Свідчення свої сам писав і з-під його пера не вийшло ні одного слова, що могло б когось хоч чим-небудь скомпрометувати. Свідчення про себе були дуже короткі, майже лаконічні. Запитання, що торкалися його самого, сформульовані були хитро й провокаційно. Жандарми передусім змусили його пригадати, що він був викуплений у поміщика за гроші царської родини, чого він не міг не ствердити, а 16 запитання сформулювали так:
"Які випадки довели Вас до такого нахабства, що ви писали найзухваліші вірші проти государя імператора, і до такої невдячності, що, поза величністю священної особи монарха, забули в ньому й авґустійшій родині його ваших особистих добродіїв, що так ніжно повелися при викупі вас із кріпацтва?"
Дуже мудро й дипломатично відповів на це Шевченко:
"Бувши ще в Петербурзі, скрізь чув я образи й вислови догани про царя і уряд. Повернувшись на Україну, почув я ще більше й гірше серед молодих і серед статичних людей; побачив я вбогість і страшне гноблення селян поміщиками, посесорами й економами-шляхтичами, і все це робилося й робиться іменем царя і уряду; всьому цьому я повірив і, забувши совість і страх Божий, наважився писати зухвалі речі проти мого найвищого добродія, чим довершив своє безумство".
Може раз у житті не піддався він тут голосові почуття. Занадто добре й так здавав собі справу з того, що нелегка кара загрожує йому за все, що викрито; знав і те, що цим реченням, у якому нещиро висловив самоосуд, нікого не згіршить, бо не могло бути й мови про прилюдний судовий процес. Написавши це, до певної міри рятував себе від найгірших можливостей, а вони були необмежені. Зробив це "притиснутий до муру", але в осуді української дійсності відважно ствердив правду: убогість селян і гноблення їх поміщиками "іменем царя і уряду".
Серед поставлених йому питань були ще два цікаві, і цікаві були відповіді на них поета. У першому (ч. 15) питалися його жандарми:
"З якою метою ви складали вірші, що можуть підбурювати українців проти наглого уряду; читали ці вірші й усякі пасквілі в товариствах друзів ваших і давали їм їх списувати? Чи не складали ви цих віршів для розповсюдження ідей таємного товариства і чи не надіялися приготувати цим повстання на Україні?"
На це Шевченко дав таку відповідь:
"Українцям подобалися мої вірші, і я складав і читав їх без усякої мети; списувати не давав, а був необережний, що не ховав". На друге запитання (ч. 18): "Чому друзі ваші так шанували ваші вірші, хоч вони позбавлені справжнього розуму і будь-якої краси; чи не вклонялися вони [друзі] вам швидше за ваші зухвальства та бунтівничі думки?" – Шевченко відповів: "Вірші мої подобалися, можливо, лише тому, що по-українському написані".
Після цього допиту йому на цілих три тижні дали спокій. У камерах було чисто, видно було вулиці з заґратованих вікон, а на харчування арештованих III Відділ не жалував грошей. Виконували навіть забаганки в’язнів – купували для них сметанку, сиґари, цигарки і навіть коньяк. Щодо цього, то Шевченко, як і всі його "соузники" не мав на що нарікати, але йому нудилося сидіти самому в окремій камері. Не мав ні що читати, ні що робити. Коли попросив книжок, йому принесли Біблію, що її так любив читати (свою власну, подаровану йому княжною Варварою, залишив десь на Україні). Попросив теж купити ватманського паперу, – мабуть, щось рисував. Почав писати поезії, коли саме – невідомо, але перед 19 травня мав уже шість написаних. 19 травня ввечорі побачив у вікно матір Костомарова, як вона йшла на побачення з сином. Під свіжим враженням від її пригнобленої постаті написав вірш "М. Костомарову", в якому розкрив усю красу своєї альтруїстичної вдачі й глибоке розуміння трагедії серця матері. Цей автобіографічний вірш-документ відтворює також і обстанову миколаївського каземату, і тогочасні настрої поета:
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних;
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували,
І часових переміняли,
Синємундирих часових.
І до дверей, на ключ замкнутих,
І до решотки на вікні
Привик я трохи… І мені
Не жаль було давно одбутих,
Давно похованих, забутих,
Моїх кровавих тяжких сльоз, –
А їх чимало розлилось
На марне поле… Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село.
Кого я там коли покинув?
І батько й мати в домовині…
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь: твоя, мій брате, мати
Чорніше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся, Господи, молюсь!
Хвалить Тебе не перестану,
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!
Створив він перед тим невеличкі побутові балади, повні глибокого сумного ліризму ("Не кидай матері!", "Чого ти ходиш на могилу" та "Ой, три шляхи широкії") й чудову дівочу сирітську пісню ("Ой, одна я, одна"). Написав маленьку баладу на історичному тлі – "За байраком байрак", у якій втілив у фантастично-романтичному образі трьох сот заклятих козаків, що їх рідна "земля не приймає", ідею вічної кари за злочин проти нації. Нарешті, дав своєму народові річ ("Мені однаково…"), слова якої:
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі,
і сьогодні ще гостро колють його сумління, а кінець переймає серця всіх, хто пережив трагедію "приспаної" й "окраденої" ворогами України, що, збудившися після довгого сну, не здолала втримати своєї волі:
…не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять лукаві і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені!
Усі написані в "казематі" поезії вражають своїм особливим артизмом, які здивують кожного, хто звик дивитися на великі полотна якогось митця-маляра, його мініатюри.
Коли почав уже звикати "і до дверей на ключ замкнутих, і до решотки на вікні", 15 травня його знову покликали на допит, щоб звести з Андрузьким.
Цей 19-літній хлопець, наймолодший з усіх арештованих, найбільше з усіх інших говорив на допитах. Побачивши його переляк і переконавшись у його моральній нестійкості, ще після арешту в Києві його почали використовувати при допитах в університеті, і до рук петербурзьких жандармів попав він уже зовсім "готовий". Він один із арештованих не тільки оповів про те, що знав, а й "висвітлював" діяльність Братства й окремих його членів. Побачивши це, жандарми навіть дали йому змогу ознайомитися з забраними у братчиків матеріалами, що їх компрометували. У свідченнях Андрузького правда перемішалася з його суб’єктивними інтерпретаціями окремих фактів і навіть із фантазією.
Про Шевченка Андрузький особливо багато наговорив такого, що могло поетові дуже пошкодити. Була і правда, а були й його власні висновки із зроблених спостережень. Між іншим, Андрузький твердив, що Шевченко був у Братстві "непоміркованим представником української партії, що мала на меті відбудувати Гетьманщину, якщо можна окремо, якщо ні, то в Слов’янщині", що всіх монархістів називав "подлецами", що побуджував товариство до діяльнішої праці, що певні плани братчиків оживлялися, коли Шевченко з’являвся в Києві, що з українських гетьманів Шевченко "підносив Мазепу", що на вечорах у Костомарова він читав свої "пасквільні вірші" тощо.
Під час зводин, що тривали, як потім казав сам Андрузький, дві хвилини, жандарми прочитали Шевченкові ці свідчення Андрузького, і Шевченко встиг тільки змусити Андрузького признатися, що "висновок про належність Шевченка до Слов’янського Товариства він зробив тільки з того, що Шевченко був знайомий з усіма слов’яністами". Шевченко всі свідчення Андрузького відкинув, признаючись лише до того, що писав "зухвалі й бунтівничі вірші", хоч, як знаємо, до Братства й належав.
На зводини в той день повикликали й інших братчиків. Під час зводин Гулака з Костомаровим і Білозерським, які признавалися, що вони з Гулаком організували Товариство св. Кирила й Мефодія, Гулак залишився при першому свідченні, що нічого про це не знає. Це так обурило гр. Орлова, що він, тупочучи й кричачи, грозив Гулакові страшними карами. Нервового й хворого Костомарова ця сцена тяжко пригнобила. Вертаючись до камери поруч із Костомаровим, Шевченко підбадьорював приятеля, кажучи: "Не журись, Миколо: доведеться ще нам укупі жити", а перед зводинами з Андрузьким на слова якогось жандармського офіцера: "Бог милостивий, Тарасе Григоровичу: ви оправдаєтесь, і ось тоді вже заспіває ваша муза", Шевченко з гумором відповів: "Не який же чорт нас усіх сюди й заніс, як не ця бісова муза!", – і сам тримався спокійно, й інших старався підбадьорити.
У кінці травня жандармське слідство було закінчене, і гр. Орлов подав Миколі І "доклад" із висновками про роль кожного з обвинувачених, зазначаючи й ту кару, що їй, на його думку, треба кожного з них піддати. Про Шевченка написано було таке:
"…Цей мистець, замість того, щоб вічно плекати благоговійні почуття до осіб Авґустійшої Фамілії, що зволили викупити його з кріпацтва, складав українською мовою вірші найбільш бунтівничого змісту. У них він то плакав над вигаданим поневоленням і нещастям України, то проголошував славу гетьманського правління й давню вільність козацтва, то з неймовірним зухвальством виливав наклепи й жовч на Осіб Імператорського Дому, забуваючи в них особистих своїх доброчинців. Поза тим, що все заборонене притягає молодь і людей із слабим характером, Шевченко набув серед своїх друзів славу знаменитого українського письменника, а тому вірші його подвійно шкідливі й небезпечні. З улюбленими [його] віршами на Україні могли посіятися і згодом закоренитися думки про вигадане блаженство часів гетьманщини, про те, що буде щастям повернути ці часи, і про можливість існування України як окремої держави.
З уваги на ту надзвичайну пошану, що її мали й особисто до Шевченка, і до його поетичних творів усі Україно-Слов’яністи, спочатку здавалося, що він міг бути, якщо не активною серед них особою, то знаряддям, яке хотіли вони використати для своїх задумів, але з одного боку ці задуми не були такі важливі, як це уявлялося на перший погляд, а з другого й Шевченко почав писати свої бунтівничі вірші ще від 1837 року, коли слов’янські ідеї не займали київських учених; так само й ціла справа доводить, що Шевченко не належав до Україно-Слов’янського Товариства і діяв окремо, захоплюючись власним зіпсуттям. Проте, з огляду на бунтівничий дух і зухвальство, що виходять за всякі межі, треба визнати його за одного з найважливіших злочинців".
З огляду "на міцну будову тіла", що її мав Шевченко, гр.