Ви ж з бабою Колодачихою заглядали в мене і переконалися, що я ціла! — проспівала Фаїна.
— Цить, хвойдо! Ой, я так рада, так рада! Але, чуєш, Якове, ти Ганьку пильнуй, бо це чорт в юбці. Тільки-но що не так, — за ремінь, та по сраці, по сраці! Бо чує моє материнське серце: той Чепурний все ще нишпорить десь навколо!
Павлик уважніше придивився до сестер: білотіла, пишногруда красуха Феня, у бордовому діловому костюмі, з ромбиком на відвороті, і витончена, тендітна красунечка Аня — також у костюмі з ромбиком. Подумалося: "Як такі жінки миряться з цією товстою, крикливою тіткою у плямистому халаті, що так привселюдно їх ганьбить? Ну, й що, що вона їх матір?"
Стіл ломився від простолюдної розкоші. До тушкованої качки, овочів і салатів, додалися ніжна малосольна скумбрія від тьоті Стеші (4), величезний сом, виловлений Сашком в гирлі Дунаю, та п'ять баночок чорного кав'яру від дядька Пилипа.
— Слухайте сюди! — проголосив він урочисто, неначе на перевиборних зборах, і усі змовкли. — Сьогодні ми зібралися великою родиною, не побоюсь цього слова, — усім кланом...
— Я б сказав, кланчиком, — уточнив Гнат.
— Я й кажу: кланом, у нашої старшої сестри, яка фактично виняньчила всіх нас від Тараса до Гната, який приїхав із дітьми, і ми раді привітати його дружину Антоніну Геннадіївну, яка, поміж іншим, дуже поважна людина, секретар міськкому партії. І Тарас тут зі своїм ангелом-хранителем, рідною всім нам Стешею. І Феня тут, і Ганя зі своїм чоловіком, шановним Яковом Пантелеймоновичем, і сином Лесиком, і Ніна із Сашею. Не змогли приїхати сестра Ониська (7) з дочками Оленою, Марусею і Люсею та найменша наша сестра Тетяна з дочкою; та старший наш брат Григір з Федорою (11). На жаль, не дожили до цього щасливого моменту наші батьки Платон Іванович і Оляна Яківна та братики наші Карпо (3) та Іван (5). Отже, я пропоную, перш за все, випити за те, що ми ще живі й здорові й шануємо тих, кого вже серед нас немає!
— Наталочко, тобі сподобалося на Західній Україні? Бачила гуцулів? — запитала Ніна, вправно розтинаючи качку.
— Можна я прочитаю вірш, що написала по дорозі до Косова?
"Станіслав — городок невеликий,
Та скоріше, він — польського типу.
Я на лавці сиджу і дивлюся:
Там костел виглядає з-за липи.
А дома відрізняються тим,
Що по декілька башточок мають,
По кутках — заокруглення стін,
Що завжди жовтим кремом туманять."
— "Как волшебно звучит украинский язык! Не думала, Наташа, что ты пишешь на украинском", — захоплено вигукнула Антоніна Геннадіївна.
— "Ой, мама, если бы ты только слышала, как говорят люди в Косово и Станиславе! Повсюду: в магазинах, на улице, слышишь только украинскую речь. Не говорят, а поют!"
— Степана хвалилася, що ти вже дослужилася до завідувачки райздравом? — запитав Пилип сестринцю.
— Так. Попервах, після інституту я працювала терапевтом. Якось до лікарні привезли хворого з діагнозом на висипний тиф, а мені здалося, що, насправді, у нього пневмонія. Вдома я перечитала свої інститутські конспекти і переконалася у своїй правоті. Поділилася сумнівами з головним лікарем, той скликав консиліум, але досвідчені лікарі одноголосно підтвердили: висипний тиф. Тож я дописала особливу думку. Хворий помер, і хірург, що робив розтин, офіційно підтвердив мій діагноз, з того і пішла моя слава. А тут якраз бандерівці вбили завідувачку районного відділу охорони здоров'я. Ми з нею були добре знайомі, і її, до речі, теж звали Ганною. Справжня комсомолка, українка і неймовірно вродлива дівчина: коса — до каблуків. Поїхала у відрядження агітувати населення стосовно щеплення проти віспи, а її' в лісі перестріли, зґвалтували, вирізали на спині зірку і повісили на придорожньому дубі. А вже наступного дня після похорон мене викликали до райкому і запропонували її' посаду.
— Ой, як страшно! Ти ж також і комсомолка, і українка, і красуня... — злякалася Наташа.
— Я й кажу: наша Ганька — чорт у спідниці! Бачте: як зиркає, як зиркає! Пильнуйте її, Якове Пантелеймоновичу, ой, пильнуйте!
— Насправді, то могли бути й наші, — тихо мовив Яків.
— Як наші? Навіщо? — стрепенулася Наташа.
— Задача стояла пробудити в народі ненависть до бандерівців. Створили спеціальні загони, перевдягнені у форму повстанців. Мені один мій призовник розповідав.
— Як твоя нога, брате? — перевів розмову на іншу тему Тарас.
— Коли ступаю, болить. І здається, ноги потроху віднімає. А руки ще нічого.
— А що лікарі?
— Приписують розсіяний склероз.
— Схоже, ти наслідуєш брата Григора... Чуєш, брате, у нас на Куяльнику — цілющі грязі. Стеша собі радикуліт вилікувала. Ми тебе звозимо на гарячу воду на Пересипу, неподалік від Ніни. Там і гряззю торгують.
— Так, так, гаряча вода від нас кілька кроків: пройшов під мостом, і вже там, — підтвердила Ніна.
— Щойно перебралися до Косова, я записала Лесика до музичної школи по класу баяну. У нього прорізався такий талант! Нумо, Лесик, візьми інструмент, та поспіваймо, — запропонувала Ганя.
— Бачте, ось у нас вже й новий Музичка! Точнісінько в діда Макара пішов, — похвалилася Степаня.
Павка, тим часом, попросив Якова Пантелеймоновича розповісти про війну.
— А ви багато німців убили?
— Та прийшлося. Чотири танка підбив особисто; трьох фашистів застрелив із пістолета, а вже гусеницями розчавив. А одного так розідрали навпіл.
— Як це?
— А отак: підбили "Тигра", а з нього вискочив офіцер, полковник. За наказом ми мусили його доставити в штаб полку на допит, але не стримались. Нахилили дві молодих березки одна до одної, прип'яли одну ногу до однієї верхівки, другу до іншої, та й відпустили. Пружні берези випрямилися і розірвали його вздовж, як оцю рибинку, — Яків узяв за хвіст невеличку скумбрію і роздер від хвоста до голови.
— Який жах! — проквилила Наталка.
— А як вони наших чоловіків повбивали! — вступилася Степаня.
— Думаю, що це — не типовий випадок: взагалі наші воїни самосуду не допускають, — уточнила Антоніна Геннадіївна.
Спершу, побачивши Якова поряд з Ганею, Павка розчарувався: не таким він уявляв собі її обранця. Ганя — така вродлива, така витончена, а він — довгоносик у кітелі. Але його розповіді все перевернули, і в Павчиних очах Яків постав билиним красенем-богатирем.
— Навіщо ж ви, Якове Пантелеймоновичу, повсякчас переповідаєте саме цей огидний епізод? Розповіли б краще, як рятували Прагу! — зауважила Ганя.
— Розумієш, люба, той німець завше повертає мене у той самий березняк, і я знов, і знов бачу його розмотані кишки, що звисають поміж листя.
Згадали колишнє сільське буття; всіх родичів, сусідів, односельців. Як пристрелили червоногвардійця Конона; Онищине весілля; витівки Юрка Сиротенка і як Митрофан вівцю продавав. Раптом виявилося, що випивка закінчилась, і Павлика з Лесиком відрядили до магазину. Дядько Пилип дав гроші, тітка Степаня розтлумачила дорогу.
Повертаючись у темряві з п'ятьма великими пляшками рожевого портвейну, хлопці почули раптовий окрик:
— Гей, зальотні, йдіть сюди знайомитись!
Зграйку підлітків у скверику під акаціями Павка примітив ще по дорозі від трамваю до тітки і, попри їхню показну доброзичливість і мирність, зараз відчув певну пересторогу.
— Що це у вас? — спитав ватажок.
— Батьки за вином послали.
— Дай скуштувати.
Павка знав, що станеться далі, але їх вже оточили.
— Воно запечатане.
Одесити накинулися з усіх боків, повиривали з рук пляшки і розчинилася у темряві.
— А де ж вино? — запитав дядько Пилип, щойно посланці постали на порозі.
— Відібрали.
— Хто?
— Місцеві пацани. Багато.
Чоловіки вибігли на вулицю, але нікого не побачили. Пилип проголосив покарання: завтра всі поїдуть до мене, в Іллічівськ, на раки, а ви, роззяви, залишитесь тут.
Вранці компанія рушила до Іллічівська, а Павку з Лесиком зачинили в хаті, і підперли двері лопатою. Павка переживав за вчорашнє: він мусив битися. "Аби ж дорослі дали для пляшок хоч-якусь шаньку, я мав би вільну руку, і так вломив би найближчому, що інші порозбігалися б... Добре, що в Конотопі ніхто ніколи про це не дізнається.", — втішав він сам себе.
Морське сонечко заглянуло в хату і призвало діяти. Вікна були заклеєні паперовими стрічками, проте, одне з них мало досить широку кватирку. Павка просунув ліву руку по плече, потім голову, за нею пройшло праве плече, грудь і сторчма пурнув у пахучі півонії, перевернувся і став на ноги. Незграбному Лесику він відчинив двері і знову підпер їх лопатою. Лесик пригадав, що вчора дядько Пилип згадував дев'ятнадцятий трамвай, і втікачі, не маючи гошей розчулили кондукторку і дісталися приморського селища з романтичною назвою Люсдорф.
Аби не те злощасне покарання, ніколи б Павка не насолодився чудовою пригодою, наче перейнятою з оповідань Олександра Гріна. Загрузаючи по щиколотки у вологий пісок, хлопці чалапали піщаною косою. Зліва голубило ясно-синє море, праворуч зеленів тьмавий лиман, заповнений медузами. Дороговказом на Іллічівськ служили ажурні контури портових кранів. Місцями дорогу перетинали рибальські човни, що відпочивали на березі від ранішнього лову, та рибальські сіті, розвішані на жердинах. Гостро пахтіло в'яленою рибою; деінде берегом ліниво вешталися рибалки, і жодному з них не було діла до двох малоліток, що, мабуть, знали, що роблять. Втомившись, брати присіли на корч, що стирчав з піску, і вкотре замилувалися морем.
— А що, як на обрії з'являться пурпурові вітрила? Або ж "Веселий Роджер" на грот-щоглі? — мрійно запитав Павка.
— А я оце все розгадую, хто ж насправді моя мама? Всі кажуть, що Феня, а я відчуваю — Аня. Тобі ніхто нічого не розповідав? — запитав Лесик.
— Ні. Яка тобі різниця? Нехай обидві піклуються...
— Але ж народила якась одна?
— А люблять однаково?
— Здається, тітонька сильніше. В усіх одна мама, а у мене якась плутанина.
Раптово, майже на пляжі, постали прямі ряди п'ятиповерхівок. І в якій із них мешкає дядько Пилип? Своїх хлопці побачили на крайці моря; без зайвих переживань вони засмагали на піску. Гнат Платонович прогрівав на сонці скалічену ногу, Антоніна Геннадіївна і Наташа читали. Ганя з Яковом Пантелеймоновичем плескалися попід берегом, а тітонька Степаня саме розкладала сніданок.
— І як же це ви, пройдисвіти, вийшли із зачиненої хати? Невже вікна порозклеювали? — накинулась вона на прибулих.
— Добре, що ви нас знайшли, бо я вже стала хвилюватися, — призналась мама.
— Натрапили на добру кондукторку.
— Ладно вже; осьосьо вам пиріжки, помідори, огірочки, абрикоси, хліб, узвар.