Без потреби приїхала до Львова; для тих двох вечерниць у львівській Руській Бесіді не варто було трудитися...
Стали ще раз перечитувати лист матері і виміркували, що Наталка може ще остатися кілька днів, поки брат висвятиться, а потім чей єго зараз пустять на волю, то всі разом поїдуть додому. Наталка осталася. Славко вже не жартував з товаришами.
В суботу перед третім висвяченням прийшла до него Наталка. Розповідала єму новину, що на улиці припадково стрітилася з Манею Заборовського. Він налякався.
— І що ти їй сказала?
— Сказала, що завтра ти вже будеш священиком...
— А вона?
— Так поблідла, що страх! Питалася, чи ти оженився. Я їй кажу, що ні. Кілька хвиль не відзивалася, ішла зі мною, потім просила мене, щоб я відвела її до тітки... а говорила так тихо, як би мала зімліти. Вона тебе любить, Славку!
— А далі що?
— Питалася, чи могла би завтра прийти подивитися на твоє висвячення.
— І прийде?
Целсбс; нежонатий священик у римсько-католицькій церкві (латин.).
— Прийде.
— Нащо? То цілком не потрібно.
— Що тобі шкодить?
— Я не хочу,— боронився Славко нетерпеливо.
— Я ж не піду завтра казати їй, щоб не приходила.
— Ну, врешті, нехай приходить. Нічого страшного. І більше ти з нею не говорила?
— Она, видко, не знала, що ти задумав висвятити себе безженним.
— Повинна була знати; я ж єї батькові казав.
— Може, їй батько не сказав.
— І кажеш: поблідла дуже? Бідна, нехай родичам подякує!
Отся новина була для Славка дуже прикра. Він не бажав собі, щоби Маня була на висвяченні єго, боявся стрічі з нею, хоч не почував за собою ніякої вини; не міг придумати перших слів, які би міг промовити до неї — і заразом здавалося єму, що таки, коли б зійшовся з нею, рад би був тому, як той чоловік, що був виставлений на велику покусу, а не піддався їй.
Цілий вечір і пізно в ніч думки єго снувалися то біля ліжка хворого батька, то біля зажуреної дівчини. Одна журба другу перемагала; спомини з минувшини мішалися з почуттям сумної теперішньості; сумніви розбивали душу, як подзвінне. Веселі розмови товаришів вночі, до котрих приїхали жінки, щоб на другий день бути на їх висвяченні, пригадувалися єму в одно, як збитки безжурних школярів, а власні думки немов робили єго перед часом старим, багатим в досвіді. В серці єго відзивалося на хвилю щось, немов заздрість до товаришів, котру в другій хвилі поборювало почуття доброго несамолюбного вчинку. Пробуджений на хвилю жаль за ближче неозначеною стратою, зникав чим-скорше перед холодною думкою, що до розбору єго положення приступала зі старечим спокоєм.
Тяжкий вечір мав Славко перед своїм висвяченням.
В неділю під час висвячення Славко кілька разів споглядав у ту сторону, де в лавках сиділи сестри, Дорош і брат Генко. Мані там не було. Дивувало се єго троха, але заразом і рад був з того. Аж коли вже церемонія скінчилася і він, утомлений та почервонілий, вертався з пресвітерії до сестер, нараз в дальших лавках побачив її. Сиділа з похиленою головою і не дивилася на него.
— Маня є,— шепнув він сестрам так, як би просив у них поради, що єму чинити.
Сестри оглянулися:
— Ходім до неї!
— Ото з тебе зух! — закпив собі Дорош з Левицького. Левицький зрозумів ті кпини і з міною, на хвилинку
надто жалісною і розчарованою, а на хвилинку надто поважною і гордою, приступив з сестрами до Мані. Маня вже вийшла з лавки.
— А ми й не знали, що ви також тут. Чому ж ви до нас не присіли? — почала Зоня.
— Я спізнилася,— відповіла Маня тихо, підійшла до Славка і подала єму мовчки руку.— Ви не гніваєтеся на мене, о. Левицький, що я спізнилася на ваше висвячення? — питалася з таким задумчивим, а любим усміхом, з таким легенько докірливим поглядом! — Я не могла: тітка не пускала.
Левицький мовчав; добре хоч, що сестри виручили єго в розмові...
Вийшли з церкви.
— Коли їдете додому? — питалася Маня в Левицького, не в сестер єго.
— Я вже тепер просив, щоби мене пустили. Мушу доконче їхати до батька...
— Дасте мені знати, коли поїдете? Дайте, дайте знати; то поїду з вами, з Наталкою, з Зонею. Зоня, чую, також їде; то мені не потрібно іншої опіки в дорозі.
— Ваш батько готов гніватися.
— Не журіться: я вже не дитина.
— Мене пустять, мабуть, уже завтра. Нині мені скажуть. Я вас повідомлю.
Вийшли на площу св. Юра і пустилися в місто. Славко чудувався спокоєві Мані. Розмовляла зі всіма, а кілька разів і зажартувала собі так легенько, незначно, як би не бажала обидити товариство, зажурене тяжкою недугою батька.
Відвели її додому, а самі пішли до Дороша на обід.
На другий день прийшла телеграма від матері, щоб доконче всі приїздили, бо батько жде... Се вижидання батька затривожило всіх не в міру.
Славкові і Генкові дозволили зараз від'їхати.
Післанцем повідомили Маню, що їдуть. На двірці справді застали її разом з тіткою. Тітка познакомилася зі всіма і повірила братаницю опіці о. Левицького. Нарікала, що Мані ні з того ні з сего нараз доконче забаглося вертатися додому, так що годі було їй відмовити. Видко, навкучилося
їй уже у Львові. Наталка і Зоня були маломовні; они нині вже кілька годин плакали і раді були на крилах злетіти до Залісся. Наталка нарікала на себе, що далася намовити їхати до Львова в такий час, коли батько дома хорий. Здавалося їй, що тій недузі вона винна, і не могла затаїти тихого хлипання навіть поміж чужими людьми на двірці.
А вже в окремім переділі воза, де всі, крім Дороша, що не міг виїхати, засіли, обі сестри не могли здержати сліз і знов заплакали. Довго старалася Маня їх успокоїти, поки і сама заплакала, але так гірко, що то не лише сестри, але і братів здивувало. Тоді сестри сіли собі коло Мані праворуч і ліворуч, взяли її за руки, стали її просити, щоби не плакала, цілували її, самі крізь сльози усміхалися, аби тілько її розвеселити.
Славкові переходив мороз тілом, коли дивився на ту подію; він розумів сей плач Мані...
Але розмови між ними і до самого дому не було такої, щоби Маня хоч яким словом виявила скриту причину свого смутку. Жалувала Зоню і Наталку, пригадувала собі недугу своєї матері, і їй жалко стало. Казала так, але в єї сумних очах, якими не раз спозирала на о. Ярослава, можна було вичитати ще одну причину плачу...
На станції, де висіли з залізниці, вже ждали на них сани, на котрі зараз сіли. Цілу дорогу тілько часом перекидалися словами поміж собою; сестри все лиш наказували фірманові, щоби поганяв скорше та випитувалися, що чувати дома. Фірман знав лиш одно, що з панотцем зле. Нині вже по двох лікарів їздив.
Перед двором в Заліссі станули. Заборовський був тоді на подвір'ї і здивувався, побачивши Маню. Вибіг проти неї, зачав випитуватися, але Левицькі вже не слухали їх, казали гнати додому.
Дома на ґанку стояла заплакана Горошинська і привітала їх словами:
— Добре, що ви вже приїхали...
Брати і сестри і не віталися з нею, а просто пішли до комнати, де лежав хорий батько. Ступали легенько, мовби батько спав, а онп не хотіли єго збудити. Але батько не спав, тілько лежав, тяжко віддихаючи і мов без пам яті.
Увійшли в комнату, оскілько можна було, без стуку. Там стояла бабуся і мати. І з ними приїжджі не віталися, не чули потреби. Переглянулися тілько всі своїми почервонілими від плачу очима і вже себе розуміли. Доньки мали очевидну охоту припасти до ліжка з великим плачем, але бабуся
513
17 О. Міковен, т. 1
суворим поглядом здержала їх від того. Сама приступила до ліжка і промовила над головою недужого:
— Василю, діти приїхали.
О. Василь тілько застогнав глухо. Діти ледви здержувалися від плачу. Славко тремтів на цілім тілі.
— Василю, діти приїхали.
Треба було недужому ще кілька разів повторити сю вістку, заким він по тяжкім отупінню прийшов троха до пам'яті.
— Славко є? — були єго перші слова.
— Є, вже висвячений,— відповіла мати.
— Піднесіть мене троха,— просив хорий.
Єго піднесли на подушках, він блукав хвилю очима по комнаті, поки не замітив Славка навколішках у свого ліжка. За Славком всі інші діти попадали на коліна та поспиралися на ліжко.
— Всі ви тут? — спитався о. Василь.
— Малих нема,— відповіли єму.
— Прикличте їх!
Прикликали Мариню, Клавдзю, а малу Влодзю принесли на руках.
О. Василь оглянув цілу свою родину — а всі заховувалися так тихо, навіть мала Влодзя мовчала, тілько дивилася на всіх цікавими очима — оглянув і став відмовляти молитву, похиливши голову на груди. Потім з тяжким трудом троха підняв тремтячі руки і прошептав:
— Най вас бог благословить і я благословлю. Доньки не могли здержати плачу і захлипали. Але бабуся
сказала їм таким голосом "тихо", що всі відразу замовкли, лише Влодзі і малій Клавдзі вже на плач зібралося.
О. Василь не міг відтак добру" хвилю промовити, опустив руки безсильно на покривало, а голову на груди, поки знов отворив очі і вдивився в Славка:
— Славку?
— Що, тату?
— Я всіх лишаю на твою опіку.
— Добре, тату.
— Пам'ятай, ти найстарший...
— Буду пам'ятати...
— Дороша нема?
— Не дали єму відпустки. Він не знає, що ви такі хорі. Ми єму напишемо.
— Не потрібно, най пильнує школи.
— А тобі, Зоню, як?
— Добре, тату.
Зоня сказала се таким жалісним голосом, що маленька Клавдзя і Влодзя, мов на знак, вголос розплакалися, а Мариня сховала голову в сукню Горошинської. Почувши плач дітей, о. Василь затремтів і опустив голову на подушки. Застогнав притім, але в тім стоні більше було глухого, придавленого плачу, як почуття болю від недуги.
— Забирайтеся, діти! — приказала бабуся, що при цілій тій сцені заховала таку рівновагу духа, якби се не її рідний син лежав на ліжку.
Діти винеслися тихо з комнати. Доньки утікли на кухню і та?л уже дали свому жалю волю.
Славко з мамою пішли до батькової канцелярії. Влодзя прийшла за ними. Вчепилася мами, просилася на руки і здивованими очима дивилася на брата; не пізнавала єго, тепер обритого і в реверенді.
— Ходи, Влодзю, до мене; мама змучені.
— Я тебе не знаю,— відповіла дитина.
— Та се Славко,— об'ясняла мати.
— Славко не такий, не хоцу.
Надбігли ще Мариня і Клавдзя і обступили брата. Він їх обняв за шиї, цілував і примовляв: "Бідні мої маленькі хробачки!"
А ті маленькі хробачки на другий день були справді бідні; помер їм батько, опікун цілої родини, що і сам гаразду не зазнав і дітей в гаразді не міг лишити...
Залісся втратило свого пароха.
XXV
В рік потім посвячували нову церкву в Заліссі.