Він же з мого села, у хторокласній вчився. Капрал і прочитав солдатам. Було там щось про царя, землю й волю, я вже й забув. А потім дізнався ротний, почав допитуватись. Мене й потягли, як чорти душу. П'ять днів тримали на обахті і все били в морду, в плечі, в груди, наче скотину. От і дослужився...
— А як до нас попали?
— Служив я в Харкові. Був денщиком. А як оце лучилось, то з місяць валявся в шпиталі, потім виписали мене і сюди пригнали. Буцім, щоб поправився. Еге, поправишся. Відбили печінки та й здали на чужі руки. Аби тільки не в них здох. Он як воно робиться. Мені ж через якихось півроку вже й додому б час. Та що з того. На той світ, у вишник, а не додому.
Сусідові важко було говорити, і Грабовський більше не допитувався. Та й навіщо було ятрити болючі рани скривдженої людини? Догадувався: солдата побили за ту саму відозву, яку він редагував і вкладав у конверти в лісовій хатині. Навіть сам не гадав, коли працював над <Словом до народу", що воно потрапить і в солдатські руки.
Потрапило, в той самий день, на який призначалось — 18 лютого 1886 року. Наслідків сподівався інших — радісних, а зараз бачив коло себе тільки понівечену, нещасну людину.
Уже й не клопотався сном. Думав про солдата, який притишено схлипував. Гризло сумління, що він є причиною цього приглушеного ридання. Відчував — так далі жити неможливо. Він не витерпить цих знущань і наруги. Щось заподіє, щоб потім з трибуни суду сповістити світові про солдатську гірку долю. Про це вже написав Лізі Кац і так зробить...
Нарешті програли "зорю". Павло перший зіскочив з нар. Зодягався, вмивався, наче вчаділий. До супу навіть не доторкнувся, віддав сусідові по нарах, хоч і той відмовився — не міг уже їсти.
Після сніданку ротний звелів дати роті "повну викладку". Ще не встиг прапорщик виконати наказ, як хлюпнув холодний дощ. Небо загорнулося хмарами, і жодної надії на прояснення не було. Солдати поскулювалися у своїх ще від учора не просохлих шинелях.
Фельдфебель запитав прапорщика, чи не краще було б не йти в поле, а займатися на містечковому брукованому майдані, але той і слухати не захотів.
— Годі! — гаркнув. — Зовсім порозкисали. Нічого не вийде. Сьогодні командує сам Магомет.
Ця звістка приголомшила солдатів. Років п'ятнадцять тому, кажуть, хтось Магометом охрестив ротного. Ішов час, мінялися офіцери, а Магомет залишався у Валках, як домовик.
Вгадати зараз, чому невідомий дотепник вибрав для ротного таке ім'я, важко було. Маленький, кривобокий, з великою, як ковзанка, лисиною, з поморщеними вилицями, на яких не хотіло рости волосся, з колючими очима — ротний зовсім не скидався на пророка. Полюбляв чоботи з високими підборами та завжди натягав кашкет аж на брови. І мав дивовижну пристрасть мучити солдатів...
Магомет підійшов до роти, повернув її кілька разів у густому болоті, сам перевірив "викладку" і вивів на бруківку.
— Ррраас... тва, трррии, рррс...аа...тррр...
За крайніми хатами містечка брук закінчився. Далі на всі боки чорніли звільнені від снігу, розмоклі поля, на яких де-не-де лиснілися озерця талої води.
— Ваше благородіє... Не можу, — почувся кволий голос.
Рота зупинилась без команди. Спинився й Магомет. Він повернув роту фронтом до себе, зробив два кроки до передньої шеренги, і в його примружених очах блимнув радісний вогник.
Пройшов уздовж шеренги, повернувся до середини, зупинився і заклав руки за спину:
— Хто не може? Крок уперед, арш-ш-ш!
З шеренги, похитуючись, вийшов солдат, якому вночі Грабовський подавав воду.
— Я не можу, не можу, — ледве чутно вимовив він, витираючи мокре чоло.
Якось винувато дивився на солдатів туманними очима, наче пробачався за те, що накликає на них біду.
— Не можеш! — багатозначно процідив крізь зуби ротний. — Зараз допоможу.
Він подивився навколо:
— Капрал!
— Слухаю, ваше благородіє!
— Он бачиш? — Магомет показав на купу каміння за дорогою.
— Так точно!
— Піди й набери повний ранець.
— Єсть піти й набрати в ранець.
Капрал побрьохав до купи каміння, залишаючи після себе глибокий слід. Рота стояла оніміло, а Магомет пильно розглядав свою брунатну рукавичку.
— Ваш наказ... — почав капрал.
— Засупонь!
Капрал надягнув солдатові на спину ранець.
— Прямо, вперед, арш-ш-ш! — засичав Магомет, прикривши свої попелясті брови кашкетом.
Солдат, похитуючись, зробив чотири кроки і зупинився.
— Не можу...
Ротний шарпнувся вперед, та враз зупинивсь, потеребив рукавичку і люто скомандував:
— Прямо, вперед по-пластунськи, арш-ш-ш!
Солдат весь напружився, щоб .витягти ногу з болота, але захитався і, сплюнувши кров'ю, впав у болото.
Павло, стоячи в другій шерензі, враз розштовхав ліктями першу і підскочив до ротного.
— Хто вам дав право робити з муштри кару, знущатися з нас? Хто? Ви кат, а не командир! — кричав, згубивши владу над собою. — Кат! Душогуб!
Магомет від несподіванки аж зіщулився, наче його вдарили по голові. Лайкова рукавичка випала з рук. Але коли Павло замовк і повернувся до солдата, що й досі безпорадно лежав у болоті, Магомет випростався, підсунув козирок, придивляючись до зухвальця.
— Що? — закричав. — Бунт? Революція? Прапорщик!
— Єсть, — злякано кліпаючи очима, підскочив молоденький офіцерик.
— От ваша наука.
— Винуватий...
— Знаю! На гауптвахту каналію! Трибунал! У кайдани! На вічну каторгу! Чуєте? Я вам!..
— Так точно, — намагався заспокоїти прапорщик Магомета.
— Ведіть!
Понад тиждень просидів Грабовський на гауптвахті. Викликали, допитували. Нічого не приховував, не перебільшував. Говорив усе, як було. Сподівався на суд і готувався до нього.
Збирався говорити не так про випадок з Магометом, як про солдатське життя-буття.
— ...За чотири місяці перебування у війську, — шептав, блукаючи у напівтемному холодному погребі, який правив за батальйонну гауптвахту, — я бачив тільки знущання та наругу над солдатом, бачив...
— Сподобалась, видно, муштра, сам шпаціруєш?
Павло здригнувся. Повторюючи свою майбутню промову, він навіть не почув, як у погріб зайшов капрал. Старий добродушний служака стояв на порозі й усміхався.
— Що ти ворожиш тут, солдатику, наче генерал перед баталією? Збирайся.
— Куди?
— До штабу.
— Чого?
— Не знаю.
— А як думаєш?
— Не думаю. Нам, капралам, думати заборонено.
— Так-таки й зовсім не думаєш?
— Ще позаторік перед Водохрещами трохи думав, а потім відморозив думало і з того часу аніні. Або іноді думаю, але тихенько. Здається, кудись відправляти тебе збираються.
Від гауптвахти до штабу — півсотні кроків. Не встиг Грабовський і дихнути весняним повітрям, як опинився перед високими кованими дверима.
Капрал, виструнчившись, доповів штабному офіцерові, що наказ виконав. Той подав йому засургучований пакет:
— Одвести солдата і здати в залізничну комендатуру. Ясно?
— Так точно! Одвести солдата...
— Давай.
Капрал круто обернувся і гримнув закаблуками.
Вийшли з полкового подвір'я. Лише тепер Грабовський побачив, що навколо буяла весна, аж видзвонювала. Над землею струмувала волога. Обабіч дороги витикались перші листочки трави, за тинами брунькували сади. Містечко, яке зустріло його восени дощем і туманом, зараз, здавалось, помолоділо, причепурилось.
— Грабовський! — почув Павло і повернув голову. Перед ним стояла Улановська.
— Евеліна! — схвильовано гукнув. — Дозвольте на хвилинку, — попросив капрала. Старий зміряв дівчину очима з голови до ніг і зітхнув:
— Тільки недовго. А я перевзуюсь, бо онуча, видко, закотилася.
— Ти чого сюди потрапила? — тиснучи руки дівчині, спитав Павло.
— Треба. Діла, Павле. Знаєш, якого шелесту наробила наша відозва?
— Трохи знаю...
— Трохи? Що там твоє "трохи". Уже кільканадцять поміщиків та чиновників мужики відправили в царство небесне, а червоні півні співають не тільки вночі, а й вдень. Гарну кашу ми заварили, — раділа Улановська. — Правда, власті теж заворушилися. В селах так і гасають жандарми. Ну, та хай. Оце ж правлюся в Катеринослав, у цій самій справі. Ліда Лойко поїхала в Одесу, Соломон Брайловський — у Миколаїв, Ісаак Коган подався на Херсонщину. Прислані тобою хлопці Ус та Піщанський обіцяли постаратися в Чугуєві... Як же тобі служиться?
— Помаленьку.
Розповідь Улановської підбадьорила його. Розпитував про товаришів, їх роботу, розповідав про своє життя, про події останніх днів.
— А тепер куди? — прощаючись, запитала Улановська.
— Не знаю. Гірше не буде! — уже з дороги гукнув Павло. І вголос подумав: — Куди ж, справді, тепер?
Капрал мовчав. Лише коли завернули на іншу вулицю і штаб сховався за будинками, старий підійшов ближче до Грабовського.
— Ти таки не відаєш, куди?
— Зовсім.
— Я дещо знаю, писар казав мені. Мали тебе, брат, судити, хотіли запроторити в рештантські роти, Магомет вимагав. Щось думали, приміряли, прикладали, та все виходило то криво, то косо. Ото й змикитили не судити тебе, а спровадити до якогось Ташкента, словом, у Туркестанський воєнний округ.
— А чому не судили? Пожаліли?
— Пожалів вовк кобилу та залишив хвіст і гриву. Себе пожаліли. Хіба вигідно нашому начальству розпалювати таке, щоб потім нагорі подумали, що в батальйоні непорядок? Тому й вирішили спекатися тебе. Розчовпав?
— Ясно.
— Отож-бо. Думати треба. Тільки тихенько, як каже каптенармус Гуркало, — багатозначно підморгнув капрал уже перед дверима коменданта вокзалу.
...Йдучи в супроводі конвойного до ешелону, Грабовський побачив Митусу. Той стояв коло купи саквояжів і розповідав своєму хрещеникові та ще кільком панночкам якусь, видно, веселу історію, бо й сам реготав. Ось він повернувся до поїзда обличчям, і його очі стрілися з Павловими. Павло посміхнувся. Рука вже потягнулася до козирка, щоб привітати старого знайомого, але так і застигла в повітрі, бо Семен Потапович опустив очі й обернувся до нього спиною, ніби й не помітив. Павло зітхнув і так, з піднятою рукою, побрів до вагона.
Ще виглянув з вікна, але Митуси на вокзалі вже не побачив...
Паровоз закашлявся, буферні пружини надулись, завищали. Стрепенувся вокзал, блиснув вікнами. Розстелюючи кошлату гриву диму, поїзд стогнав, похитувався і повз, повз, повз...
Притулившись до запорошеної шибки, Грабовський вдивлявся у позолочені сонцем поля, що мерехтіли і мчали назад.
— Так-так-так, так-так-так, так-так-так, — озивалися колеса, а юнакові чулося:
— Ташк-ташк-кент...
6
Вузька, продовгаста камера, більшу половину якої займали дерев'яні нари, не дозволяла широко ступати, і тому в'язень не ходив, а крутився на одному місці.
Темна, схожа на грудку торфу, ледь закучерявлена борідка і блискуча смужка вусів відтіняли блідість його вродливого лиця.