У них це інколи трапляється.
— У нас теж сусіди лаються. Через стіни чути. А тато з мамою
ніколи не лаялись...
Була друга година ночі. Намагаючись заснути, я прилягла біля Ніни. Та сон не йшов — думала про Ніну, про Юрка, про Макариху.
— Ви спите? — ледь чутно прошепотіла Ніна.
— Намагаюсь.
— А мені вже й не хочеться.
— Треба, Ніно. Ви ж в університет сьогодні підете?
— Аякже!.. Я ось що згадала. Минулого року ми часто виїздили в дніпровські луги. Це тут недалеко від вас, за санаторієм. Там такі трави – машин не видно!.. І ось бачиш: звернув з дороги якийсь бовдур і просто по травах, по травах. Запитай, — навіщо? Його, мабуть, якесь дерево привабило. Або озерце минулого року набачив. Згадав, що там непогано клювало. Кілометрів зо три отак проїхав — і гектар сінокосу витолочив. Цю траву вже не підіймеш, вона гине... А то якось знайому сім'ю зустріли. Батьки біля машини під стогом сидять, а діти нагору видерлися, сіно звідти на землю зсовують. Моя мама зробила батькам зауваження, так вони дуже розгнівались. Кажуть: уже й тут дітям погратися не можна?.. А вони ж увесь стіг знищили! То вже не сіно, його дощі погноять. Нас посилали на сінокіс, я знаю, як стоги вивершуються... Що ж з отакими робити?.. Ну, давайте спати.
Мене трохи дивували її слова: чому раптом вона про це заговорила? Потім подумала: може, Ніна пробує визначити місце людини в природі? Що ж, вона правильно спіймала ниточку: від Сонця до злаків і трав, а від них — до людини.
Та все ж я запитала в неї:
— Чому ви згадали про оті стоги?..
— А тому, що всі тепер до природи потягнулися... Тільки що ж з
того виходить? Сама шкода.
Я підбадьорила, як могла:
— Раніше міським людям не до природи було. Вони її майже не
бачили. Війни, лихоліття... А зараз часу вільного досить. Машини з'явилися... Тут, Ніно, також досвід потрібен. Коли дитина підростає, вона з
матір'ю дружити навчається. Від сліпої покори до дружби шлях непростий. Може, навіть через відчуження... Отак і з природою. Досвіду в нас не було.
Не знаю, чи Ніна погодилася зі мною. Вона мовчала.
Та ось я відчула, що з Ніною почало коїтися щось незвичайне — вона то зривалася з подушки й сідала, то знову пробувала вмоститися, щоб заснути. Я вже розуміла, що Ніна прагнула висловитися (а точніше — висповідатися), й заохотила її, надавши своїм словам жартівливого відтінку:
— Ти чого це так розгулялася? Ніна кинула зопалу:
— Я вам збрехала, що ми лише двічі з Серґієм бачилися.
— Оце й тільки? — засміялась я. — В цих справах брехні не буває.
В кожної людини є право щось оголосити, а щось приховати.
— Перед вами не можна нічим критися. Бо ви — свята. Та й він святий. Це ж ви його таким виростили. Я росла інакше. Розум треба вигострювати, знань набиратися якомога більше... Але понад усім цим повинно панувати те, що батько називає дипломатією... Знати треба, це так. Але ж відкривати свої знання... Тут належить добре зважувати. А хто цього робити не вміє, той просто дурень. І якщо його суспільство видаляє геть — туди йому й дорога. Такого й жаліти не варто — сам винен... Я поклала долоню їй на чоло — воно палало, ніби в лихоманці.
— Це просто наука виживання. Твій батько не винен, — злукавила я.
— А-ах! Винен — не винен... Не хочу про це думати. Зрештою, то його особиста справа. Я, знаєте, ніби прозріла — побачила, що є на світі інші люди. Ви, Сергій... І я хочу бути такою. Бо знаєте... Я сьогодні зовсім інакше світ побачила. Коли я про це з батьком заговорила... Він дуже розгнівався, навіть почав на мене кричати. Я його таким ніколи не бачила. А Сергія обзивав такими словами, такими... Мені соромно навіть повторити. Почав вимагати, щоб я забула про нього й думати. Сказав, що Сергій ніколи з тюрми не вийде. Там і згине... Саме тому я до вас приїхала.
У Ніниних словах було чимало тривожного й загрозливого, але звідки то взялося — зрозуміти я поки що не могла.
— Де ж ви бачилися втретє? — запитала якомога спокійніше.
— То неправда, що я звеліла Серґієві, аби він передав ключі сусідам.
Я йому дала запасні. Ми умовилися, що в неділю він їх привезе на
зупинку обухівського автобуса. Десь о десятій ранку... Відтак вскочили в
автобус і вийшли біля вашого санаторію. Сергій знав такий хід, що нам
не треба було йти через прохідну. Там би нас не пропустили... По мосту,
біля якого стоять санаторні човни, перейшли озеро... Боже, яке воно
прекрасне!.. Ми опинилися в безлюдних лугах. Пройшли берегом озера
кілометра півтора — і очам нашим відкрився пляж, також безлюдний.
Пісок чистий, сріблистий. Старі дуби довкола. І сонце, багато сонця. Ми
пороздягалися й шубовснули в воду. А коли наплавалися досхочу, полягали на гарячому пісочку. Такого чистого піску я зроду не бачила. Сказала про це Серґієві.
— Ще б пак! — сумно посміхаючись, мовив Сергій. — Ходімо за оті
дуби. Там ти таке побачиш...
І я справді побачила. На багатьох гектарах сріблистий пісок, який мене так порадував, перетворив квітучі луги на пустелю. Посеред лугів працював річковий земснаряд... Такими у Дніпрі фарватер поглиблюють... Але тут він прокладав канал від озера до Дніпра. Кілометрів зо два, не менше. Високі трави, лозняки й дубняки — все це заливалося пульпою й перетворювалося на піщані дюни.
— Хто ж це робить, навіщо? — з жахом вигукнула я.
— Велика княгиня Юлія. Вона зажадала мати персональний причал
для власної яхти. І не десь там на Дніпрі, а біля власного палацу. Он він
стоїть, нещодавно закінчили.
Я глянула на протилежний берег озера, що був набагато вищий, — там справді стояв великий двоповерховий будинок. Це був район державних дач, таких будинків тут чимало — отож мені не спало на думку, що то приватна власність якоїсь високопоставленої родини. Згадку про таємничу княгиню я, звичайно, сприйняла як жарт.
— Це страшно, Серґію. Вони ж виготовляють пустелю. Посеред
раю... А що це за княгиня? Ти, звісно, жартуєш?
— Які там жарти?.. Старша дочка Хрущова. Дружина директора оперного театру. Хочеться вірити, що тато не знає, як його дітки тут розважаються. А пустелі... Люди їх не сьогодні почали виготовляти. І якщо Марксова теорія переможе — вся куля земна суцільною пустелею стане.
Я ніколи такого не чула, мене аж затіпало від слів і голосу Сергія. Бо й голос у нього став інший — суворий, нещадний. Якийсь навіть страшний — наче він кінець світу бачив. Ми не розлучалися до самого вечора. Сергій говорив, говорив... Із його слів виходило, що люди храмів набудували, аби велику таємницю природи нащадкам донести, а в нащадків ніби розум потьмарився — найпростіших речей не розуміють. А відтак він мене запитав:
— Ти бачила коли-небудь зображення Святого Миколая на церков
них брамах? Його інколи малюють так: три пальці складені докупи, два
загнуті. Це на піднятій до неба правій руці. А вказівний палець лівої руки
показує на череп людський і схрещені кістки біля ніг Миколая. Бачила
таке зображення?
Я призналася, що бачила. Сергій почав пояснювати, що означають ці жести.
Те, що Ніна говорила далі, було для мене дещо несподіваним. Звичайно, я знала, що Карпо Трохимович любив Сергійка, брав його на лісові прогулянки і щось таки передав йому із гносису. Та я не думала, що Сергій уміє так широко й повно читати релігійні символи.
Щоправда, Ніна розповідала про розмову з Серґієм дещо хаотично, питала в мене про те чи про те — і все ж вона чимало встигла засвоїти.
Раптом Ніна затнулася й трохи помовчала. Відтак забідкалася:
— Навіщо я вам так детально розповідаю? Хто ж це краще знає, ніж
ви? — Потім не утрималась, додала: — Хрест — це ж знак плюс, символ
додатковості. Релігія чисел. Кібернетика Вищого Розуму... Коли держава
займається розподілом зерна — тоді хреста на ній немає... Як вважаєте,
Софіє Кирилівно. А може, Сергій не мав права мені цього розповідати?
Може, це таємниця?
— На Бога монополії не існує, — сказала я, відчуваючи велике полегшення від того, що я тепер не самотня. Мабуть, те ж саме відчувала й Ніна. Вона пригорнулася до мене, обхопила руками шию й почала мене цілувати.
Я подумала про Василя: Василеві, звичайно, був добре відомий гносис у його релігійному варіанті — з п'ятіркою хлібин Христових, з числом Звіра, з вельми прозорою метафорою, яка пояснює хліб як тіло Господнє тощо. У ці образи Василь вжився вже після того, як відкриття відбулося на рівні фотосинтезу та закону збереження й перетворення енерґії. Що ж до християнської символіки, то Василь побачив її також у вченні Ф. Кене — особливо в його "Економічній таблиці". Сам Ф. Кене якщо й згадував про Євангелії, то лише в плані моральному. Але ж його заклик спрямовувати три п'ятих сукупного продукту нації (у грошовому виразі) в землеробство — це ж бо і є те, що хоче сказати Миколай Угодник за допомогою пальців. До речі, й сам Кене стверджує, що ця формула є Законом Творця. В детальні пояснення він не вдається.
У фізіократів нічого не сказано про розподіл біологічної енерґії в злаках: 60% калорій у зерні, 40% — у соломі. Це, звичайно, ґлобальний висновок — його ризиковано застосовувати до окремого снопа або навіть поля. Існують ті чи ті впливи, які зумовлюють певні відхилення. Енерґія соломи не пропадає — вона використовується в тваринництві. Тоталітарна держава фактично залишає на селі тільки солому — що з нею робити в місті?..
Усі ці проблеми Василь викладає науковою мовою — і саме тому його праця видалася для декого небезпечною.
Коли вже я зімкнула очі, Ніна раптом запитала:
— А чи не можуть нам сказати так: навіщо потрібна релігія, якщо все це замаскована політекономія?
Я з пошаною подумала про дівчину: розуму їй не бракує.
— Так можуть сказати лише нерозумні люди, — мовила у відповідь. — Коли ми в зернині бачимо Святу Трійцю, то це означає ось що: ми
споглядаємо прихід Небесної Трійці на землю. Отже це є доказ, а не
заперечення.
Якось ми все ж таки поснули. А о шостій я вже розбудила Ніну. Дорога далека, ще запізниться. Приготувала пряженю, — ото й усе частування. Правду кажучи, кухня моя на гостей не розрахована. Поснідала і я з Ніною, хоч мені поспішати нікуди — черґую в нічній зміні.
А коли вийшли на подвір'я, мимоволі кинула оком на сарай, де ми з Серґієм зберігали дрова. Щось мене туди повело — попід стіни.