— Хіба для таких, як ти, статути пишуть!
— Авжеж! — загули майстри. — Приходь, батьку. Тобі ж уклонимося.
І гуртом пішли проводити свого почесного гостя.
ПУТЬ У НЕВОЛЮ
Татари наближалися до Перекопа. Степ був сухий, солонцюватий. Замість високої трави по пояс, сірий полин, будяки й шпички та де-не-де сухий ковиль вкривав потріскану землю. Від зорі до зорі висіло над степом пекуче тьмяне сонце. Вмить випивало воно нічну росу, і не було де сховатися від нещадної спеки. Пересихали губи, плуталися думки, текли в якомусь червоному тумані. Притихли й татари і довше й частіше зупинялися на перепочинок. Бранці зовсім знесиліли. Тільки старшина та шляхта, що їхали верхи, почували себе трохи краще. Люди ледве пленталися. Дехто падав і не міг підвестися навіть тоді, коли батоги людоловів з сириці роздирали спину кривавими смугами.
Іноді траплявся в степу колодязь. Татари перші, як хазяї, удовольняли свою спрагу і, вишкіривши рідкі зуби, дивилися, як змучені спрагою люди вичерпували його до останньої краплі.
Після кожного привалу і переходу залишалися в степу або мерці, або конанці, над якими з жадібним клекотом кружляло вороння.
Кілька разів валилася й Горпина. Три дні тому на постоянці потрапила вона ногою в тарантулову нору, і від його укусу нога її розпухла, і на стопі наливався кров'ю і гноєм величезний карбункул. Вчора вона ледве дошкутильгала до ночівлі і, впавши додолу, лежала як мертва. Вранці Настя посадила її на свого коня, а сама хотіла йти пішки. Сафар це помітив і замахнувся на неї батогом, а Горпину наказав стягнути з коня і прив'язати до жердини.
Тоді Настя забула все: як дика кицька, кинулася вона на Сафара, схопила його за комір халата і струснула з несподіваною для жінки силою, кидаючи йому в очі зливу прокльонів. Вона не пам'ятала себе. Лайка злітала з її запеклих вуст. Розкуйовджене волосся розвіялося по вітру, запалені очі кидали блискавки.
І Сафар мимоволі вiдcтyпив. Забобонному татаринові здавалося, ніби то відьма накликає на нього духів тьми. Шепочучи закляття, випустив він батіг і злякано замахав на неї руками. А Настя владна наказала йому посадити Горпину на коня. Він скорився, як побитий собака, і навіть дав їй другого коня.
Справді Настя була страховинна. Дикою гіпнотичною силою віяла від цієї дівчини, змученої дорогою і всім пережитим. Але ніщо не зламало її волі. Мовчки дивилися на неї татари і не одразу очуняли, коли пролунав сигнальний свист.
І знов поплив повз загони випалений степ, без тіні, без кущика, сивий ковиль і руді трави.
— Пити!.. Пити!.. — стогнали пересохлі губи.
Кров важко стукала в скронях, Краплі поту текли по засмаглих обличчях і змішувалися з пилом і брудом.
На другий день вітер почав доносити пах йоду і солі. Це дихали води Сиваша. А на півдні залягла на обрії легка імлиста смуга хмар.
— Чатир-Даг [115], — вказав на хмари Лутоха. — Тепер вже близько.
— Що таке? — схилилася до нього Настя.
— Чатир-Даг, кажу, рибонько. Це не хмари, а гори, а там, ліворуч, буде Каффа [116].
З страхом, недовір'ям і цікавістю дивилися невільники на хмаристий кряж. Невже це дійсно гори, такі легкі й прозорі? Але хмари не змінювалися, наче були намальовані на обрії аквареллю. Ніжною, хвилястою смугою замикали вони південний обрій, і підніжжя їх тануло в бузковій імлі.
О третій годині наблизилися бранці до Перекопа.
Це було невеличке селище там, де шию півострова перерізали глибокий рів та земляний вал від Сиваша до Чорного моря. Біля Перекопа були ворота — єдиний вихід із Криму, де збирали мито на ханську користь і де кожен, хто віз із собою ясир, сплачував податок від невільницької голови і від кожного тороку здобичі.
Цього разу невільників було стільки, що старий єврей-митар тільки здивовано хитав головою. Не перелічити було цих безмежних отар бранців на продаж. Щороку проходили повз нього десятки тисяч рабів, але цього разу це було щось неймовірне. Гроші сипалися зливою, карлючкуватий палець митаря ледве встигав перелічувати шістки, що йшли повз нього.
І, хитаючи головою, спитав він одного з прибічників Ширинського бея:
— Невже ще є на Україні люди?
— Залишилося, старий, на насіння, — хвалькувато вищирив зуби ага. — На той рік приженемо стільки ж.
І, пустивши чвалом коня, зник у хмарах сірої куряви.
А єврей знов почав рахувати невільників. І знов посипалися в кошіль турецькі гасене, польські злоти, срібні татарські аспри, італійські та угорські флорини й дукати... Наповнювався один кошіль, його зав'язували і ставили на його місце інший. А невільникам не було кінця-краю. Хмари куряви клубочилися над степом: вставала туманом розмолота ногами земля. Сонце хилилося до заходу, рожевіло... Синіми стовпами тяглися надвечірні тіні поперек дороги.
А невільники все йшли і йшли...
За Перекопом місцевість стала мінятися. В степу де-не-де засиніли озера. Одні з них були гірко-солоні, з цілющими грязями, інші прісноводні. Навколо них зазеленіли очерети і ріденький чагарник. По неглибоких степових балках замайоріли перші невеличкі аули з рудими дахівковими покрівлями. Білі саклі з легкими хиткими галерейками ліпилися по схилах балки над пересохлим ложем струмочка, і це ложе правило за вулицю, але після дощів раптом перетворювалося на бурхливий гірський потік.
За саклями кучерявилися сади, повні яблук, слив, ожини, кизилу. А далі — майоріли ліси, за якими ген-ген далеко на обрії ледве позначалися гори, поки що прозоро-легкі і ледве помітні, як смуга хмаринок.
Але аули були порожні, як селище мертвих.
— Де ж татари? — дивувалися бранці.
А ті, що колись були в неволі або чумакували в цих місцях, охоче пояснювали:
— Влітку татари завжди кидають свої селища: чабани пасуть отари на Яйлі, а решта живе по садах, виноградниках та городах, залишивши дома когось із старих.
Ритмічним несвідомим кроком посувалися бранці далі. Аул залишався позаду, і знову простягається навколо степ з рідкими кущами шипшини, держи-дерева і тамариску.
Далі місцевість стала хвилястою, наче з-під землі випинали горбасті спини передісторичних велетенських ящерів з рідкою шпичастою вовною кущів на хребті. А гори темнішали, втрачали свою примарну легкість і тепер вже не нагадували хмаринок.
На третій день загони поділилися. Ханський ясир пішов до Бахчисарая, маленький загін — до Гезлева, а головна маса невільників попрямувала до Каффи.
Річки за літо так попересихали, що бранці переходили через них, не замочивши ступні. Проте частіше зустрічались ліси і пишні гаї горіхів, кизилу і тамариску, сповитих пишним клематисом [117] в клоччі білясто-сірого пуху. Ящірки перелякано кидалися з-під ніг і гинули під кінськими копитами. Одні були зелені, як малахіт, інші — як бронза. Зникали тополі, що так болісно нагадували бранцям рідні села і хутори. Замість них стрункими обелісками здіймалися в небо чорно-зелені кипариси: і здавалося, що їх легкі силуети підказали мусульманським зодчим контури мінаретів.
Частіше зустрічалися аули. Тепер вони вже не вражали мовчазною порожнечею. Навколо них здіймалися пишні сади й виноградники, плантації кафана й дюбеку — найкращих кримських. тютюнів. По шляхах рипіли вози і мажари, дріботіли маленькі вухасті ослики з величезними кошами городини, запашних динь і малахітово-зелених кавунів. В аулах чути було сміх, пісні, музику. Білобороді діди сиділи на галерейках маленьких кав'ярень, смоктали своє наргіле і зацікавлено дивилися на незліченні юрби невільників, що струміли повз них неосяжним потоком. Життя буяло навколо них, як щодня. Шевці шили просто неба чепурні жіночі папучі і мешти, крамарі торгували, ковалі кували лемеші і різний нескладний сільськогосподарський реманент.
Та все це було зовсім іншим, не таким, як на батьківщині, але й не таким, як у ногайському степу. Та й зовні кримські татари не були схожі на вилицюватих людоловів: вони скоріш нагадували греків та італійців, і це було цілком природно і зрозуміло, тому що Крим кілька сторіч належав генуезцям, які залюбки одружувалися з татарками, а також широко вживали феодальне право "першої ночі", та й у татарських гаремах було чимало жінок різного роду і племені, і від цього зміщення тип південних татар разюче змінився і вражав гордовитою красою і стрункою грацією фігур, гідних різця Праксітеля і Мікеланджело.
Але знесилені горем і важкою дорогою, бранці не милувалися ворожою країною, куди гнали їх звіроподібні й невблаганні работорговці-людолови. Підломлені розпачем, виснажені довгою дорогою, з безнадійним сумом в душі, — вороже і байдуже дивилися вони на цей ненависний світ, де чекав на них невільницький ринок і рабство і не видно було кінця-краю важкого й скорботного путі.
Горпина зовсім заслабла. Нога в неї боліла. Уста вкрилися чорним струпом. Очі блищали гарячковим вогнем. Як уві сні, похитувалася вона в кульбаці, і Настя не раз підхоплювала її, коли вона втрачала рівновагу.
— Ой Горпиночко, потерпи! Кажуть, Каффа близько. Аби нам з тобою вкупі бідувати. Із своїми все-таки легше. Корж ішов поруч і тільки зітхав, дивлячись на обох жінок. Знав він, що таке неволя, і душа його здригалася від жалю.
Сафар вів свій ясир просто до Каффи. Більшість ногайських мурз продавала своїх бранців у Перекопі вірменським та єврейським купцям і поверталася звідти до своїх кочовищ, але Сафар був рахубніший: рідний брат його Омир тримав у Каффі караван-сарай. Там можна було зупинитися і продати свій ясир просто на кораблі, що привозили до Каффи зброю, східні тканини і знов виходили в море, навантажені невільниками.
Гори вищали, нагромаджувалися, заступали обрій титанічними руїнами. Блідо-жовті, з глибокими розколинами, налитими бузковою тінню або вкриті густими буковими лісами, мліли вони в тьмяній південній спеці. Дрижало над ними розпалене повітря, струменіло розтопленим склом, і навіть солоний свіжий подих моря не міг притамувати звару. Гинули бранці дорогою. Чимало вмерло від сонячного удару, від різачки і від виснаження. Але татари не зупинялися ховати мерців. І вили над ними шакали вночі, розтаскуючи по міжгір'ях їх білі кістки.
Під Каффою татари вирішили відпочити й зігнали ясир у горіховий та буковий ліс. Велетенські дерева вкривали гори густим зеленим склепінням. Сивий мох і лишайник звисав з гілок, як вовна, надаючи деревам старезного вигляду.
Після палаючого сонця бранці втішалися холодком.