Учитель грецької мови був вимогливий і семінаристи не любили його до того, що навіть пробували втопити його. Він благав пощади і семінаристи випустили його. Маруся була на стороні буйної бурси і навіть, як переказували, виправляла крадькома у батькових відмітках недобрі оцінки (бали) на кращі.
Жила Маруся з батьками у їхньому будинку на Новому Плані, будиночок з парадним ходом, зі штахетами — палісадником. Гуляла в Новому Парку, а внизу десь Смотрич дзюрчав під старовинним містом.
Скінчило миле дівча гімназію Славутинської і поїхало до Києва на Вищі Жіночі Курси. Доба була бурхлива — 1917 рік, вернулася Маруся українською патріоткою. На зборах перед студентами казала, що вона хоч почасти й московського роду, але мусить присвятити себе українській землі на якій виросла.
Тодось Недужий, з яким вона тоді одружилася, був студентом Кам'янецького Університету, а перед тим уже був офіцером у старій і в українській арміях.
З українського Кам'янця багатьох молодих патріотів доля порозкидала далеко. Недужих прибила до Харкова, де обоє закінчили вищу освіту в ранніх двадцятих роках, коли контроль був нещільний. Марія Матвіївна дістала хімічну освіту, а Тодось економічну.
Тодося Недужого не раз арештовували і в інтервалах він примощувався на роботу десь поза Харковом, роз'їздну часом. Родина, де була вже дочка Оксана і стара мати, залишалася в Харкові.
Ті згущені національні почуття, конденсовані під великим тиском, мусіли вибухнути, коли змінилися обставини.
Серед перших організаторів національного життя подружжя Недужих помітно вирізнялося. Т. Недужий разом з Микитою Васильовичем Кекалом уже в грудні 1941 року організував Міський Банк, який незабаром прийняв форму Господарського Банку. Як директор цього Банку (з М. В. Кекалом — віце-директором), Недужий багато зробив для економічної відбудови Харкова — кредитуючи облспоживспілку, маслозавод, хладобійню і дрібні підприємства. Банк почав також роботу на периферії в справі організації сільськогосподарських кредитових товариств.
Умови окупаційної дійсності не могли не викликати гострої опозиції в Т. Недужого, який брався до справи з планами добре підготованого і виробленого українського економіста. В попередні роки на його очах була знищена всяка незалежність банківського і кооперативного апарату України і він добре розумів свої завдання. Твереза оцінка показувала обмежені можливості, але в тодішніх умовах присутність таких людей як Тодось Недужий у зруйнованій і мінімально відбудованій економіці означала менше голодних смертей, менше страшних злиднів воєнного часу.
Недужий і його дружина не обмежилися легальними формами роботи.
Марія Матвіївна, коли дедалі окупація показувала свої прикмети, часто не крилася зі своїми почуттями до німців. В її гарних карих очах спалахували іскри неприхованої ненависті, коли вона говорила про них.
24 вересня 1942 року Тодося, Марію Недужих разом з дочкою Оксаною арештовано. За даними, які збереглися у М. В. Кекала, Марія Матвіївна померла в тюрмі СД, а Тодося Недужого з дочкою Оксаною розстріляли німці 27 січня 1943.
Стара мати Недужого носила передачі до тюрми, захворіла на висипний тиф і померла ще тоді, коли діти її були живі в тюрмі.
Так загинула вся родина Тодося й Марії Недужих, незабутніх постатей українського Харкова.
КОСТІ ГЕТЬМАНА МАЗЕПИ
И тщетно там пришлец унылый
Искал бы гетманской могилы.
Забыт Мазепа с давних пор.
А. Пушкін
Велика епічна поема В. Сосюри "Мазепа" не могла пробитися через цензуру, але зберігалася і в списках кружляла серед населення, коли я був там.
J. Kolasky, Two Years in Soviet Ukraine, Toronto 1970.
Багато ще маємо цікавого в нашому житті, не все ще заснувалося павутинням буднів. Особливо я ціню зустрічі з людьми і ті розмови, про які поет сказав: "А слова дружнього за гроші не купити".
Зацікавило мене оповідання одного мого приятеля про речі небуденні. Та й сам він не зовсім вкладається в стандартну мірку.
Почати з того, що він бився під Крутами. Ось він спокійно розповідає про той зимовий день 1918 року, і я дивлюся на його різьблене обличчя, на гостро закреслене широке підборіддя, яке більше говорить про завзяття, аніж про звичайну нашу впертість. Це обличчя твердої людини, і я легко уявляю собі його молодим, із шкільної лави, з рушницею в бою під Києвом. Здається, що про таких людей писав Євген Маланюк:
Ні, такі не зрадять і не
продадуть,
Лиш ножами душ проріжуть
Всеросійську муть.
Потім, після всіх терпінь і злигоднів, які доля так щедро відважила молодим воякам молодої нашої держави, він був асистентом у Б. Іваницького й Ів. Шовгенева в Подєбрадах в Українській Сільсько-Господарській Академії.
Далі працював інженером у Румунії і Австрії. У віці понад п'ятдесятьох років, уже в Бразилії, дістав ще один диплом високої школи.
Цей наш Крутянин — Степан Іванович Матвієнко — зберігає в пам'яті багато цікавого, багато про українців, що колонізували Бессарабію.
Він шукав і знаходив грамоти господаря Молдавії Степана Великого, писані староукраїнською мовою. Знав козацькі українські села Казаклію, Волонтири або Старокозаче, де аж до часів румунської адміністрації зберігалися в сільській церкві запорозькі прапори. Розповідає про село Нерушай, де осіла частина наших козаків, що не послухали кошового Головатого і не схотіли йти на Кубань, гукаючи до нього: "Не рушай"!
Але найбільше притягають увагу в його оповіданнях місця і пам'ятки, пов'язані з гетьманом Мазепою.
Крутянський вояк старанно шукав усе, що зв'язане з Мазепою. Це для мене означає більше, ніж природну його цікавість.
Українець-інженер у Бендерах був вояком того самого війська, гетьманом якого був Мазепа давно, за інших, не менш бурхливих часів.
Так онуки приходять на могили дідів.
Я записав одно з його оповідань:
"Старослов'янська назва Бендер — Текін. Українці, татари і румуни звуть його Тягинею або Тіґіною. Турки назвали Бендер.
У Тягині на Протягайлівській вулиці стоїть старий, напівзруйнований дім-замок, що його люди називають Мазепиним домом. Але з міських архівів видно, що то був дім гетьмана Пилипа Орлика, а не Мазепи. Цей дім (Степан Іванович зробив з нього в 1931 році фото) стояв на Каушанській дорозі за містом, тепер уже в місті, бо воно виросло. Новий хазяїн переробив будівлю і покалічив первісний вигляд.
Про розташування українців у Бендерах точніші відомості виявила Шведська комісія для консервації історичних пам'яток, яка працювала там 1925 року.
Перший українсько-шведський табір після переправи через Дніпро був у молдавському селі Варниця — за 4 кілометри на північ від міста і фортеці. Біля залізничної колії, що веде до кар'єрів жорстви, ліворуч над Дністром стоїть розрита могила. Варничани звуть її "козацька могила". Під могилою на пологому березі Дністра є три криниці з довгими журавлями. Люди звуть їх по-румунськи "Мазепині криниці" — Fontanele Lui Mazepa.
Шведська комісія для охорони історичних пам'яток поставила на розритій могилі колону з написом: "Carolus XII Rex Sverige 1709". Про Мазепу і його козаків не згадано ані словом, хоча Мазепа тут і помер.
Мені в 1933 році довелося реконструювати цю колону (маю фото), при чому румунська влада румунізувала на ній латинський напис.
Переказ говорить, що козаки не мирились із шведами, і турки переселили шведів на південь, ближче до міста.
Восени 1709 року на Варниці помер гетьман Іван Мазепа. Його відспівали в Бендерах у Миколаївській церкві, що згодом, за чумної пошесті, згоріла. З решток цієї церкви зроблено каплицю, де завжди, за моєї пам'яті, горіла невгасима лампада. Ця каплиця стоїть на початку Миколаївської вулиці (за румунів — Strada Prof. Mateevici), коли йти до міста від фортеці, то з правого боку.
Після того, як гетьмана відспівали, його останки перевезли до Галацу. Везли з Бендер до Каушан, звідти трояном до Леови над Прутом і від Леови до Галацу за Дунаєм (троян — це граничний вал між татарським санджаком і Молдовою).
У Галаці останки гетьмана Мазепи поховано в ограді болгарської церкви св. Георгія. На могилі покладено кам'яну плиту з написом болгарською мовою.
Під час Прутського походу, кажуть, цар Петро І гатив по цій могилі молотом і розбив плиту на чотири нерівні частини. В такому вигляді могила існувала до 1877 року.
Під час російсько-турецької війни 1877–78 рр. російські офіцери розкопали могилу гетьмана, пограбували її і осквернили.
Кості гетьмана наказано вкинути до Дунаю. Наказ мали виконати два бунчужні козацького охочекомонного полку, Степан Булат і Мазепа (однойменець гетьмана). Про це оповідав самовидець події, настоятель церкви, старий священик болгарин юрисконсультові українського посольства в Букарешті д-рові Модр-Михальському.
Модр-Михальський переказав мені розповідь священика, і ми планували реставрувати могильну плиту, але зробити цього не вдалося. Ще 1930 року можна було бачити уламки розбитої плити в кутку церковної огради в Галаці.
Про дальшу долю останків гетьмана я сам чув 1930 року від доньки станового пристава з Бендер Кірілова, родом болгарина.
Російська комісія, що розкопувала могилу на Варниці, де був табір Мазепинської еміграції, довідалась, що кості гетьмана не були вкинені до Дунаю, а були поховані вдруге біля церкви, в поселенні колишніх охочекомонних козаків у селі Волонтирах.
Станового пристава послано до Волонтирів, бо село було в його стані (так звалися поліційні райони). Він мав перевірити справу, викопати кості і передати їх до комісії.
Коли населення підтвердило йому, що справді кості гетьмана тут були поховані, Кірілов викопав їх і повіз до Бендер. Але комісії вже не було,— вона виїхала, не докінчивши розкопів. Кірілов, не маючи де подіти кості, склав їх до скрині і заховав на горищі свого дому у Бендерах.
Розкопавши могилу у Волонтирах, Кірілов ніби не знайшов усіх костей, тільки череп, кості рук і ніг. Бракувало хребта, ребер, пальців. Кості переховувались аж до 1925 року на горищі дому Кірілова, що стоїть на Пушкінській вул., другий з правого боку, коли йти до Префектури (кол. Земства) від головної вулиці (Страда Реґіна Марія).
1925 року румунська поліція безпеки (сеґуранца), довідавшись про кості гетьмана в приватному домі, забрала їх і перенесла до Генеральної Сеґуранци в Букарешті, де й треба шукати слідів".
На цьому оповідання Степана Івановича кінчається.
Отже, не знали спокою кості гетьмана України Івана Мазепи.