Думали ще й про те, в які дні імператор Візантії її приймав — дев'ятого вересня і вісімнадцятого жовтня чи в якісь інші? Зрештою вони прийшли майже до одностайної думки, що імператори приймали княгиню Ольгу вдруге вісімнадцятого жовтня, бо тільки літа 957-го неділя припадає на вісімнадцяте жовтня. А чи приймали імператори княгиню Ольгу вперше дев'ятого вересня, чи в якийсь інший день — про це сперечаються ще й досі.
І чомусь ніхто з них не замислився над тим, а що ж робила княгиня Ольга після другого прийому в імператорів? Питання це може видатись комусь смішним, може, хтось з істориків відповість на нього словами літописця: "Повернулась до Києва і, ображена імператорами, сказала: "Ти також постоїше в мене на Почайні, якоже аз в Суді..."
Та це не буде відповіддю на питання, бо справді, що ж робила княгиня Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня, коли її прийняв вдруге і востаннє імператор Костянтин? Повернулась до монастиря Мамонта, заснула та й поїхала до Києва? Коли? Адже було вже вісімнадцяте жовтня. Руським морем навряд чи можна було їхати. Там у цей час ревло таке, що від лодій і трісок би не лишилось. Про Дніпро й думати не доводилось, бо до нього треба було ще добратися. А коли б вони й добралися, то побачили б там тільки кригу. Син княгині Ольги Святослав їхав через п'ятнадцять літ після цього на лодіях до Києва, виїхав не вісімнадцятого жовтня, а в липні, і не з Константинополя, а з гирла Дунаю, та й не міг доїхати, а замерз з лодіями в гирлі Дніпра, на узлучині моря...
Ні, питання про те, що робила Ольга після ночі вісімнадцятого жовтня літа 957-го, немарне, і відповісти на нього треба.
Коли колісниці, на яких везли княгиню Ольгу та її почет з Великого палацу, зупинились біля монастиря Мамонта, всі встали, гуртом пішли в ворота, зупинились на вимощеному каменем дворі. Родичі княгині, маючи намір поговорити між собою, вклонилися їй і швидко пішли до своїх келій. Мовчала якийсь час, кутаючись у своє корзно, щоб захиститись від вітру, княгиня Ольга, а потім сказала, звертаючись до купців:
— Ви одразу зайдіть до мене...
Через короткий час вони зібрались в її келії. Там горіли дві свічки, що освітлювали убогу монастирську обстановку: стіл, кілька лав, сірі кам'яні стіни, вузькі віконця, через які долітав шум вітру й стогін розбурханого Суду.
Княгиня встигла переодягтись і була в звичайному своєму одязі, з темною пов'язкою на голові, і це ще більше підкреслювало її бліде, стомлене обличчя, пересохлі, спраглі уста.
Сівши на лаві біля столу, княгиня прислухалась, як шумить вітер за вікном і як стогнуть хвилі на Суді, стурбовано хитнула головою і почала:
— Не лиха хотя, а заради добра й тиші землі Руської їхали ми сюди з бременем тяжким, везли дари достойні, дали їх імператорам, говорили про потреби наші і все зробили по надобі...
На хвилину княгиня замислилась, пригадуючи, як кілька місяців висиділа на Суді, як довго добивалась і нарешті побувала у Великому палаці.
Надії? На що вона надіялась, чого сподівалась? Ні, давні князі руські Кий, Олег, Ігор, що ходили до ромеїв не з подарунками, не з ласкавими словами, а з мечами і з списами, добре знали, за що й для чого йдуть вони проти Візантії.
Лукаві, хитрі ромеї й імператори їхні, брехливими словами вони завжди намагались обдурити й приспати руських князів і всіх руських людей, присягались Христом, але самі Христа в серці своєму ніколи не мали.
Марні розмови, що імператори ромеїв згодні жити в дружбі й любові з руськими людьми. Ці імператори, як павуки, висмоктують всі сили з Єгипту, Азії, Європи, мріють вони про ще більше — прагнуть підкорити Русь.
О, як добре відчувала тепер княгиня Ольга ненависть ромейських імператорів до Русії Здригаючись всім тілом, чуючи, як кров закипає біля серця, згадувала вона тижні, коли сиділа на Суді, згадувала обидва прийоми у Великому палаці, де її почет всіляко принижували й зневажали, пригадала й останню розмову з імператором Костянтином.
— Вотще їхали ми до Цареграда, — сердито повела вона далі, — ліпше бих не були тут, бо що хотіли — не зробили, що шукали — не дістали, добра й тишини — не здобули. Днесь я знову говорила з Костянтином, та що це була за мова? Велику гордість взяли імператори, двоєручать, про любов говорять — пагубу нам чинять, потай діють, чорні їх помисли й замишляї...
І за цими словами сли й купці Руської землі відчули глибоку образу княгині, що була й їхньою образою, увесь біль її, що був також і їхнім болем.
— Але що маємо тепер робити, сли мої й купці? — запитала княгиня Ольга й оглянула їхні обличчя. — Адже Костянтин змусив нас три місяці сидіти на Суді не токмо щоб вразити честь і гординю нашу, а паче щоб у безвихідь завести. Скажіть мені, купці, — звернулась вона до них, — чи можемо нині лодіями їхати до Русі?
Купці мовчали, і в цій тиші ще дужче стало чути, як шумить за вікном вітер, як реве Суд... Княгиня ж пригадала тиху, спокійну ніч на морі Руському, коли вона їхала сюди і коли стерновий Супрун говорив їй:
"Страшне Руське море восени, княгине...
— Не прийме нас нині Руське море, — встав з лави й сказав Воротислав, що на своєму віку багато разів ходив до Константинополя. — Розкидає наші події, потопить, поб'є об каміння... Буремне, страшне Руське море восени, княгине, — повторив він ті ж самі слова, які вона чула колись від Супруна.
— А коли б ми доїхали до Білих берегів, — все ж запитала княгиня, — тоді що?
І знов відповів той самий купець, а його підтримали й інші купці й сли:
— Рятуй боже, матінко княгине, встигнути за місяць на Білі береги... Там стоятиме вже крига, лодії наші вмерзнуть, до Києва-города нам не дістатись, бо херсоніти коней не продадуть. А печеніги, либонь, уже чатують на нас... Рятуй боже!
Суворе було обличчя в княгині Ольги, вогні свічок відбивались у її очах.
— Так от затим три місяці тримав нас Костянтин на Суді... — сердито сказала вона. — Ні, не токмо честь і гординю нашу хотів би вразити імператор, смерті нашої на Білих островах він прагне...
— Матінко княгине, — залунало тоді вже багато голосів, — відколи їздимо з Києва в греки, так і допреж було: стоїмо на Суді — тяжка гостежба наша, в море йдемо — не чуємо душі.
— Ну, заждіть, — зі злістю промовила й подивилась на вікно княгиня, — приїдете ви до Києва, постоїте в мене на Почайні, якоже аз на Суді...
Але що важили ці слова княгині Ольги не в Києві, на Почайні, а тут, у чужому, ворожому Константинополі, в монастирі Мамонта над Судом?
— Мусимо щось робити, — сказала княгиня, — а я вже багато днів думала й бачу, що їхати нам треба не морем...
У келії все завмерло...
— Якщо імператор хотів нас вирядити в море нині, в жовтні, — вела далі княгиня, — то нехай їде туди сам... Ви ж, купці мої й сли, продайте лодії тут, на Суді, купуйте коні й колісниці, і поїдемо ми на Русь через землю Болгарську.
— Наші лодії вони з руками вирвуть, — загомоніли купці й сли, — коні й колісниці придбаємо на їхньому торзі, а шлях через Болгарську землю нам відомий. Ходили ним не раз.
— Так і робіть, — закінчила княгиня Ольга. — Побували ми у Візантії, поїдемо ще й до Болгарії. Не знайшли щастя тут, пошукаємо його в іншому місці.
Проте княгиня Ольга не сказала, якого саме щастя хоче вона шукати.
3
У Великому палаці пильно стежили за кожним кроком княгині Ольги, й тому там одразу дізнались, що київські гості не вимагають ні місячного, ні слябного, ні вітрил і харчів у дорогу. А натомість продають на Суді свої лодії, на торзі в Перу купують коней і колісниці. Імператор Костянтин сам викликав єпарха города Льва, довго розмовляв з ним, цікавився, яку ціну правлять київські гості за свої лодії, скільки коней і колісниць бажають купити.
— Вони правлять за свої лодії дуже високу ціну, — відповідав єпарх, — але наші купці виривають їх з рук: у Константинополі знають, що ці лодії з дуба вічні й дуже зручні. Що ж до коней і колісниць — гості не скупляться, платять за них, скільки запитують, тільки хочуть, щоб коні були дужі, а колісниці зручні.
— Київська княгиня вельми обережна й хитра, — сказав імператор Костянтин паракимомену Василю, коли єпарх пішов з палацу. — Зрозуміло, вона вертатиметься в свою землю не морем.
— Шкода, — зітхнув паракимомен. — До печенігів уже давно виїхали з великими дарунками наші посли, і, я певен, ті добре б зустріли княгиню.
— Звичайно, шкода, що вона їде не морем, — зітхнув і імператор. — Я також був певен, що, побачивши Константинополь, вона вже не побачить Києва. Проте, Василю, мене турбує не те, що княгиня нас перехитрила, а те, що поїде вона на Русь через землю проклятих болгар, що гризуть сирі шкіри.
— О василевсе! — вигукнув паракимомен. — Доки дочка імператора Льва сидить у Преславі поруч із кесарем Петром, ми можемо бути спокійні за Болгарію...
— Коли б київська княгиня мала справу в Болгарії тільки з кесарем Петром, я був би спокійний. Не він, так василіса Марія нам завжди допоможе. Але не тільки кесар є в Преславі, є там і бояри на чолі з Сурсувулом, на заході Болгарії стоять непокірні коміти* (*Коміти-управителі областей в Західній Болгарії.).
— Я думаю, що раніше, ніж колісниці київської княгині приїдуть до Преслави, туди повинні прибути наші василіки з багатими дарунками...
— Саме про це я хотів тобі сказати, — згодився імпе ратор. — Що ж, ми ще раз відправимо посаг василісі Марії.
— Цей посаг, — важко зітхнув паракимомен Василь, — який ми посилаємо кожного року, коштує нам дуже багато. То ми даємо посаг василісі, щоб Болгарія не браталась з уграми, то платимо їм за те, щоб вони зреклись печенігів. А скарбниця наша не така вже багата.
— Краще взяти з скарбниці останні соліди й кинути їх псам-болгарам, — промовив імператор Костянтин, — аніж ждати, поки вони накинуться на нас і покусають... А зараз я згоден віддати й всю скарбницю: не з уграми чи печенігами можуть побрататись болгари — з русами. А Болгарія і сукупно з нею Русь — це смерть для Візантії. Константинополь уже бачив під своїми стінами військо кагана Симеона і князя Ігоря. Наша імперія врятувалась тоді тільки чудом. — Імператор Костянтин замислився й додав: — Доки ми сваримо між собою Болгарію і Русь, у Константинополі можна сидіти спокійно. Якщо ж вони, крий боже, зуміють зв'язатись і з'єднатись, нам не встояти навіть за мурами Юстиніана...