тина зникла.
Потвора
<Що ти зробив?> Прокляття! Де ж та мрія,
що ми вже в ній <були?> жили? Де царство псів,
союз собак, <ще> всесвітня спілка звіра,
що <саме так, на мить отут> <мить> < солодко на мить
отут>
близько так була з'явилась? Ти!
Чого тобі так смішно? — <Чуєш?> Бачиш: пальці
<я г[ризти хочу] > гризу! Ладен <кусати світ увесь>
з досади покусать
<весь світ! Нема ж>
<я світ увесь! Печаль.>
і світ увесь <(в сльозах, риданнях)> (заходючись
риданнями)
Печаль.
Осли <(теж підхлипують)> (підхлипуючи)
Напроти цього тексту написано, а потім викреслено олівцем:
"Бог огірком закусюе. А під цей спів [архангели дрібушки витан-
цьовують] Ред.
<Ой жаль> Печаль!
< Печалі > Найтяжча,
якої ще <не внаві Журба> не зазнавав! <Журба>
Тебе —
Овечки
-ббе-е!
Потвора
— тебе, печаль <моя> солодка мрів,
< запитую > < запитую >
<запитую за всіх:> благаємо: не муч! о де ж той гафт —
Собаки
Гафт, гафт! —
Осли
— той шлях гаптований, що в царство
[• • і
<загризете!> <загризете, здихаючи!> <здихаючи,
загризете! >
загризете, здихаючи!1
<Всі: Ах! Що він сказав?> Осли: Що ти сказав? (загрозливо
підходять) <То якщо мені> Але всіх їх <їх> зупиняє рукою
Потвора. Він і досі ще <не може пальців одірвать од> одну свою
руку тримає коло рота, хоч він <їх> її і не < гризе > не < ку-
том] по-старечому жувати намагається й не може> < по-старечо-
му жує, що йому це ніяк поки [що] не вдається > заплющуючи очі
мотав головою. < Мукою пере [кошений рот] > Розкритий рот <од
муки перечутої > від болю <ніяк то > закритися не в силі —і
<Са[тана]> Потвора як тая гуска, здавлена за шию, <зне-
силів > когось вкусити хоче, <й ніяк> а не вкусить.
Потвора
Чекайте.
Не в тім тут річ. Сами ж ми винні. Я
розчулився, а це ж могли б узять
1 Напроти, на берегах рукопису, дописано пізніше олівцем:
"Бід тієї досади, що не вдалось переконати Сковоро[ду]".— Ред.
за неталан, безсилля. Любі <друзі> цюці! —
Невже я міг таке сказать: печаль?
Ви, ослики! — невже я міг... ридати?
<Отож візьмім себе до рук
і покажім, що ми в дужі.>
Всі
<А хто, а хто сказав >
Печаль? Та ні! Це, певн^, гак здалось.
Ридать? < [нерозб.] > їй-бо, й придумають
<же справді! > аж смішно!
<Ми можемо >
Нічого ми того не <чули.> чу' — нічо' —
Потвора*
(лише повітря по-старечому жує)
<То отже ми, виходить >
<То отже ми такі ізнов > <То отже ми такі ж ізнов >
Задихавсь я... <такі ж ізнов > безжурні,
як і були?
Всі
<Такі ж як і були> Безжурні, як були.
Потвора
<І можемо ізнов ми насміхати
з філосо[фа?] >
<І будемо із нього насміхаги
і глузувати із голоти? >
І можемо (я сяду...) насміхати
з голоти?
Всі
О! Ми <будем> <можем> вмієм глузувать!
Потвора <(лю[то]> (з злістю)
<Ну мо[жете!]> Візьміть його! <Глузуйте!>
Всі кидаються на Сковороду — беруть його попід
руки < крутитися й танцювати з ним підстри-
буючи > й починають п'яно крутитися, але Ско-
ворода усіх їх розкидає. <Та тут струснув із се-
бе і порозкидав, як груші >
< Потвора задоволений, бо він помстився> *
Я помстою уп'юся! *
Тут саме> <Та тут> *
Потвора (ласкаво-солодко) *
Ти гніваєшся? <Бо> жарти*
ще в нас такі. Ану іще...*
Але тут саме год[иннпк б'є] на дзв[іпиці] *
Задуха *1.
(...годинник на дзвіниці заграв і всі завмерли. <Ого! досиділись>
<Потвора:> Ого! засиділись — пора! <Потвора: Adieu!>
босоногий філософе! Ми ще зустрінемось! — сьогодні! Всі: Adieu!
adieu! на диспуті! Сьогодні. < (зникли) > Спасибі за трав[ку].
Гама годинника побігла вгору. Постояла. Сама себе кругом дзвіноч-
ками обсміяла і, поковзнувшись, униз пішла. Важким. Одміряло.
Чотири...)
Сковорода, < безкінечно > <до краю знищений своїм > <до
краю здивований > вагою свого минулого до краю стомлений, сам
собі досадно усміхається. < Голос його> Говорить спочатку ско-
роговіркою, несміливо, мов ясенок у бурю. Чим далі ж <— він
ро[сте]> < випростується, росте > <ро[сте], дзвенить > голос
його росте, він випростується, рветься, кріпне <мов буря> мов
<не вміщаючись бушує > бурхає в просторах буря над непомітни-
ми <де[сь] > внизу десь ясенами!
[Сковорода]
А ти ще вимріював, що з ними можна буде якось помиритися, ще
думав з зажерними сумирно жити <, помирати >. <Ти піби пе>
Не чув, не розсотував, як ту ряднину, що оджила своє.
Розсотував.— Надіятись.— Повірю?
Так от. < Кінець. > Я довго слухав вас,
не боронив, не зупиняв, не смикав,
ні сторожів не кликав <, щоб> теж, щоб вас,
гостей моїх непроханих, нахабних,
з належною пошаною нагнати2
<як за>
1 Текст від "Сковорода усіх їх розкидає" до "Задуха" був
викреслений автором.— Ред.
2 Шість віршованих рядків від: "Розсотував,— Надіятись.— По-
вірю?" написані були спочатку прозою, а потім спеціальними знач-
ками (і) автор розбив на поетичні рядки.— Ред.
як тих <свиней> тварин із хати!
Пані: Така образа! Нам? Дворянам! <Підтримайте мене, я падаю:
серпе...> <Води! ах серце! води...> <Потвора> Потвора
< (скинувши раптом мапшару):> < Сказився !> Ти розумієш, на
кого ти сказав[?!] <.( скидають машкару)> (скидає гордо маш-
кару, ва ним інші).
Сковор [ода]
<Я радий вам> А! <дворяне!> Вельможний?
Так от. Скажу. < Перед дворянами
я ваО < впізнав я ваО Стою — з численною
голотою! Іду —з <трудящим> військом!
В численності <не трачусь > свого не трачу. Міць,
<мільйонів міць> <хід> мільйонів хід в собі я відчуваю!
<І вже не я стою, а ми стоїм > <І вже не я іду, а ми
йдемо > І вже не я іду, а ми йдемо,
< насталене > бо військо те страшне могутнє слово,
що армії ворожі розкида, як сміття...1
<Потвора> <В е льм [ожний] > Ве ль-
м [ожний]: Чи бачите: і він ще сміє нам такеє
говорити! Ей ти, гляди, щоб <потім> потім не
жалів <ти потім > буває.
<Сковорода>
Так. Я потім пожалію.
Насамперед я пожалію вас,
вельможненькпй злодюго —
Всі: <Ну це> <Чи він сказивсь[?!] > Ну це вже неможливо,
ми 8 машкараду заскочили до нього як до спільника, а він (скида-
ють [машкари]).
[Сковорода]
<як не крийтесь> <як не крились > <і вас> вас відразу
і в мапшарі < пізнав > <я вас пізнав > пізнав.— І вас також,
вельможненька, продажная придворна розпутнице...
Пані: Ох <серце>... води <мепі, води>...
серце...
і < полюбовницю > бахурку
неблазную, святу, < не [випну] > безвинну, бідну...
Панпочка: Ах?
[і ва] с усіх, що так танцюєте
< безстидно > безумно —
1 Три останні рядки пізніше були викреслені автором.—Ред.
<Тож ми> [Всі:] <Хм.> Чудний, тож ми твоє
протанцювали. <Ну, ну, кінчай, кінчай >
[Сковорода]
Що ж, спасибі вам за ласку.
Мов чи ні, але ви помилились:
< П'ять > <що витягли гріхи мої>
<що забуте давнєє >
<що давнії гріхи мої;>
що даинії гріхи мої взяли
<за прапор > <па підтримку > собі як стяг. Але ви
помилились:
не той вже я тепер,— <це знаєте > <це знайте > та й ви
сами
<і ви сами — чого ж нам тут> це знаєте <хоч як би ви не
крились > чого ж іще вам треба
<Потв[ора]> Вельможний
<На диспуті сьогоднішнім скажу >
На зустрічі сьогоднішній при всіх
почуєм там, чого нам треба. Зараз
< скажу лише:> < скажу одне> скажу одно: коли б не
диспут цей,
призиачепий царями й Ватіканом,—
тобі б не жить: убив би я тебе
<із насолодою > на місці тут... Та що ж, ще почекаєм.
Сковорода
<Скажу і я те ж саме: гадину > <Ну що ж, скажу і я те
саме:
гадину> <Та і я> Скажу і я те ж саме: гадину
я б задушив! Але... ще почекаєм...
Вельможний < (зміряв [ти] )> Сьогодні ж двину я полки
(міряючи погляд [ом Сковороду], ще хоче щось сказати).
Пані <Ході[мо]> <Ну годі вже, ходімо, пора> Швидше з цієї
келії, швидше, ні хвилино [чки я тут не затримаюся!]
Вельможний. Коли ж не можу я, щоб честь <мою дворянську
зачіпали, не можу я, щоб хтось якийсь там...> мою дворянську...
А стій (прислухаючись). Та цо ж на дзвіниці. Отже й справді
<вже> час. < Пішли. Швидше. > Гайда.
< Вельможний [та його компанія] одягають машкари ізнову >
<Пійдемо> <Гама годинника побігла вгору, постояла, сама себе
дзвіночками обсміяла —і, поковзнувшись, униз пішла. Важким.
Одміряло. Чотири. >
(ЦДАМЛМ, ф. 464, оп. і, М 1204, арк. 1—29)
[І. В КЕЛІЇ]
Сковорода
Іустине! < Скільки вже тобі разів казав я, та> <не алхімія,
а чорнокнижники > <а світлі розуми > щоб ти < такого не смів
мені більше> мені не смів такого більше говорити! <Не чорно-
книжіє — це я читав Ломоносова. А он лежить Лавуазьє, он Ей-
лер — так оце ти чорнокнижіем називаєш? > < взиваєш? > Читаю
Ломоносова. Он лежить Лавуазьє, а он Ейлер. <А ну ж> <Тіс-
ний союз хімії, та фізики, та математики — так оце ти чорнокни-
жіем називаєш? > Справжній союз хімії, фізики та математики,
який так потрібен зараз у нашім віці — так оце ти чорнокнижіем
називаєш?
Іустин (позіхаючи)
<Не знаю я нічого < Нічого я не знаю> <Снились мені
афонські пресв[ятії схимники] > <св[ятії]> <сх[имники] свя-
тії, так наче стою я і з ними по-грецьки співаю Хрістос генна-
те доксасате, тобто> Снилось мені небо: так наче стою я
<із янголами> на хмарах, <а> <під> <наді мною радуга>.
по-грецьки співаю Хрістос геннате доксасате. <Я>
<А> (ти ж знаєш, як я <люблю> ці ірмоси люблю! <Тільки
чому по-грецьки > Христос раждается, славіте. < Тільки чому саме
по-грецьки. Це, певно, знову на Афон мені вертатися > А < на-
вкруг сяйво! а радуга навкруг> сяйво навкруг, а сяйво —
Сковорода
<...а дурень! а блазень!> ...а дурень який! а блазень! Тут <пи-
тання отут> у мене питання про те, як голоту І8 злиднів визво-
лить, як до неї науку <донести > наблизити, науку! — а він
<своє небо своє — ххе — небо.
Науку? Хха, <невже ж> якої ще ж науки тій голоті треба: по-
ловили всіх, голови постинали —та <й уся> й оце уся їм наука.
Сковорода (суворо)
їй про кого це говориш? Чи не ти часом про <отих за[лізняків-
ців]> <отих гайдамаків ігумену > Цундру доніс, <що перехо-
вувались у яру,—> чогось він зник із лісу,—бо чогось ти все до
ігумена вчащаєш — признавайся 1
І у стин <(невинно)> (невинно)
Та <ні про кого ж.> в чім же признаватись, якби я знав. Ага,
бач, і забув: іще ж мені <снилось, наче явилась мені богороди-
ця.> снилась богородиця Ч Явилась стоя на радузі, <да: на тобі,
каже, оцей свиток і ззіж. Іззів я, а Місяць, Зоря і Хрест [нерозб.] >
да: Веселітеся, праведнії — каже (Євфенесте дікеі), а я наче...
Сковорода
<Перестань> Та перестань ти юродствувать! Ти скажи мені, де
ти чув оте, що їх усіх < половили > половлено?
І устин
Господь з-з тобою! Та я ні про <кого й> що й ні про <кого.
Я вже> кого, як тільки про сон свій: Хрістос геннатедок-
с а с а т е.