— Б'є, як бойовий!..
— Дядьку, а можна стрельнути? — насмілився я.
— А чого... тільки... — Дядько показав очима на тітку, яка вже піднялася й збирала черепки.
— А ми у спальні, — вихопився Ява.
— Ну давайте...
Але навіть у спальні, перед тим як стрельнути, я голосно вигукнув:
— Тітко, на старт! Увага!
І лише тоді натиснув обома руками на собачку (така туга, що однією годі й думати!). Ох же ж і стрельнуло! По-моєму, ще дужче, ніж у дядька.
По два рази стрельнули ми з Явою — більше дядько не дозволив ("Ще сусіди позбігаються!").
Вся ця історія з пістолетом розважила мене трошки. Та коли я згадав про годинник, серце моє защеміло і заскиглило, як цуценя у темній коморі. Що-то воно буде? Чи знайдемо ми артиста? Як він зустріне нас?
За сніданком я вже сидів мовчазний і похмурий. Ява поглядав на мене і підморгував — намагався підбадьорити.
Мляво прожовуючи яєчню з салом, я думав. Думав про те, що треба якось, не брешучи (ні в якому разі!), вислизнути з дому, щоб піти шукати артиста.
А нащо брехати! Похід у Театр юного глядача так чи інак у нас заплановано. То ми підемо не за кілька днів, як збиралися, а сьогодні. І дорогою до юного глядача завітаємо в інші театри і пошукаємо того артиста.
Вистава починається о дванадцятій, а зараз ще десятої немає, ми встигнемо.
Дядько не став заперечувати, коли я сказав про театр, лише роздумливо промовив:
— А може, й мені з вами? Як ви думаєте?
Ми думали, що це зовсім зайве і не потрібне, він нам тільки заважатиме. І я поспішив сказати:
— А хіба вам цікаво? Там же все дитиняче! Якби я був дорослий...
Чи вгадав дядько мої думки, чи ні, але він усміхнувся:
— А й то правда. Ідіть самі. То я пожартував. Але якщо знову десь загубитеся — завтра ж додому.
Дядько дав нам гроші, ми повдягали новенькі хрумтливі сорочки, випрасувані штани, лискучі, ще не взувані жодного разу черевики й пішли.
Не знаю, як ви, але я, коли на мені все нове, почуваюся, наче голий. Здається, що на мене всі дивляться, і соромно, ніяково, і хочеться сховатися від людських очей. Кінчається завжди тим, що я або тернуся рукавом об стінку, щоб замазатися, або пляму на штани посаджу, або черевик носаком у землю вдарю, щоб не був такий лискучий. Тоді мені легше. От і зараз, як ми вийшли на сходи, я одразу проїхався ліктем по поруччях, зробивши таким чином на сорочці брудну смуту, — і лише після того ми вийшли на вулицю. Та все одно в новому було незручно і мулько: ногам у черевиках, як у колодках, а комірець шию тре, мов хомут, — щоб повернути голову, треба всім тілом повертатися. І чого це у театр не можна ходити у звичайній одежі? У театр же йдуть, щоб виставу дивитися, а не щоб на тебе дивилися! Я, якби був великий начальник, видав би навіть наказ, щоб у новому в театр не пускати. Але не хвилюйтесь, я начальником ніколи не буду. Бо я хочу льотчиком...
Ми сіли в тролейбус і поїхали на вулицю Червоноар-мійську до Театру музкомедії. Ми почали з нього, бо мені чомусь здалося, що той симпатичний кругловидий артист працює саме в цьому веселому театрі (а то де ж іще можна грати царя!).
Зайшли ми у вестибюль. Порожньо. Тихо. Нікого нема. Праворуч — каса. Прямо — на всю стіну величезні двері. Піднялися ми східцями до тих дверей. Торкнулися — відчиняються. Зазирнули — і там нікого.
— Може, — кажу я, — ще рано, ще не поприходили.
— Добре рано! Десята година! — каже Ява. — Артисти, як і всі люди, повинні зранку на роботу з'являтися. Аякже! Це ж служба.
— То чого ж нема нікого?
— А ти що, хочеш, щоб вони тобі тут біля дверей товклися? Вони на сцені. Мабуть, у них репетиція. Пішли!
Та тільки-но ми посунули від дверей, аж тут нам назустріч — де й взялася — молодиця в синьому, схожому на міліцейський, кітелі.
— Вам що, хлопчики?
Стали ми, розгубилися. Як же його спитати? А молодиця знов:
— Що таке, хлопчики?
І тоді Ява взяв та й ляпнув:
— Нам царя треба.
— Якого царя? — здивовано звела брови молодиця.
— Такого круглого, з лисиною. — Це вже я докинув. Молодиця засміялася:
— Трохи ви, хлопчики, запізнилися. Царів уже давно нема. Було б раніше.
Ява похоробрішав:
— От які ви, тьотю! Хіба нам справжнього! Нам справжні царі ні до чого. Нам артиста треба, що царя грає. Хіба не зрозуміло?
— Він у тринадцятій квартирі живе, — ляпнув я.
— Тепер зрозуміло, — сказала молодиця, — але нема в нас такого, щоб царя грав. Бо в нашому репертуарі про царів зараз жодного спектаклю нема. А чому ви саме в нас шукаєте того артиста? Він сказав вам, що в нашому театрі працює? Як його прізвище?
Ми з Явою перезирнулися.
— Прізвища ми не знаємо, — сказав я, — але знаємо, що він грає царя.
— А де ж він того царя грає? В якому театрі?
— Не знаємо ми.
— От тобі й маєш. Приснився вам, чи що, той артист. А звідки ж ви дізналися, що він грає царя?
— Він сам сказав.
— То ви з ним знайомі?
— Та трохи... — непевно сказав я і поглянув на Яву: чого це він мовчить. То в усіх розмовах завжди перед веде, а зараз замовк, наче води в рот набрав.
— То як же це ви знайомі, що й прізвища не знаєте і в якому театрі працює не знаєте? — допитувалася молодиця.
— Та отак... не встигли розпитать.
— А нащо ви його зараз шукаєте?
— Та треба... В одній справі... поговорити...
— У творчій? — усміхнулася молодиця.
— Еге... — ледве встиг я це сказати, як — бац! — з очей у мене посипалися іскри. Бац! Бац!.. Аж у потилиці защеміло. І ніби не по голові, а по кавуну щиглі — такий звук дзвінкий.
Молодиця з несподіванки аж руками сплеснула!
— Отакої! Ти чого його б'єш? Це що за хуліганство?! Ні з того ні з сього...
Що там далі скрикувала молодиця, я не чув, бо вже був на вулиці.
Голова в мене гула, на очах закипали сльози. То ось чого Ява мовчав — боявся збрехати сам і ждав, поки я збрешу. Але хіба я всерйоз брехав? Я ж тільки сказав "еге" на її жартівливе запитання. Це можна було теж зрозуміти як жарт. Уже й пожартувати не можна. Якщо так придиратися, то до самої глибокої старості, до самої смерті ґулі на лобі носитимеш.
— Ти що, ображаєшся? — ідучи за мною, безвинним голосом питав Ява. — Але ж ми домовились. Я ж не винен.
Я мовчав.
— Тине маєш права ображатися. Це нечесно. Нащо тоді було домовлятися...
Він ще мені вичитував! Звичайно, ображатися смішно, коли домовились, але коли вас привселюдно б'ють по лобі і ви не маєте права дати здачі, то навряд чи ви будете реготати після цього. Навряд чи співатимете від задоволення.
— Ну чого ти, — не вгавав Ява. — А коли я збрешу, ти мені давай талабани — я й оком не змигну, от побачиш.
Все це було правильно, але до самого оперного театру (ми йшли пішки) я мовчав. Поки не заспокоївся. І лише на майдані біля театру сказав, потираючи лоба:
— Т^зеба якось інакше дізнаватися. Хитріше. Треба. спершу той... як його... репертуар, чи є у них взагалі про царів. А то зразу — ляп — дайте нам царя. А люди нічого такого не ставлять.
— Авжеж, авжеж, — дуже охоче погодився Ява, радий, що я нарешті заговорив. Домовилися казати правду, що нам треба повернути артистові одну річ, яку він випадково, коли купався в Дніпрі, залишив нам (а яку, можна не казати, мовляв, секрет, бо про годинник казати страшно).
В опері з царями було набагато краще, ніж у музко-медії. Там тих царів було аж кілька. У кількох виставах. І в "Борисі ГЬдунові" — цар. І в "Казці про царя Салтана" — самі розумієте. І в "Снігуроньці" — цар. Я аж зрадів, коли дізнався, і вже був певен, що серед тих царів ми обов'язково відшукаємо свого кругловидого, з лисиною. Але як прийшлося до діла, то всі царі виявилися негодящі, не те що треба. Жодного з лисиною. Всі чупринисті, навіть кучеряві. І високі, здорові дядьки. Це нам білетерка сказала. І навіть показала їх усіх. Там у фойє висять портрети всіх артистів театру. "Нашого" серед них не було. Невеселі вийшли ми з оперного.
— Нічого, — удавано бадьорився Ява. — Я був певен, що в опері нема. Оперні артисти голос бережуть, бояться застудити — жоден співак не стане тобі купатися на пляжі. Купаються тільки драматичні артисти.
Ми спустилися вулицею до театру російської драми імені Лесі Українки. Але й там (а після того в театрі імені Франка) — нас чекало жорстоке розчарування. В обох театрах не було жодної вистави про царя, і серед портретів, що висіли в фойє, я не знайшов того, кого шукав.
Лишався останній Київський театр юного глядача. Ми підіймалися від театру імені Франка по сходах повз
незвичайний дім на вулиці Банковій, що був геть-чисто обліплений чудернацькими фігурами: тут були й слони, і змії, і дивовижні птахи, і зовсім якісь незрозумілі потвори і чудовиська... Іншим разом я б, роззявивши рота, витріщився на цей дім, бо такого дому ніде в світі нема, тільки в Києві. Але тепер я байдуже проходив повз нього і навіть не дивився!
У душі моїй було так темно й погано, що всі ці страховиська, якби ожили і заглянули, — перелякалися б.
— Не журися, — втішав мене Ява. — Ну, звичайно ж, він з юного глядача. Точно. От побачиш. І грає царя в якійсь казці для малят. І напевне, комік. По-моєму ми його навіть бачили колись по телевізору. Отой, пам'ятаєш, що перечепився через поріг і впав. Гк-ги...
Ява намагався розвеселити мене. Але я не піддавався. Всю дорогу до Театру юного глядача він марно пробував заспокоїти мене.
Ми зайшли до театру і наче в школу на велику перерву потрапили: галас, метушня, біганина. І все чогось малеча. Підійшли до каси, аж виявляється — зараз вистава для молодших школярів, учнів перших-четвер-тих класів. П'єса-казка.
— Про царя? — жваво спитав я.
— Ні, про Червону Шапочку, — відповіла касирка. Скривилися ми, та що поробиш, не йти ж додому, тим більше, що треба у фойє артистів побачити.
— Що ж, доведеться про Червону Шапочку дивитися, — сказав Ява.
Взяли ми квитки. Пішли. Розштовхуючи малечу, ходимо по фойє, дивимось на портрети. І до кожного я підходжу з тремтінням, з острахом. Останній же театр, останні надії.
Переглянули ми всі портрети, і впало, покотилося моє серце... Нема нашого артиста, нема та й годі. Що ж тепер робити? Де ж його шукати? Отже, не артист він. Але ж він точно сказав, що артист. І про царя ж казав...
Як же це так!
— Стривай, не журися, — підбадьорює мене Ява. — Може, просто його портрета не помістили. Пам'ятаєш, як Карафолька на шкільну Дошку пошани не потрапив, бо, коли фотографували, його саме бджола вкусила, і мордяка була, як гарбуз.