Брунгільда дивилася, як у світлі відчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичиній шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забуті картини того весняного дня, й раптовий сумнів охопив королеву.
Тоді, коли вона лежала, вибита з сідла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорні очі, в Гунтера ж вони виявилися сині... В ту мить Брунгільда не надала сьому надто великої ваги — в такому стані може що завгодно привидітись, а тепер їй аж подих перехопило.
Вона притьмом ускочила до великої світлиці, й хоч там, крім короля Гунтера, був і його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вічі:
— То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сікурд?
— Я... — не зразу й не дуже впевнено відповів король і перезирнувся з середульшим братом. — А що ти питаєш?
— Питаю, бо твоя сестра Гримільда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її між Сікурд.
Гунтер із Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхні вспокоювання ще дужче втвердили Брунгільду на думці, що їй кажуть неправду. Вона тільки повторила:
— Й Сікурд рече так.
І пішла геть, а король з братом, лишившись самі, довго мовчали. Нарешті мовчанку порушив Горват-Гернот:
— Чуєш, Гано, ти ймеш віри в Змія Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвів погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рідко, тим паче, назвав його давнім ім'ям Гано.
— Пощо питаєш?
— Питаю... — вхиливсь од відповіді середульший брат. — Речуть, буцімто Сікурд убив Змія Горянина... Віруєш у те?
Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер він уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.
— В Сікурда є меч Вотана.
— Ти віруєш у те? — знову неприємно посміхнувся середульший, і та посмішка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.
— Всі речуть так. І Сікурд рече.
— Сікурд, Сікурд... Хто видів його, той меч?
— Я-м видів, — уже не стримував роздратування король. — Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.
— Пощо махаєш?
Брат короля хотів щось відповісти, бо вже й посміхнувся так, як посміхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до світлиці, вже сповитої сутінками зимового надвечір'я, ввійшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допіру зліз із коня, бо й шапка, й корзно сивіли інеєм, і ніс йому геть почервонів од холодного вітру. Жупан стримано вклонився королеві Гунтеру, й король кивнув у відповідь.
— Із чим прийшов єси, герцоже? — спитав він готською мовою. Сватоплук відповів по-лужицькому, як говорив завжди:
— Маю вісника з возходу, — й потер померзлі щоки закоцюблою рукою. — 3 возходу, з Русі
— Що рече вісник?
— А що рече? — відповів Сватоплук. — Людність моя втікає до Русі, й у Сіврську україну, й у Деревську...
— Пощо-с не спинив їх?! — гримнув король. Сьогодні неприємності падали йому на голову, мов стиглі яблука, й тільки сього впертого жупана не вистачало.
— Гатила зустрашився єси? — крикнув королів брат. — Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тіні його?
— Й ти-с їв, Горвате, — настовбурчився жупан. — Усі смо їли його попару...
Він мав на увазі всіх тут присутніх, але не наважився сказати се й про короля.
— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то людність і суне.
То був їхній спільний гріх — вони відкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук і цілував колись меча під городом Чернеговим. У півтемряві світлиці настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу біля дверей і не наважувався сісти. Щоб якось порятуватися від напруження, Горват-Гернот відкресав вогню й засвітив горілець на комині. Король махнув до Сватоплука:
— Сідай, коли...
Жупан сів од самих дверей.
Горват-Гернот обернув голову:
— Чув єси про золотий скіт Змія Горянина?
— Про Сікура речеш? — перепитав жупан Сватоплук, — Чув єсмь.
Вони й досі розмовляли так — брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертість Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посміхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.
— Усяке речуть... — ухильно відповів жупан і засовався на дубовій лаві. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав піт. — Усяке таке...
— Що ж речуть? — підохотив королів брат.
— Речуть, же скіт такий є, що його стачило б на...
— На що?
— На полк лугарів, — нарешті закінчив свою думку старий жупан.
Короля се вивело з себе.
— Й ти б найнявся, жупане, за той скіт? Він сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокійно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тоді вирішив не хибити душу:
— Лугарі служать тому, хто більше дає, княже. Так ведеться спокону.
Король перезирнувся з братом, і середульший спитав:
— Пішов би-с і Гатилові за такий скіт у службу? Сватоплук зітхнув:
— Гатилові... До Гатила мені путь запалася.
— Чого б то так?
— Сам відаєш...
Про те й справді всі добре знали, й чи не найкраще — той-таки Горват. То ж він підбив Сватоплука, та й не тільки Сватоплука, зламати віру Гатилові й вийти з-під його руки. Тоді багато лужичан полишили відведені їм землі й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сіврській україні, на якій колись обкришили зуби. То було вже скільки тому літ, і Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.
— Сам відаєш, — повторив уже впевненіше Сватоплук. І без видимого зв'язку докинув: — А готи називають нас вен... вандалами. Перейняли тоту званку в латинців...
Гернот упіймав-таки його думку й завважив:
— Візьми на груди хрест — і не наричати-ймуть вас так.
— Прийняти на груди хрест і стати готами? — Сватоплук рішуче підвівся. — Парко мені. Піду.
Король махнув недбало рукою, й старий жупан вийшов. Гернот сказав, коли важкі кроки втихли за дверима світлиці:
— Рече: на полк лугарів. Король змовчав.
— Пощо сидиш, брате? — нервово засміявся Гернот. — Ждеш, поки все твоє крульство реготати почне?
Він знову перейшов на рідну мову, й король зітхнув, бо ті слова стосувалися його безпосередньо.
— — А... сестра? — проказав він.
— Сестра? Грима ще молода.
— Молода... — повторив король, і незрозуміле було, чи він погоджується, чи заперечує.
— Ти... віруєш у Змія Горянина? Король знизав плечима. Гернот уже вдруге питав те саме.
— Не є то ніякий Змій Горянин, але валка купців-гречників.
— Хто рече? — сіпонувся король Гунтер.
— Хто? Всі речуть. І всі відають. І тільки ми з тобою мислимо якогось там Змія Горянина. Де б той Змій узявся тут, у полях? Він жиє в горах.
Се була вже нова, зовсім нова думка, й король почав обмірковувати її з усіх боків. Найгіршим було те, що сюди приплелася й Брунгільда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгільда й Гримільда. Й коли щось потрапило на язик двом жінкам, його вже не втримаєш у темному кутку.
— Речи Сікурдові, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, і ти побачиш, що лже Сікурд. Ти-с король — речи йому!
— А сестра? — знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:
— Знайде собі ліпшого!
— Кого?
Брати злякано повернули голови до дверей. У порозі стояла, горнучись у біле вовняне корзно, Гримільда.
— Така зима впала — такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собі?
— Нікого, — буркнув король і сердито блимнув на сестру. — Що маєш ректи?
— Щось мовили-сте про мене.
— А то забороняється? — нахабно вишкірився брат короля.
— Й про Сікурда сте мовили. Я відаю, я все-м чула.
— Що-с чула?
Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.
— У вас очі лихі, братове, — сказала вона по хвилині. — Вельми лихі. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот підійшов і впритул подивився на сестру:
— Пощо-с дратувала королеву? Гримільда витримала його погляд і гордовито піднесла чоло.
— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не підлого роду, а таки ж княжого, як і вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?
— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змішала єси з...
Гернот ужив досить негарне слово, але Гримільду воно не вразило ніскілечки. Вона спитала, раптом дрібно засіпавшись:
— Що сте намислили? Що, що!?
В ЛІТО 444-Е
Ходили біло-горватські, галицькі, червенські та инчі руські князі за Дунай і воротилися з полоном великим, і многі русичі лишилися там орати землю, й осіли аж коло гір Гемських, і нічого не могли вдіяти їм греки, бо їхні роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались із ними противу своїх стратигів та епархів.
В ЛІТО 445-Е
Велій страх був у Константинополі, й оружив імператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многі циркові бігуни, й колясники, й метальники сулиць і розділилися навпіл — прасини тягли руку за Хрисафія-євнуха й усіх єюпетських товстосумів; венети ж були супротиву їм і хотіли зверхності Константинополя та стольних вельможів.
І ратилися межи собою прасини й венети, й кров річками бігла, й многі діти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.
В ЛІТО 446-Е
Сів на столі патріаршому царгородському Флавіан, і був ворог і супротивник імператорові Теодосієві Другому та чільникові євнухів придворних Хрисафієві, та всіх олександрійців єюпетських. І мислив Хрисафій-євнух бодай многе золото й срібло взяти з Флавія, та новий патріарх прислав йому в дар просту хлібину, мовляв, то є тіло боже.
І став Хрисафій усемогутній ворогом йому явним, оскаженівши по такому дарункові, й повів рать невидиму супротиву патріархові Флавіану. Й мав Хрисафій друга щирого — Діоскора, який заступив померлого єпископа олександрійського Кирила. Й було їх троє — Хрисафій, Діоскор та імператор Теодосій Другий, а всемогутня сестра Теодосієва Пульхерія тягла руку за патріархом, бо Хрисафій висотував з константинопольських вельможів і простих городян усі гроші, щоб платити дань київському Великому князеві Аттілі.
В ЛІТО 447-Е
Місяця березоля
Сього найменше сподівались при дворі костянтинопольського імператора. Гунський цар Аттіла воював десь далеко на півночі, біля Холодного моря. Воював, і візантійські послухи й вивідники пильно стежили за його кожним кроком.