Доведеться писати ще один роман. "Золота клітка для папуги" нас із тобою не озолотила. Хоча, — вигукнула крізь сльози, — вона викупила тебе з лікарняної неволі. А це вже щось та значить.
Платити за повітряне таксі не було чим, додому пішли пішки. День видався сонячний, теплий, морозець тільки злегка пощипував щоки. Дженні не йшла, а вистрибувала, пориваючись уперед, запрошуючи й Джо "пробігтися, бо такий же гарний деньочок. Коли ще такий випаде?.." Джо й сам думав про ту мить, коли до нього прибудуть два веселі полісмени Том і Боб, аби надіти йому на пришиту руку металевий браслет, щоб він, в’язень номер 3542475, відсиджував у своїй зоні ще 9 років і 10 місяців. До всього ж його лютий ворог професор Карл ван Гофф на волі. Щоправда, його арештувала Політична служба, але Джо був певний, що це лише маневр. Під виглядом арешту джентльмени з Політичної просто врятують свого агента, котрий занадто вже розперезався і чинить у себе на віллі, що хоче, як у своєму власному князівстві. Арештувала, щоб Кримінальна служба, бува, не запроторила по-справжньому до в’язниці. І кривить губи старий лис, що приватному детективу так і не вдалося схопити його за хвоста, а на справі про загибель Дженні Стівенс в авіакатастрофі доведеться поставити крапку. Ось ці думки й не давали спокою Джорджу Лі. А день був сонячний, а молодий морозець грайливо пощипував за щоки, а Дженні так дзвінко сміялась, що хотілося забути про все на світі, про всі несправедливости і завжди чути біля себе її миле щебетання...
XXV
У дворі вілли стояв птахоліт із літерами "КС" на борту, а біля нього нетерпляче походжав Х’юлетт Кларнес.
— Нарешті!.. — вигукнув він, побачивши Дженні і Джорджа. — Вони прогулюються собі, як ті молодята, а ти їх тут чекай! І взагалі — скільки мені тут стовбичити? Відчиняйте швидше свою неприступну фортецю серед океану житейських бур та зустрічайте гостя!
— Джо... — розгублено шепнула Дженні. — У нас немає чим пригостити містера Кларнеса. Залишилося лише кілька грамів кави. Але без цукру. Просто жах, я в розпачі!
— От і будемо пригощати містера Кларнеса кавою без цукру, — безтурботно вигукнув Джо. — Тим більше що в інспектора і так життя солодке, то для чого йому ще й цукор? Щоб цукрову хворобу наживати?
— Найточніша інформація про моє життя! — весело вигукнув Кларнес. — Та відчиняйте свою фортецю, маю вам дещо показати, поки будете мене пригощати кавою без цукру.
Піднялися на веранду, Джо встромив палець в щілину дактилоскопічного замка, двері відчинилися, і вони зайшли.
— Ах, якби ви тільки знали, які я два папірці захопив із собою! — вигукував надміру бадьорий інспектор. — А каву... каву я, до речі, п’ю тільки без цукру. І не забудьте: по-бразільському. Спершу склянка холодної води, а вже потім чашечка кави. (Дженні метнулась на кухню). Постривай, господине! Будь і ти свідком благородного... кгм-кгм... вчинку Х’юлетта Кларнеса. Ні, ні, я не зможу втерпіти, доки готуватиметься кава. Витягую два папірці зараз.
З цими словами Кларнес дістав із кишені своєї куртки два папірці й урочисто поклав їх на стіл.
— Не чую вигуків захоплення, Джо і Дженні!
— Я радий, що ти сьогодні в доброму гуморі, — сказав Джо. — Тобі цьогос досить?
— І на тім спасибі, — розкланявся Кларнес. — Значить, так. Перший папірець — то... — оглянувся. — Але чому це в такий історичний момент я не бачу тут представників радіо і телебачення? Хоча б одного фотокореспондента прислала яка-небудь газета.
— Облиш, Х’ю, — невдоволено сказав Джо. — Я не маю жодних підстав поділяти твій оптимізм.
— Зараз ти їх матимеш! — інспектор збуджено потер руки. — Значить, так. Перший папірець — це копія чека про сплату адміністрації цирку "Ілюзіон" компенсації в сумі один мільйон доларів за знищений тобою годинник "Привид Дженні". (Дженні, охнувши, опустилась на стілець, і з очей її закапали сльози. Розмазуючи їх по лицю, вона навіть зробила спробу посміхнутися. А Джо й не ворухнувся, стояв, схрестивши руки на грудях). Не чую захоплених вигуків, — торохтів Х’ю, і тільки тепер Джо збагнув, що бадьорість в інспектора вимушена, роблена. — Я повернув їм той мільйон, який у них взяв... — він нарешті вмовк, обличчя його зробилося втомленим і постарілим. — Отже, можете мене привітати. Віднині я більше не мільйонер. Трохи побув ним, і досить. Не вийшло з мене постійного члена клубу "1000000". І дідько з ним! — вигукнув він уже сердито. — Нелегко було втрачати мільйон, але іншим способом врятувати тебе, білий королю детективу, було неможливо. А це... папірець про твоє звільнення із зони ув’язнення. Одержавши свій мільйон, адміністрація "Ілюзіону" забрала із суду свій позов. Але, сам розумієш, домогтися перегляду твоєї справи було не так просто. Посприяли знайомі джентльмени із Політичної...
Джордж гостро глянув на Кларнеса, руки його, схрещені, до того на грудях, різко опустилися вниз.
— Джентльмени із Політичної за так послуг не роблять.
— Правильно, — охоче погодився Кларнес. — Тому довелося їм дещо пообіцяти. Ну, наприклад, що ти... тільки тримай, будь ласка, себе в руках і рукам тим волі не давай! — застережливо вигукнув Х’ю. — А пообіцяв я від твого, звичайно, імені, що ти нарешті даси спокій їхньому ван Ґоффу і що взагалі більше не будеш цікавитись обставинами загибелі Дженні Стівенс.
Джордж, який було присів у крісло, відразу ж і схопився.
— Джо... — Дженні ласкаво поклала йому руку на плече. — Заспокойся і — сядь, сядь... (Джордж механічно опустився на стілець). От і добре. Хіба ти не розумієш, любий мій, що в містера Кларнеса не було іншого виходу?
— Як добре, як прекрасно мати таку розумну дружину! — вигукнув Кларнес. — Я радий за тебе, Джо.
Дженні гладила руку Джорджа.
— От і добре, от і добре. Містер Кларнес зла тобі не бажає, мій любий. А ти справді більше не будеш цікавитись смертю моєї сестри, бо інакше...
— Що — інакше? — хрипло запитав Джордж.
— Інакше... — Дженні благально глянула на Кларнеса. — Що ж інакше, містере Кларнес? Відчуваю, що нас чекатиме в такому випадку, а ось слів не доберу.
— А ось що може трапитись, — озвався Кларнес. — Першої Дженні ти, Джо, уже не воскресиш, а другу Дженні, якщо не послухаєшся, ризикуєш теж утратити назавжди.
Джордж схопив Дженні за руку і притягнув її до себе.
— Ні, ні! Цієї Дженні я не віддам нікому! Я шукав її половину свого життя і втрачати не збираюся!
— От і добре, — Кларнес полегшено перевів подих. — Я це знав і тому від твого імені дав тим джентльменам гарантію, що ти більше не будеш цікавитись причинами загибелі Дженні Стівенс. — До Дженні: — Мила леді, приготуйте нам обіцяну каву без цукру.
Дженні пташкою метнулась на кухню. Кларнес провів її поглядом і повернувся до детектива.
— Заради такого щастя, яке само прийшло до тебе в новорічну ніч, — заговорив він по хвилі, — я на твоєму місці теж погодився б на будь-які умови! Втратити Дженні через якогось там старого, хоч і омолодженого діда... ні, цього і в думках не можна припустити.
Джордж скреготнув зубами.
— А той маніяк і вбивця так і буде безкарно чинити своє? І все йому сходитиме з рук?
— Два віки він уже не житиме, а перший, здається, вже завершує, — відмахнувся Кларнес.
— Але цей дідуган ще встигне завдати своїм ближнім чимало горя.
— Ах, все це емоції, емоції, — з досадою вигукнув інспектор. — Іноді доводиться йти на компроміс.
— Із своєю совістю?
— Тоді бийся головою об стіну, яка, до речі, непробивна— зітхнув інспектор. — Тільки це заняття, по-моєму, не з приємних. Не кажучи вже про вигоду від нього, що дорівнює нулю.
— Але ж у нас найдемократичніше, найсправедливіше і найвільніше у світі суспільство! Найгуманніше! Принаймні так нам щодня і щогодини втовкмачують у голови!
— Джо, не будь наївним хлопчиком, — перебив його Кларнес. — Деякі речі треба сприймати такими, якими вони є.
— Ти маєш рацію, — Джордж похилив голову. — Я й справді ще наївний хлопчик, хоч і розміняв п’ятий десяток. Але все ще вірю, що в нас і справді може бути — хоч колись — справедливість!
— Будемо в це вірити, — в голосі Кларнеса відчувався скептицизм. — Зрештою, людина доки живе, доти й вірить. А про того... маніяка і вбивцю — забудь. Просто для тебе він більше не існує, та й все одно ти його не дістанеш. Руки короткі, вибач за відвертість. Він існує лише для Політичної, яка будь-кого відправить на той світ, аби вберегти такого дорогоцінного для них працівника. Ван Гофф один з найбільших — підпільних звичайно, — спеціалістів Політичної служби з промивання мозку.
Джо здивовано глянув на нього.
— Не в переносному значенні, ні. — Кларнес оглянувся і перейшов на шепіт. — Дещо мені вдалося дізнатися. Інститут біології, в якому працює той тип, — лише ширма. Десь у надрах того інституту, на одній із його баз, під якоюсь там невинною вивіскою ховається засекречений госпіталь для душевнохворих. І лікує тих бідолах ван Гофф. Як лікує? О, краще туди не потрапляти. Як ти вже й здогадуєшся, туди запроторюють цілком здорових і нормальних людей, зокрема, безправних імігрантів, а то й своїх співвітчизників. Із тих, хто самотній, у кого немає рідні чи впливових друзів та..знайомих, хто взагалі не має у нашому суспільстві ніякої ваги і не може захиститись... А стіни там товсті, криків звідти не чути. За завданням військових на тих нещасних випробують вплив сильнодіючих наркотиків та електрошоку. Щодня впродовж кількох годин пацієнтів змушують слухати записані на магнітофонну стрічку команди, їм дають великі дози наркотиків, піддають гіпнозу, щоб вони поринали в сон тривалістю тиждень і більше... Все це робиться для того, щоб вивчити способи штучного керування поведінкою людини. Сюди входять електронне маніпулювання мозком за допомогою ультразвуку та мікрохвильового випромінювання, наркотичні препарати тощо. Військові гадають, що така психічна обробка плюс медикаменти може повністю позбавити людину пам’яті і перетворити її в робота, котрий слухняно виконуватиме команди. Після двох місяців тортур бранці повністю втрачають пам’ять і перетворюються на живі трупи. Частину з них нашпиговують якимись ліками, і нещасні, забувши, хто вони і що з ними було, стають веселими, задоволеними і виконують будь-які команди своїх хазяїв. Інших же оброблюють так, щоб вони ставали агресивними і втрачали все людське...
Джордж похмуро дивився на Кларнеса.
— А якщо я...
— Ти хочеш сказати: якщо я повідомлю пресу про той таємничий госпіталь ван Гоффа? — посміхнувся інспектор.