На таке діло і вони нам щось дадуть. З парового млина візьмемо енергію, зробимо проводку і будемо дивитися кіно. Будемо, комсомолята! Це я вам обіцяю. Чули? Обіцяю! І на папашу натисну... Мусить погодитись. Для такого діла, для культури мас...
— Дякуємо вам, Карпе Андрійовичу. Це ми порадуємо наших комсомольців і нашу слобідську молодь.
— Можете радувати. Скажете, товариш Нехльода дає підтримку моментально. Разом культуру в маси будемо продвигати.
Коли вже мали виходити з кабінету, Ольга запитала:
— Ви, певне, дуже зайняті, товаришу Нехльода?
— Так, так, дуже. Знаєте, всякі діла. Оце зараз почну прийом. А як же? Треба стояти лицем до мас, бути чуйним, культурним, діловим,— говорив він, проводжаючи обох аж до дверей, які сам дуже ввічливо розчинив перед ними, і так само привітно звернувся потім до селян, що товпилися у приймальні.
— Ну хто тут перший? По черзі прийматиму, бо тепер усі ми рівні. Заходь, голубе, заходь,— навіть обняв він по-дружньому за плече якогось селянина в свитці.
Та Карпові сьогодні не сиділося в душному кабінеті. Прийнявши двох-трьох відвідувачів, він, посилаючись на невідкладні справи, взяв під пахву пузатий портфель, пішов з установи додому, де йому з тестем кортіло одвести душу. Тесть хоч і безпартійний, але має світлий розум, добрий досвід, і саме це приваблювало Карпа. "Одна голова добре, а дві — краще",— згадував він народне прислів'я і вірив, що тесть, безумовно, порадить щось добре. А поради й підтримки Карпо Нехльода потребував зараз як ніколи, вбачаючи серед багатьох слободян недругів, про яких він думав не раз:
"Заздрять мені й побоюються трохи. А трапиться якийсь промах у роботі — втоплять. Листи до вищого начальства писатимуть. І ніхто пе пошкодує за мною. Я бачу, я знаю. Хіба Рубан скаже про мене добре слово? Чи старий Шульга? Чи, може, Кіндрат Олійниченко? Та всі вони мої недруги... Всі проти мене виступатимуть".
Скоро має відбутися партійна чистка. Про неї дізнався Карпо сьогодні від повітового начальства, і ця звістка внесла неспокій, вселила тривогу.
"Згадають і про купальню, гади... Відчуваю. І про родича, як покриваю його і підтримую. Ну, це діло таке... Має млин, податки державні сплачує справно. У цьому ділі не причепляться. А ось коли про ліс нагадають — отут доведеться, мабуть, нелегко. Всі знають, на які потреби витрачено дубки, що їх було призначено громаді, а я розпорядився інакше і перевіз немало лісу на подвір'я парового млина.
І це можна виправдати. Людям потрібно молоти? Вугілля нема. Не везти ж мішки з зерном до сусіднього повіту? Ні, тут теж не можна причепитись. Все поясню".
Непомітно для самого себе Карпо Нехльода повернувся додому і одразу зайшов не до хати, а в альтанку, обвиту диким виноградом, де старий Шумейко на дозвіллі любив відпочивати, читаючи газету або журнал.
Передчасна поява Карпа здивувала тестя.
— Якусь директиву забув? — спитав він, глянувши на зятя.
— Ні, директиви всі тут,— вдарив рукою по засмальцьованому портфелю.
Та в самій інтонації голосу, в ухильному погляді, в тривозі, що її не вмів Карпо як слід приховати, старий Шумейко відчув, що розмова має бути серйозною, і він, одклавши газету, вже пильніше оглянув Карпа, наказавши йому:
— Розповідай!
— Та воно, папашо, особливого нічого нема... Ну, є дещо...
— Ось про те "дещо" й розповідай.
— Так що, папашо, чутка є про чистку партії.
— Не розумію...
— А тут і розуміти нема чого. Всіх комуністів перевірятимуть... І слухатимуть про них не тільки партійні, а й безпартійні. І всякий тобі може задавати запитання...
— Чого ж ти боїшся? — І густі брови тестя звелися на переніссі, а суворі й холодні очі його немов на віжки взяли вже очі Карпа.
— Я, не боюсь, папашо... Ну, всякі люди є...
— А що тобі до них, до людей? Ти — начальство! Нехай вони тебе бояться.
— Не бояться. Є такі, папашо, що не бояться. Ви, звичайно, безпартійний, а про партійні справи не годилося б розповідати. Це нам забороняється...
— То пе говори.
— Як же не говорити, коли дещо й вас стосується.
— Мене? — здивувався Шумейко, і в очах його засвітилася цікавість.— Про млин говорили?
— Говорили, папашо.
— Рубан? — спитав тесть, і очі його одразу налилися злобрю.
— Рубан. Я сам, папашо, не сподівався, що вони прийдуть до мен£ в такій справі.
— І що ж ти їм на це відповів?
— Кажу: Радянська влада поки що не забороняє орендувати млиц, аби вчасно державі податок виплачувався.
— Правильно.
— А вони, папашо, наполягають, щоб я сам, як місцева власть, допоміг одібрати від вас млин на користь народу, бо, мовляв, в інших місцях уже це давно зроблено.
— Гади! Підкопуються...
— Підкопуються, папашо. Та це ще не все. Про партію завели зі мною розмови.
— Як то? Може, хочуть вступати?
— Хочуть. "Ми, кажуть, фронт пройшли. У громадянську війну були на передовій лінії, то хочемо й зараз на передову лінію стати. Хочемо бути комуністами".
— Не пускай їх до партії. Біда тобі буде. Сковирнуть вони тебе з посади.
— Я сам про це, папашо, думав.
— І що ж ти?.. Як їм відповів? —— Я їх похвалив.
— Похвалив? А то ж для чого?
— Делікатна справа, папашо. Хвалю я їх, а сам раджу: "Треба, кажу, вам політосвітою зайнятись, підготовити себе до партії. А для такої справи потрібно рік, може, два, а може, й три роки. Ви, кажу, ще суб'єкти політично необроблені". І що ви думаєте? Не сподобалася їм моя порада. "Ми, кажуть, у партії будемо здобувати освіту. Партія нам допоможе". Діла, папашо!.. Все тут зійшлося клином: млин і партія. Зляться вони, насідають. "Доки, каже Рубан, ми таку ганьбу терпіти будемо? Наживається Шумейко, а ми ніяк домогтися не можемо, щоб державі паровий млин передати, щоб народ ним володів". І ви гадаєте, папашо, його не підтримали? Ще й як. І Данило Шульга, і Остап Головатий, і Кіндрат Олійниченко — всі вони Рубана підтримали. Мені теж дісталося за те, що захищаю та покриваю вас...
— А ти ж начальство. Нагримав би, настращав їх. Карпо засміявся.
— Кого стращати? Рубана, чи, може, Головатого, чи Олій-ниченка? Наївні ви, папашо. Такі не бояться стращань. Хіба забули, як весною вони посланцями їхали до міста? Спасибі Матюші, що перехопив тоді листа.
— Не бояться, значить?
— Не бояться, папашо, а я починаю їх боятися. Буде чистка партії, вони першими проти мене виступлять. Про все згадають: і про отой ліс, що ми його на подвір'я парового млина звозили... Вам то нічого, папашо, а я відповідатиму. Спитають: "Хто давав розпорядження визначений громаді ліс віддати Шу-мейкові?" Я давав розпорядження.
Карпові хотілося бачити тривогу чи навіть страх на тестевому обличчі, але воно залишалося якимсь кам'яним, непроникним. Тільки кущуваті брови дужче звелися на переніссі, ховаючи в густих заростях глибокі очі, що по них ніколи не вмів розгадати Карпо тестевих думок.
— Отакі-то справи, папашо...
— Значить, затягується петля,— говорив Аркадій Павлович, думаючи зараз про своїх заклятих ворогів.— А ти, Карпе, з іншого кінця до них підступай. Стращання не бере, ти дружбу з ними заведи... До себе запрошуй, до них навідуйся. По чарці з ними випивай.
— Розгадають, папашо...
— А ти так дій, щоб не розгадали.
— Важко. А потім, папашо, є ще один у мене інтерес.
— Може, знову посварився з Прохором?
— Чого ж нам тепер сваритися? — сказав, образившись, Карпо, розуміючи тестів натяк.— І без того клопоту чимало. Не хатній маю інтерес, громадський.
— То чого ж досі мовчиш?
— А ось і скажу. Тут потрібна ваша допомога. Комсомолку Ольгу Ярош знаєте?
— Це оту, що Матюшу з осередку виключила?
— Виключила — то ще півбіди. А вона передала на нього справу слідчим органам. За отой напад біля містка... Ви пам'ятаєте?
— Пригаси цю справу!
— Не пригашується, папашо. Я вже пробував. А Матюша сам винний... Не можна в грубій формі діяти. Такий номер зараз уже не підходить.
— Про діло говори,— нагадав, роздратовуючись, Шумейко.— Що вона хоче, ота харків'янка?
— Дістала кіноапарат... Літній майданчик комсомольці хочуть збудувати, і я пообіцяв їм допомогти з місцевого бюджету.
— А я тут при чому?
— Треба, папашо, і вам з ними дружбу заводити.
— З комсомольцями? — І Шумейко посміхнувся.— Не пізнаю тебе, Карпе. Всіх ти боїшся.
— Не боюся, а треба вперед дивитися. Вперед, а не назад. Для кіно їм потрібна електрика.
Старий Шумейко збагнув одразу, чого хоче зять.
— Петлю б я їм дав на шию кожному, а не електрику.— І він замислився, слухаючи Карпа.
— Доведеться дати, папашо. Скільки там піде тієї енергії, а всі у слободі знатимуть, що ви підтримуєте комсомольців. Повага вам і шана. Та й самі будемо дивитися нові фільми, хапати культуру. Без неї, папашо, без культури, на даний момент керівник — ніщо. Це розуміти треба.
— Я розумію,— сказав Шумейко,— що електрику доведеться дати. Є в мене свої міркування,— а які саме, він не відкрився зятеві.— Нам потрібно зараз скрізь мати і очі добрі, і вуха добрі. В такий час живемо, що доводиться бути обережним. Кого за горло хапай, а кому чарку горілки піднось — інакше не проживеш,— сказав тесть, взявши знову до рук газету. Цим Аркадій Павлович дав зрозуміти, що розмова скінчена і він більше не бажає слухати зятя.
Карпо вийшов з альтанки і садовою доріжкою попрямував до гайку, де вже чекала на нього дружина з великою мискою пахучої малини.
— А що, Зінько, дуже хвилюєшся?
— Ой Ольго, так мені чогось страшно, що й сказати не можу,— щиросердно призналася подружка, дошиваючи нове плаття, яке вона мусить одягнути на сьогоднішню виставу.— Ну що, коли зіб'юсь, та тоді, мабуть, мені треба одразу зі сцени втікати.
— Чому ж втікати? Буде суфлер. Коли щось забудеш, він тобі нагадає. А потім же, я знаю, ти роль свою вивчила добре.
— Добре, а от боюсь,— і застукотіла по матерії машинка, лишаючи за собою красивий, рівний шов. Підійшла до Зіньки Ольга, поклала їй руку на плече.
— Ну, а він же буде на виставі?
— Не знаю,— ухильно відповіла Зінька і ще моторніше взялася до роботи. їй не хотілося зараз перед Ольгою розкривати своєї душі, в якій у цю хвилину було стільки райдужного світла, стільки тепла й ніжності, що, мабуть, Прохор на відстані мусив те все відчувати й думати про неї так само, як думає про нього вона.
Заради Прохора ходила вона вечорами на репетиції, вивчала роль, вкладаючи в слова стільки почуття, серця й душі, наче в ті хвилини розмовляла вона не з героєм драми, а з ним, любим Прохором, наймилішим для неї в світі.
Того ніхто не знає, і про це нікому не скаже Зінька, навіть своїй найщирішій подружці Ользі.
"Невже він справді не прийде?"
І болісно ставало їй лише від думки, що його не буде на виставі і він не почує тих слів, які вона промовлятиме для нього.
"А може, прийде? Він же додому повертається з парового млина через базарний майдан, а на майдані вивішено афішу".
Довгим видався для Зіньки цей незвичайний хвилюючий день.