Доплентався. Народу – тьма тьмуща. Десь аж під вечір помацали діда з усіх боків.
– Це, – кажуть, – у вас старчеське. А так усе в порядку.
Ліки якісь прописали.
Лежить дід на печі, стогне, вже й вопроси з голови вилетіли, а ліки не помагають.
– Ну, – каже дід бабі, – клич свою шептуху, бо того доктора не докличешся, а сам не дійду.
Прийшла шептуха, стара, десь за сто чи під двісті, та така поганюща – матері твоїй лихо. Ніс, мов коцюба, з рота ікла стирчать, на лобі бородавка з яйце завбільшки та ще й отака волосина стирчить. Глянув дід на шептуху – аж знудило.
Походила по хаті стара відьма, пошептала, поплювала на всі боки, навіть дідові в око трапила, а далі, упхавши за пазуху шмат сала, й каже:
– Ні, не поможе, помирати дідові пора. Така вже на ньому печать.
Заголосила тут Свиридиха і за попом. Дід як побачив попові патли – затрусився весь.
– Мене? щоб з попом? безбожника? Тільки з оркестрою! – кричить. – І щоб промова.
– Сільон дух антихристів, – похитав піп головою і пішов.
Баба в сльози.
– Як же ти, – каже, – на той світ підеш без усякого отпущенія?
– Якось уже доплентаюоь, – дід із печі.
А тут, що не день, то вже хтось біжить дідову душу спасати. Спочатку свідок Єгови завітав, потім баптист, за ним – адвентист, молоканин, духобор, штундист, навіть якийсь чолов'яга з секти дванадцять апостолів. Дід Свирид тільки те й робить, що жене всіх під три чорти.
Прийшов скопець і каже дідові:
– Треба вам перед смертю тото відрізати – інакше не спасетеся.
Не встиг зникнути скопець, як із секти грішників хтось преться:
– Дуже, – каже, – вже ви праведний, согрішити треба. Убий кого-небудь, інакше до раю не трапиш.
Набридло все те дідові й каже він старій:
– Ходи до голови й проси коней, хай до лікарні везуть. Хочу за всіма правилами медицини померти, а тут діла нема – зженуть мене сектанти в домовину.
Пішла баба до голови, не дає голова коней, та й годі. То нема, то кудись післали, то завтра. Десь аж за тиждень, коли дід Свирид думав уже "Ви жертвою впали"* заспівати, під'їхав шарабан, діда туди і – вйо! до лікарні. Як побачили діда лікарі, руками замахали:
– Везіть звідки привезли. У нас і так повнісінько. У коридорах лежать.
– Та хоч якось притуліть, – хлипає Свиридиха, – однак не надовго.
– Хіба що так, – погодилися лікарі і звеліли покласти діда біля вбиральні: хай потроху помирає.
Минув день, другий... тиждень. Дзвонять з сільради:
– Як там дід Свирид? Бо баба спокою не дає, все до телефону бігає.
— Скажіть, хай забирає, помер, – відповідає чергова сестра.
Знову Свиридиха до голови. На труну дощок просить. Коней.
– От, матері його лихо! – лається голова. – Приспічило ж померти саме в таку пору.
Зробили дідові труну, не таку вже, щоб щось, аби лежати.
Поклали ту труну на воза, посадовили зверху діда Микиту – їдь!
Однаково з того Микити нема роботи – каліка.
До лікарні, як по старому, було з десятеро гін. Підтюпцем – вйо та вйо – опівдні дід Микита був уже там. Розпряг коней, завдав їсти, а сам до лікарів.
– Де тут, – питає, – небіжчик?
– Який небіжчик?
– Та дід отой, Свирид?
– А, отой! Он гуляє.
Дід Микита вирячив єдине око, не добере нічого.
– То, пробачте, сестра тоді наплутала, – пояснюють йому. – А дід той уже здоровий і помирати не збирається. Можете забирати. Ще стільки проживе.
Зійшлися старі, почоломкалися. Дід Микита аж регоче.
– Живий! Га-га! А щоб тебе!
І об поли руками б'є.
– Переодягайся борше, раз таке, та й хильнемо по тому случаю.
Посміялися діди, розпили пляшку добрячого перваку, і каже дід Свирид:
– Не помру, усім на злість не помру, заки не рішу оті три вопроси.
Далі сіли діди на труну, вдарили по конях і завели:
Пиймо, люди, пиймо тут,
На тім світі не дадуть!
Шлях ішов повз бердичівський гайок. Коли фіра порівнялася з ним, діди крикнули "тпру!", злізли з воза і поперли в кущі – до надвору. Покректавши, вони вже збиралися мандрувати далі, коли раптом дід Микита, дарма що мав одне око, зауважив непритомного Обормота.
– Куме, диви...
– А що там?
Обидва підійшли й похитали головами.
– Голісінький. Обібрала якась чортяка.
– Мо', помер?
– Та ні – диха.
Діди витягли Обормотові з рота шмаття і вляли горілки.
– Вставай, чоловіче, годі лежати.
Обормот очуняв і глипнув на дідів.
– Німий чи що?
Обормот ще не знав до ладу, як себе повести, але, полапавши кишені й не виявивши грошей, залементував. Чортові дівки ще й гроші поцупили.
– Чого не буває! – поспівчували діди і навіть почали оповідати про всякі випадки, та, вчасно схаменувшись, сказали:
– Їдь, чоловіче, з нами. Однак без штанів нікуди не рипнешся, а там ми щось придумаємо.
Дали Обормотові мішок, той загорнувся, поклав під голову піджака і притулився біля труни. А дід Свирид зняв віко й заліз до середини.
– На сон щось потягло, – позіхнув.
І знову, підтюпцем, вйо та вйо – приїздить дід Микита, під самі вікна Свиридової хати. А тут уже народу достогуста: дідова рідня, баби усякі, дітвора, і так – цікаві.
Тільки сказав дід Микита "тпру!" – а тут уже підбігає кілька чоловік, за труну, та до хати. Покрутили туди, покрутили сюди – ніяк у двері не впхають, замалі. Від тої шарпанини прокинувся дід Свирид, сів і каже:
Стривайте, люди, хоч злізти дайте.
Як побачили баби, що небіжчик з труни вилазить – як загаласують! Ті, що несли, труну додолу – та ходу. Дід Микита щось хотів був сказати, та на весь той ґвалт раптом на возі з'явився голісінький Обормот, спросоння забувши, мабуть, у якому він вигляді.
Після того зчинилося враз таке, що аж у районі стрепенулися.
– Ой, людоньки! небіжчики встають!
– Кінець світу!
Баби, чоловіки, малеча, навіть члени госпного парткому, що прийшли тут усім керувати, – все бігло в усі кінці, стрибало через паркани й тини, грюкало фіртками, дверима і лементувало.
***
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ. Про те, як аґент Дзюба вивідував таємниці Обормотів, і що з того вийшло
Коли молодший Обормот зник, близнюки не знаходили собі місця. Вони гадали і так, гадали і сяк, але минув день, минув другий, а Миколи не було. Капітан дивувався разом з Обормотами і робив вигляд, що йому нічого не відомо, хоча, як ми знаємо, він був цілком у курсі справи. Брати обдзвонили всі відділи міліції, та все було даремно: той мов крізь землю провалився. На третій день вирішили подати в розшук. Дзюба все це тільки спостерігав. Він тепер більш ніж будь-коли був переконаний, що Обормоти інсценізували цю комедію з певною метою, і тільки цікавився, чим усе те скінчиться. Через того дурнуватого автоінспектора він загубив слід синьої "Волги", хоч і гасав цілісінький день по всіх навколишніх дорогах. Після цієї невдачі мимоволі довелося зайняти вичікувальну позицію. Йому треба було зібратися з думками, щоб виробити якийсь плян дій.
Тим часом Обормоти згадали про Розу Шаланду, та раптом вона сама з'явилася.
– Здоровенькі були, Обормотики! А де ж молодшенький?
Обормоти тільки сумовито головами похитали.
– Зник, значить? Та на горюйте-бо, знайдеться. Це дітей крадуть, а він же не маля. Притулився, мабуть, біля якоїсь, та й забув за все.
Поява Рози Шаланди насторожила капітана. Закликавши на допомогу дедуктивний метод, він почав в'язати кінці, та нічого путнього з того не виходило.
– А я вже тепер киянка, можете мене поздоровити, – похвалилася Роза і крутнулася перед дзеркалом. – А я ще нічого, га? Чи не правда, в мені є щось венеричне, і я сама, як Венера?
Обормоти зі сміху навіть зі стільців попадали, та, згадавши про Миколу, знову посмутніли. Їм було не до Шаланди.
Шаланда навіть образилася на ту неуважність і, щоб досадити Обормотам, почала лащитися до Півтораівана, пестливо називаючи його і "довгенький", і "сухорлявенький", і навіть "глистявенький". Це враз наштовхнуло винахідливого аґента на геніальну ідею.
– Слухайте, – вигукнув він, – чим ото так печалитися, давайте щось зорганізуємо!
– Правда! – підтримала Шаланда. – А то вже дуже воно сумно на цьому світі.
І удвох почали розкачувати Обормотів. Розкачували доти, аж поки Обормоти не махнули на все рукою і крикнули:
– Хай живе життя і хай живе здоровий глузд!
– Ура! – загорлала Роза Шаланда й, зваливши Обормотів на ліжко, почала їх лоскотати. Ті попросили пардону, і вся компанія поперла в місто шукати розваг.
– У мене тут є одна знайома, – сказав Півтораівана, – місцячко – перша кляса. Ви мене тут, у сквері, зачекайте, а я піду на розвідку.
Півтораівана зник.
Місцячко, яке він мав на увазі, було його власною квартирою, а знайома – власною дружиною. Дружину він застав удома, і ось яка між ними відбулася розмова:
– Кісо, ти повинна мені допомогти в одній важливій справі.
– Саме?
– Мова йде про шпигунів. Хоч це й державна таємниця, але оскільки все зайшло в глухий кут, про дещо я тебе поінформую.
Півтораівана коротко розповів про свої останні оперативні дії.
– Це все, що я тобі можу сказати, поза тим нічого більш.
– Я зрозуміла тільки одне – що ти гориш.
– Горю.
– Вельми цим задоволена. Хоч раз щигля дістав по носі. Ну, так у чому, не розумію, можу бути корисною?
– Ти знаєш, є прислів'я: де чорт не пролізе, там жінка пройде.
– Отже, де ти не проліз – там повинна пройти я? Цікаво.
– У мене виник плян. Ми зараз організуємо тут пиятику, і я тебе познайомлю з тими Обормотами.
– Далі.
– Кинь свій скепсис. Справа надто серйозна. Державного, розумієш, значення. Якщо мені вдасться розплутати її до кінця, – я майор, а ти... Які хочеш витребеньки – все задовольню. Слово офіцера.
– О!
– На тебе покладається лише одне: вивідати, де перебуває молодший Обормот.
– Яким чином?
– О чорт! Яким хочеш. Тільки вивідай. Розіграй з себе повію, навіть переспи з отими балбесами, якщо треба, але вивідай, вивідай.
Кіса закопилила губи
– Ти не жалієш свою кішечку.
– І жалію, і люблю, і ладен для тебе на все. Але, коли цього вимагають інтереси батьківщини, я кидаю на карту все. Навіть тебе. Кісонько...
І Півтораівана навіть сльозу пустив.
– А може б, якось інакше? – надулася Кіса.
– Досить. Ти член партії і розумій це як наказ.
Кіса зітхнула й полізла в гардероб.
– Ну й гаразд, – повеселішав знаменитий розвідник. – Моральна етика розвідника одна – обов'язок. Все інше – химера.
І Півтораівана кинувся підключати свої маґнетофони.
Коли капітан повернувся, він застав Обормотів у такому стані, наче їх покусав скажений пес.