— Скажи їй, Жайсак, щоб вона ще хоч чверть години постояла. Хоч трішечки! Благаю!
Жайсак глянув у дірку і все зрозумів.
— Зараз! Вона буде стояти, як стояла. Сиди! Пиши маленьку дівчину на папері. Я піду скажу їй.
— Тільки ж не сполохай її. Обережно! — схопив його за руку Шевченко, тремтячи від хвилювання.
Жайсак кивнув головою і вискочив з юрти, а Шевченко припав оком до дірки і побачив, що Жайсак, обітнувши непомітно дівчину,
наблизився до неї з протилежного боку і заговорив із нею. Не чув Тарас Григорович їх розмови, але здогадався, що Жайсак просив її показати йому початий килим. Кульжан підвелася і, сяючи чорними сонцями своїх очей, щаслива з його уваги, почала показувати і поясняти, який буде цей новий килим, коли вона додасть нових відтінків і обшив кожний нашитий шматок візерунка блискучою шовковою тасьмою. А Шевченко гарячково клав на папір штрих за штрихом і запам'ятовував деталі її одягу, розташування монет на безрукавці, шолпи в косах, і все, що можна буде докінчити в слобідці.
Жайсак певно говорив їй щось хороше, а втім, і найпростіші слова в устах коханої людини завжди бринять чарівною музикою... Обличчя Кульжан сяяло тим внутрішнім світлом, яким сяє воно у дівчат лише раз у житті.
Довго тривала ця розмова над початим білим килимом. Разів зо два до юрти зазирала Кумині, а Жайсака все не було, і вона навшпиньках знов зникала, щоб по потурбувати Шевченка, не наважуючись навіть здалека зазирнути в його альбом.
— Ну, на сьогодні досить, — сказав нарешті Шевченко. — Деталі дороблю в слобідці або прийду сюди ще раз.
Він поклав олівці в кишеню, визирнув з юрти й махнув Жайса-кові рукою. Жайсак довго дивився на малюнок і, зітхнувши, сказав:
— Бачив у купця в кутку Бога на стінці, та не знав, як його роблять. Але ти зробив краще. Ти робиш, наче сам Аллах.
Кумині принесла для гостя миску айрану і знов почала його частувати, але Шевченко поспішав в Орськ. Жайсак довго і ніяково вибачався, що не зарізав для такого гостя барана. Шевченко заспокоїв його і сказав, що був би дуже засмучений, коли б Жайсак надумав так марно витрачати своє майно.
— Ти молодий, — казав він, — у тебе все життя попереду. Тобі час одружитися, а на все це потрібні гроші або, як у вас кажуть, барани.
— Правда, — ствердив Жайсак. — У вас кажуть: "Оце коштує тридцять копійок", а у нас кажуть: "Це коштує пів на чверть барана". У баїв гроші є, бо вони продають і вовну, і худобу, а ми, бідні люди, їх не бачимо. Ти приходь до нас на свято Байрам. Тоді ми барана завжди ріжемо. Баранину будемо їсти.
— І не подумаю, — жартував Шевченко, — навмисне прийду в будень. Дивився я на тебе і на оту дівчину і думав, яка б з вас була хороша пара. Обоє стрункі, молоді, вродливі. Невже вона тобі не подобається?
— Ой бой, як подобається! Вона — як гурія з райських садів, — захоплено зітхнув Жайсак. — Руку б собі підрубав за таку жінку!
Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8.
177
Одне око виколов би, щоб другим милуватися нею! А яка ж вона добра! Як вона батька мого жаліла. Як матір мою жаліє! Та не моя вона: вже просватана.
І розповів усе про Кульжан. Шевченко слухав уважно, іноді перепиняв його мову запитанням. Він зрозумів, що велике й чисте кохання палає в серці молодого табунника і треба б якось допомогти йому добитися свого щастя. Та чим міг він допомогти, сам бідний вигнанець, позбавлений змоги і права заробити хоч гріш?
— Я певний, що ти доб'єшся щастя, — подумавши, сказав він. — Цей наречений навряд чи видужає. Я бачив багато таких хворих: по п'ять-шість років лежать нерухомо в гіпсі і тільки один з десяти видужує. Помре він, і сватанню тоді кінець.
— Все одно Джантемир не віддасть її бідному. Він більше любить гроші, ніж доньку, — невесело зауважив Жайсак. — Та й мачуха її, Шаукен, ненавидить нас. Вона тепер підв'язала язика — не наважується ганяти Кульжан на важку роботу, але ж серце у неї гадюче. Радіє вона з нашого горя, чекає нашої розлуки, як великого свята.
— За щастя треба боротися, — суворо сказав Шевченко. — Ти кажеш, що полюватимеш з беркутом? Це ти чудово придумав. Якщо наб'єш лисиць, я, може, допоможу тобі продати лисячі шкурки генеральським дочкам: вони заплатять щедро.
Довго ще розмовляв Шевченко з Жайсаком, і, хоча більше вони нічого не придумали, Жайсак повеселішав і захоплено дивився, як художник закінчує краєвид, бо Кульжан тепер сиділа спиною до юрти на білій кошмі і старанно нашивала на неї різнокольорові аплікації.
Повз Орськ в дикому степу пролягав великий караванний шлях, яким ішли на Русь бухарські й перські каравани. За п'ять верст від фортеці для них був збудований караван-сарай, менший і бідніший від оренбурзького, і міняльний двір, де вони іноді влаштовували справжній ярмарок. Але здебільшого каравани тут не зупинялися надовго. Тільки напували верблюдів та коней і йшли далі, набравши на дорогу води. Тоді з фортеці видно було, як на тлі неба крокують верблюд за верблюдом довгою-довгою вервечкою, наче іграшкові фігурки, вирізьблені з чорного дерева.
Коли караван з'являвся в свято, Шевченко хапав олівці, ішов з фортеці на цілий день із скибкою хліба і штовхайся на міняльному дворі, милуючись соковитими барвами східного одягу, верблюдами, ішаками, виставленим на продаж крамом. Або, коли караван не зупинявся, сідав десь у степу, серед кураю та високих будяків і малював то верблюда, то найколоритнішу з постатей.
Малювати доводилося потай, бо мусульманський закон забороняв зображувати тварин і людей, і фанатики-бухарці, впіймавши його на гарячому, могли б і штрикнути його кинджалом або придушити. Була і ще одна небезпека — потрапити на очі начальства або когось з горілчаних братів Козловського та Білобровова. Ці люди були цілком здатні на донос або на шантаж. Тарас Григорович був такий обережний, що ніхто в фортеці й не підозрював, що він давно вже порушує наказ царя.
Тільки раз не втримався Тарас Григорович: якось зустрів він п'яного фельдфебеля Лаптєва з унтером Злинцевим. Приятелі йшли обнявшись і похитуючись. Підібравши на дорозі вуглик, Шевченко намалював їх на білій стіні найближчої хати такими схожими, що люди, проходячи вулицею, хапалися за боки з реготу. Доповіли генералові. Ісаєв сам пройшов цією вулицею, побачив карикатуру і теж дуже сміявся, а потім сказав Глобі:
— Яке ж це малювання? Це — жарт, карикатура для повчання наших п'яниць, щоб хоч на вулиці не показувалися в такому непристойному вигляді. Малювати картини йому, звичайно, не дозволено, а це дрібниця.
— А що, коли він отак намалює ваше превосходительство або, не дай Боже, — когось з найясніших осіб?
— Він — людина розумна і таких дурниць не наробить, а коли б наробив — суворо його покараємо, — сказав генерал, але при зустрічі попередив Шевченка про донос мстивого фельдфебеля і взяв з нього слово, що він "не гратиметься з вогнем".
XVI. ВИБОЇ ЖИТТЯ
Чекаючи нової оказії, Шевченко знов писав листи. Марно запевняв він себе, що не друзі малодушно його зреклися, а пошта не доставила його перших листів адресатам, — гіркота образи й розчарування в людях все глибшали, і все частіше поверталися до поета почуття розпачу від думки, що він довічно відкинутий усім світом і рокований на безнадійне животіння гарнізонного солдата.
Іноді гостре презирство сповнювало його серце. Презирство до людей, які на словах ніби теж ненавиділи царизм, а самі не наважилися навіть потай, в приватному листі, висловити хоч трохи співчуття борцеві проти царизму.
Стиснувши зуби, він намагався думати про інше, бо ця зневага до своїх сучасників душила його, але після хвилі гніву його охоплювала втома. Все ставало байдужим, безмежно далеким. Та за якийсь час знов прокидався біль в душі, знову спалахувала непереможна любов до життя й гостре прагнення врятуватися.
І тоді знов писав Шевченко "на волю" — стукав у людські серця.
Писав він і художнику Чернишову, з яким випадково зустрівся на вулиці в Оренбурзі і в домі якого провів хороший дружній вечір. Довідавшись, що Чернишов збирається восени до Петербурга, Шевченко залишив йому кілька листів, і Чернишов обіцяв особисто передати їх столичним друзям поета. Тепер Тарас Григорович питав його про долю цих листів, описував безглузду муштру і смердючу казарму, офіцерські ляпаси, вибиті зуби, різки, щохвилинні образи — все, що може стати могилою його душі.
Тепліше і м'якіше звучали його листи Лизогубові. Він просив надіслати йому книжок і малесеньку скриньку фарб, "щоб хоч глянути на них і згадати минуле". Скаржився на розумовий голод і іронічно описував свої пригоди. Але Лизогуб не міг про них читати без сліз.
Запечатавши останній лист, Шевченко замислився. Він розумів, що друзі бояться втратити посади за листування з "державним злочинцем", але дами?! Коли закутих декабристів погнали на каторгу в Сибір, княгиня Волконська86 та княгиня Трубецька87 кинули виклик цареві, залишивши вище товариство, звичну розкіш і веселе безтурботне життя, щоб розділити з своїми чоловіками їх страдницьку долю. А вслід за ними зібралася у дальню путь і проста француженка88 безправна коханка, а не дружина одного з засуджених.
Звичайно, він, Тарас, не прийняв би такої жертви. Йому б тільки хоч два рядки сердечного привіту від тієї, яку він звав своєю зіронькою89 і яку згадує, коли сонце заходить і гори чорніють...
Для неї він відштовхнув княжну Варвару Рєпніну90. Він знав і бачив, що Рєпніна його кохає. Він не прийняв її відданого серця, бо любив іншу. А та інша навіть не відповіла на повний розпачу лист його з Оренбурга. Забула?.. Ні, не забула! Просто в неї це не було кохання, а каприз, випадкова недовга примха пересиченої розвагами панійки.
Він схопив конверт з готовою адресою Закревської і подер його на шматки. Лише тепер зрозумів він усю свою сліпоту, збагнув, яким був з Рєпніною, і лише тепер оцінив усю глибину і мудрість старого прислів'я: "Друзі пізнаються в нещасті". А перед очима все ж стояв чарівний образ Закревської, яку він малював минулого літа, намагаючись надати її рисам якомога більше духовної глибини.
— Я не її писав. Малював свою мрію. Я вінчав її німбом мадонни і не бачив, що це манекен з вітрини, — казав він сам собі, крокуючи з кутка в куток. — Годі! Не варта вона моїх сліз.