулити обіймів, навіть коли через сцену пройшов режисер, тягнучи за собою завісу. "Пустіть,—сказала Ганна,— вже п'єса скінчилася, у вас руки, як обценьки!"
Дарина реготала, уявляючи собі ситуацію, Іван поглядав у вікно й раптом бачив, що прогайнував цілий день на розмову, а Ганна так і не прийшла. "А ви їй скажіть самі,— радила Дарина,— раз ви на сцені не боязкий, то вам це раз плюнути!.." Іван сумно переконував Дарину, що перед Ганною він не наважується розтулити рота, мала Галя сиділа в нього на коліні, Дарина безтурботно голосно сміялася, бо Йван мав талант до комічного, сам цього не усвідомлюючи.
Зрештою Дарина випроваджувала Йвана Середу до його справи, на вулиці вже темніло, і Середі треба було бігти до електрогосподарству, щоб дати струм по хатах без запізнення.