— Яка ж вона велика та красна! Сидиш собі у своїм закутку і, здається, ліпшого на світі немає. А поїздиш, подивишся, поговориш з людьми — і такий перед тобою світ відкривається!..
Вони сиділи над річкою, що сліпуче вигравала під сонцем, і з цікавістю слухали одна одну.
— Пригадується мені ваіп перший лист...
— Котрого вам переслав Павлик?
— Еге... "її писання не дилетантство, а справжня література..." Не звикла я до похвали, а підтримали ви мене дуже. Бо, признаюся щиро, оті єфремовські і їм подібні докори, буцім я аристократка, вороже ставлюся до соціальне пригноблених і оспівую буржуазну мораль, — нічого спільного з критикою не мають... Ані я сама, ані предки мої не цурались хоч би найтяжчої праці, не одвертались, як дехто з тих "праведників", од нижче соціальне поставленого, коли цей простягав руку.
— Саме щирість і сердечність помітила я у вашій "Лореляй". А пізніші писання все глибше переконують, що йдуть від серця. — Леся глянула на Кобилян-ську, на її тонкі пальці, що якось, ніби самі по собі, за звичкою сплітали у віночок зірвані ромашки.
Ольга Юліанівна допомогла Лесі встати, і обидві пішли понад річкою.
— Ота моя віддаленість од великого світу все ж, бачте, дає себе взнаки, — мовила Кобилянська. — Читаєш усе, що потрапляє під руки. А сама не завжди розумієш, що до чого. Коли б не Франко та Павлик, то хоч вовком вий. А то, спасибі їм, допомагають і сові-том, і літературою. Не знаю, як вам, а мені так буває важко без друзів, без нових книг... Так хочеться вправятися в українській мові, а, на жаль, нема в нас що читати. Ваші "Думи і мрії" я таки дістала.
— Дещо я вам обіцяю. Але поруч з нами є російська література. І коли б вам було цікаво познайомитися з нею, то я з великою охо гою, в чім можу, послужу.
— Щиро буду вам вдячна, Лесю. Дещо я вже читала. А Чернишевський справив на мене разюче враження. Ви, певно, чули про наше "Товариство руських жінок на Буковині"?
— Так. Михайло Іванович писав. Затія вельми похвальна. Взагалі увага до жіноцтва, в якій би формі вона не виявлялася, варта всілякої підтримки.
— То слухайте ж: щодо ідеї нашого товариства — то вона і народилася саме під впливом роману "Що робити?" Кравецькі майстерні, освіта жінок — все те спричиняється до одного: прилучити жінку до громадської праці. І знаєте, Лесю, посліднім часом ця робота підупала, зате я до кінця віку лишуся відданою жіночій темі — так прив'язала вона до себе.
Стежка піднімалася на горбок, і Леся зупинилася перепочити.
— Благородне зробите діло, дорога товаришко Ольго, коли присвятите свій талант, свою працю поліпшенню гіркої жіночої долі. Бо скільки я не їздила, де не бувала — всюди вона однаковісінька, що в Росії, що в Німеччині, що в Австрії. Болгарія, цей чудовий своєю природою край, зосталася в моїй пам'яті країною жіночої неволі-Бони піднялися на невисоке узгір'ячко і знову стали.
— Отаке моє ходіння, — мовила Леся. — Наділи на мене цей апарат — і як хочеш. Хоч живи, а хоч — як хоч... Символічно, правда? Точнісінько як наша доля. І вмирати не дає, і жити нема сил... А гарно ж тута! — Леся обводила жадібним поглядом навколишні поля, зелені луки, наче хотіла ввібрати в себе всю їхню красу. Здавалося, ще мить, іще один порив — і вона злетить, горлицею полине понад гаями й дібровами.
— А в нас куди красивіше! — додала гостя. — Зійдеш на гору — і вся як є зелена Буковина перед тобою. Приїздіть уліті. Покажу вам і полонини, і смерічки, про котрих ви так допитувались у Павлика...
їх помітили з веранди і замахали хустинкою. Вузенькою стежкою, що вела від будинку до пагорбка, назустріч побігла дівчинка. Леся загукала до неї:
— Євцю! Не біжи так, Євцю!.. Чи й ми ото були колись такими, Ольго Юліанівно?
— А певне, що були! Пригадую, як заберусь, бувало, в гори, то попошукають неньо...
Євця підбігла задихана і пригорнулась до Лариси Петрівни.
— Чи ж можна так, Євцю? — вдавано суворо озвалась до племінниці Леся. — А якби впала та забилася?
— І не впала б, і не забилася, тіточко! — щебетала дівчинка. — А вгадайте, хто до нас приїхав?
— Та хто ж? Певне, хтось київський...
— От і не вгадали! Не вгадали! — підстрибнула з радості Євця. — І погляньте, якого вінка мені подарували.
Леся збагнула:
— Олена Антонівна?! Правда?
— Еге... А як ви вгадали? — допитувалася дівчинка.
— Бо теж була маленькою, такою, як оце ти... і подарунки такі ж одержувала від тіточки Олени. — Вони пішли стежиною, і тепер уже поспішала не Євця, а Лариса Петрівна. — Я давно вже не бачила Олени Антонівни, — пояснювала Ользі Юліанівні.
— Це та, що ви мені про неї писали? Що була в Сибіру?
— Так. їй тепер не дозволяють жити в Києві, тому бачимося ми рідко.
Назустріч їм вийшли Михайло, Шура і Олена Антонівна. Леся першою кинулась обнімати та цілувати тітку, в її очах заблищали сльози.
— Не треба, Лесю, тобі не можна хвилюватися, — умовляла її, голублячи, Олена Антонівна. Вона помітно постаріла, в косах з'явилася сивина, але погляд, як і замолоду, був гострий, а на обличчі лежав спокій.
Леся познайомила тітку з Кобилянською.
— А де ж мати? — запитала Михайла.
— Мама залишилась чекати батька і гостей у Гадячі. А тобі, сестричко, лист. Аж із Петербурга.
— Правда?! Давай же!
Лариса Петрівна швидко розірвала конверт, пробігла очима лист.
— Ну от, А ви, Ольго Юліанівно, кажете: до вас їхати. "Жизнь" просить негайно надсилати статтю. А я її тільки розпочала писати... До речі, Ольго Юліанівно, я вам ще не казала, тема цієї статті знаєте яка?
Кобилянська знизала плечима.
— Ви ось скаржилися на несправедливу оцінку вашої творчості і творчості інших буковинських літераторів. А що ви скажете, коли я виступлю в "Жизни" і розповім про все, як воно є? Публіцист із мене абиякий, а все ж напишу. І ви мені в цьому допоможете.
Кобилянську дещо здивувало таке раптове Лесине рішеная.
— А написати справді варто. І є про кого, — додала Шура.
— От-от, — підхопила Леся. Вона ще раз переглянула лист, прочитала вголос: "Русским небезынтересно творчество украинских писателей..," Чуєте? "Небезынтересно"... Редактор пише, що Горький — він якраз керує літературним відділом — схвально поставився до моєї теми.
— Домовились: Леся виступае з статтею про малоруських письменників на Буковині, — резюмував Михайло. — Ріщенець прийнято. Гайда полуднувати, Лесю? Запрошуй гостей, сама йди...
В їдальні вже давно чекав накритий стіл.
Давненько не збиралися отак. Прибули Старицькі і Лисенки, батькова і материна рідня, знайомі... З'їха-лися старі й молоді, друзі і ті, кого вона й не вельми хотіла б бачити. Що ж? Не її тут право порядкувати, вона сама, по суті, гостя...
Шкода, що не приїхав Сергій. Що б це могло значити? Писав же, ніби легше, обіцяв, а от немає. Та хіба лише його бракувало сьогодні?! А Тучапеький, Віра Григорівна, Галя Ковалевська, Гамбарашвілі, Зюма... Розкидала життєва хвиля по всіх усюдах. Одні на волі мучаться, а інші — в тюрмах.
Є, правда, й такі, що за ласий шматок продали і свою гідність, і свої переконання...
Лунали тости, дзвенів кришталь, а Лесю, як і завжди, обсідали думки. Навіть коли сміялися з якогось дотепу — в очах незмінно стояла зажура. Дивилася на матір, що сп'яніла од щастя, люб'язно всім усміхалася" на батькову сивину" на тіточку Олену і молодших Старицьких" а в уяві чомусь зринало дитинство, колодяжанські зелені луки і отой свіжий, росяний ранок у Нечімному... Глянула на Михайла. Чи той це мрійний хлопчина, що зривав тоді на озері білі лілеї?.. Таки він. Хоч постарів, бороду он яку має, дочку вже гладить по русявій голівці, а він: ті ж очі, той же погляд. Тільки голос погрубішав. Як би то зараз вийшло в нього: "Лесью-у..."?
Усміхнулася, і Михайло помітив, нагнувся. Сказати? Ні, зараз не час... Навіщо навівати й на нього смуток? Нехай жартує, співає... Досить у нього тих болів та скарг. Та чи й потрібні вони отут? Не так уже часто збираються, щоб і в такі дні печалитись. Нехай хоч батьки потішаться дітьми та онуками. А вона... Ось уже й під тридцять береться...
...Хтось кинув з гостей: "Чи не час уже нам і честь знати?" Старицький підтакнув: "Авжеж, авжеж?" — і перший підвівся з-за столу. І як Ольга Петрівна не просила скуштувати того та сього ("бо навіщо ж воно пеклося та варилося"), всі встали, подякували господарям.
— А все це ти, Михайле Верстовичу, — дорікала Ольга Петрівна Старицькому. — Гості б ще й посиділи, і з'їли чого-небудь...
— Овва! Ти цим, Ольго, не журися. От ми перекуримо та побалакаємо — тоді й ще можна. Гляди, аби було чим пригощати. Бо ми знаєш які!.. Он як! — Михайло Петрович хвацько підкрутив вуса, підморгнув Лисенкові. — Ге ж так, Миколо? Рай його батька!
— Так, та не зовсім, — кинув Єфремов. Сказано було багатозначно, якось з викликом. На устах Михайла Петровича згасла усмішка.
— Дехто зраджує нашій українофільській корогві, — вів далі Єфремов, — друкується в кацапщині... і навіть, — він кинув погляд на Лесю, що стояла поруч з жінками, — навіть за наукою туди їздить. — Він був напідпитку, щоки його пашіли.
— Навіщо про це зараз? — спробував зупинити його Старицький.
— А я, щоб ви, Михайле, знали, ніколи не цураюся нагоди виховувати нашу молодь. Бо хто ж за нас це робитиме?
— Пізно вже, добродію, — підійшла, залишивши жіноче товариство, Леся. — Може, он ті, — вона показала на дітей, що гралися на подвір'ї, — вас дещо й послухають, а щодо мене — то пізно. Даремно силкуєтесь.
Єфремов почервонів ще дужче.
— Ну, коли вже ви, Ларисо Петрівно, зашуміли, то чекайте громів.
— На мою голову вже стільки їх падало, що навіть блискавки буває не страшно.
З веранди долинула мелодія вальсу. Шура і Людмила Старицька закружляли в танці. За ними пішло ще кілька пар.
Старицький, Леся й Єфремов одступили вбік.
— Як-не-як, Лесю, — трохи змінив тон Єфремов, — а вам, доньці таких статечних батьків, племінниці і учениці Драгоманова, не личить ставати під чужі знамена. Ви повинні боронити чееть старої корогви, а не зрікатись її.
— А ми гадаємо, — випередив сестру Михайло, що сам підійшов і одразу зрозумів, про що мова, — краще зробити нову корогву, ніж латати стару і ради того латання ризикувати власною честю.
— Отак?! Хай гірше — аби інше?
Старицький, бачачи, що суперечка розгоряється, спробував пригасити її, але ніхто не підтримав.