Цю фразу Гулий повторював часто. Для тих, хто його знав, вона була паролем.
— Розвидняється, — Загородній дивився у пройму дверей.
Справді, ріденькі зорі на небі розтанули.
— Нічого, — сказав Гамалій. — У містечку тихо, все під нашим контролем.
— Тоді рушили?
— Не всі разом. Спершу поїдемо ми з вами, пане Загородній. Беріть ще когось — Гупала чи Залізняка. Решта приїдуть пізніше із Завірюхою. Обачність понад усе. Мусимо ще заїхати до одного нашого чоловіка — підснідати перед нарадою. Та й коням вашим пора вівса сипнути, хіба ні?
— Ну, починається… — забурчав Гупало, почувши, що доведеться пройти ще один "зв'язок".
Гамалієві не сподобався його тон, та він сказав майже врочисто:
— Так, ваша правда, отамане: починається. Ви їдете з нами?
— Ні, я поїду зі своїм ад'ютантом, — відповів Гупало.
— Тоді зустрінемося вже на раді.
Гамалій подивився на Голика-Залізняка. Той кивнув. І вони втрьох поїхали першими. Гамалій, Загородній та Голик-Залізняк.
Коли переїжджали місток через Гнилий Тікич, надворі вже розвиднілося. Містечко було по-вранішньому тихим. Десь мукнула корова. Проскрипів колодязний журавель. Якби хтось і побачив цих вершників у червоноармійському виряді, то навряд чи звернув би на них особливу увагу.
* * *
Мірошник Охтанась прийняв їх у себе в хаті. Жив він біля водяного млина над тим-таки Гнилим Тікичем, і видно було, що це оселя мірошника, бо на сніданок їм подали все борошняне: вареники, галушки, гречаники, потапці. Охтанась і коням щедро всипав вівса, а для гостей до всього поставив на стіл карафу горілки.
— Ми що — на весілля їдемо? — подивився Загородній на Гамалія.
— Для апетиту, — винувато всміхнувся Охтанась.
— Ну, цього нам ніколи не бракувало.
Гамалій схвально кивнув Ларіонові і теж відмовився пити, а Мефодій, повагавшись, таки потяг чарку з мірошником Охтанасем, "щоб не образити господаря". Випив, крякнув і так допався до гречаників, що Загородній дивувався, куди вони йому влазять, худому, як драбина, Мефодію. Сам Ларіон їв мало — трохи перехвилювався в дорозі, а тут що ближче було до отаманської ради, то чимраз дужче напосідала якась тривога. Гамалій це бачив, тому, коли мірошник вийшов із кімнати, спробував заспокоїти Загороднього:
— Ви даремно хвилюєтесь, пане отамане. Все продумано до найменшої дрібниці. У нас тут свій повітовий воєнком, наші люди є навіть у чека. Наосліп ми цього не робили б.
— Знаю, — холодно сказав Загородній.
— Ми ж їдемо не на весілля, це ви правильно завважили, — вів далі Гамалій. — Не забувайте, що ми прибули на збори волосних воєнкомів. У вас є посвідка воєнкома Телепинської волості, вона всіх зобов'язує вам допомагати.
— Знаю, — повторив Загородній. — Ніхто й не хвилюється, я тільки не хотів би проґавити Гулого. А то сотник Завірюха нас підганяв цілу дорогу, а тепер розсілися, як у Проньки на іменинах. Ти що, ніколи не бачив галушок? — раптом визвірився він на Голика-Залізняка, який, докінчивши гречаники, підсунув до себе полумиска з галушками.
— Бачив, — сказав Мефодій. — Але дай мені, може, востаннє по-людськи наїстися.
— Ну, з таким настроєм, панове, краще вертайтесь додому, — розсердився Гамалій. — Ніхто вас сюди не тягнув силою. Або праця, або…
— Годі агітувати, — перебив його Загородній. — Ми їдемо чи п'ємо? Бо якщо я візьму чарку, то цього графина не вистачить.
— Отак би й зразу! — зрадів Голик-Залізняк і потягся до карафи, але Гамалій його зупинив:
— Потім!
Він витяг із польової сумки паку щільно складених мап і, розділивши їх на дві частини, подав отаманам.
— Щоб не гаяти часу, передаю вам військові мапи ваших районів.
— Оце діло, — сказав Загородній.
Гамалій дістав із кишеньки командирського годинника з компасом на відкидній кришці.
— Ну, з Богом!
Подякувавши мірошникові за хліб-сіль, вони звільна поїхали до середохрестя містечка. Проминули цирульню Боруха, бакалійну лавку Ліхтера, де тепер уже була кооперація, гімназію, в якій Чорний Ворон колись вів переговори з Дибенком і Кузякіним.
Нарешті під'їхали до заїзду Винокура, де й мали відбутися збори волосних воєнкомів, а насправді — головна отаманська рада.
Біля конов'язі було вже припнуто з десяток різномастих коней (тут знайшлося місце і їхнім), на ґанку покурювало кілька таких, як і вони, військовиків, котрі з цікавістю приглядалися до прибульців, намагаючись бодай котрогось із них упізнати.
Загородній із Голиком-Залізняком теж повели по курцях очима, чи не топчеться тут Звенигородський отаман Гонта-Лютий, чи не підоспів із городищенських лісів Антін Грозний, котрий заступив загиблого Трохима Голого, чи не випередив їх Чорний Ворон, якого вчора вкусив дурний ґедзь, а сьогодні отаман міг виринути тут з-під землі.
Ні, начебто нікого знайомого вони не побачили, але й ці хлопці, що стояли на ґанку, були свої — вони приязно привіталися, змовницьки поглядаючи на отаманів. Ларіон із Мефодієм залюбки подиміли б коло них тютюнцем, якби Гамалій не попередив, що спершу треба зайти й зголоситися про свій приїзд. А вже потім — будь ласка, знайомтеся хто з ким хоче.
До того ж Загородньому страх як кортіло швидше побачити Гулого, на якого він покладав найбільшу надію.
Гамалій прочинив двері, чемно пропускаючи отаманів поперед себе, Загородній першим ступив через поріг, і тут, у сінешніх тінявах, не встиг навіть кліпнути, як цупкі лещата обхопили його руки, ноги, плечі, здавили шию; Голика-Залізняка, який зайшов другим, видно, не зуміли скрутити отак, в одну мить, бо він ще встиг вистрілити з нагана, хотів, одчаяка, пустити кулю собі у скроню, але хтось — костиль йому в гузно! — ухопив за руку і постріл вийшов сліпим, куля влучила у стелю, а на нього, на худого, як драбина, Мефодя з усіх боків навалилося стільки мерзоти, що він більше не міг ворухнутися.
— І ти, Гамаліє, з ними?! — здушеним голосом викрикнув Загородній.
Та відповіді не почув.
* * *
Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 червня 1922 року, № 3/479:
"Лично. Совершенно секретно.
Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву.
При сем препровождаем сводку по делу петлюровских партизанских отрядов, деятельность которых охватывает обширные территории Кременчугской и Киевской губерний, в частности районы Холодного Яра и Знаменских лесов.
Центром нашей разработки в данное время является Елисаветград, где работает спецгруппа нашего уполномоченного. Из прилагаемых материалов видно, что мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и объединению под нашим руководством многих бандитских отрядов для полного уничтожения таковых. Благоприятные обстоятельства состоят в том, что все петлюровские атаманы с нетерпением ждут сигнала из-за кордона о всеобщем восстании. При этом они жаждут объединения под руководством единого центра, тогда как закордон молчит и они не имеют с ним никакой более-менее серьезной связи. Захваченный нами видный петлюровец Трофименко (бывший офицер главного повстанческого штаба Тютюнника в Тарнове), пришедший из-за польского кордона для подрывной деятельности, после надлежащей обработки принял нашу сторону и в апреле месяце сам предложил план изъятия главарей националистических банд. Ему будет помогать тоже захваченный и завербованный нами бывший петлюровец, а теперь проверенный наш агент Терещенко.
В настоящее время мы выбрасываем для разработки на место группу наших работников с уполномоченным, деятельность которого намечается по следующему плану:
1. Форсирование бурной деятельности повстанческого центра, дабы создать ему надлежащий авторитет среди вооруженных отрядов.
2. Интенсивная работа по налаживанию крепких связей с главарями-атаманами.
3. Стремление добиться получения списочного состава участников банд.
4. Перенесение центра разработки из Елисаветграда в другое место — более удобное для нас в отношении быстрой регулярной связи, но вместе с тем не очень отдаленное от главных повстанческих очагов. Таким местом намечается город Звенигородка Киевской губернии.
5. Главная цель нашей работы — проведение съезда главарей, что обеспечит их окончательную ликвидацию.
Данные, которыми мы располагаем, и безусловный авторитет нашего секретного сотрудника среди петлюровских атаманов дают нам все шансы на успех разработки.
29 июня 1922 г.
Полномочный представитель группы Евдокимов".
Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 25 вересня 1922 року:
"Мы вплотную подошли к моменту реализации разработки.
В основу плана ликвидации главарей нами положено следующее:
1. Вся головка в лице атаманов, кои приедут в Звенигородку, будет нами взята сразу по прибытии на съезд.
2. В ликвидации главарей будут задействованы соответствующие Губотделы ГПУ, а для более успешного проведения операции на местах имеются и дополнительно высылаются наши опытные представители, под руководством которых будет произведена эта работа.
3. Для подготовительной работы к съезду нами была выслана группа с целью подыскания явочных квартир и помещения для съезда. Группой приготовлены две железнодорожные будки и три явочные квартиры.
План изъятия головки (съезда) таков:
1. Прибывающие атаманы в сопровождении наших представителей направляются на указанные будки — первую явку; оттуда они идут на последующие явочные квартиры, на одной из которых атаманы будут постепенно взяты.
2. Принимая во внимание, что атаманы будут прибывать в сопровождении отборных казаков-бандитов, нами совместно с военным Командованием приняты соответствующие меры. Так, для успешного проведения операции на место выехали: Заместитель Полномочного представителя тов. Фриновский и Начальник 3 Отделения тов. Николаев с группой в 20 человек ответственных работников и усиленным отрядом красноармейцев.
Следовательно, есть все основания надеяться на успешный исход операции, которую мы недвусмысленно назвали "Заповит"".
Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 вересня 1922 року:
"Вчера, согласно нашей разработке, была проведена успешная операция "Заповит" по захвату главарей петлюровских банд, прибывших в Звенигородку на так называемую "высшую атаманскую раду".