Двері до кабінету відчинилися, на порозі виросло три постаті в блакитній формі.
— Іменем закону! — владно сказав офіцер, але не встиг закінчити. Герд блискавично пересік кімнату і зник у бокових дверях.
— Перехопити! — наказав офіцер, кидаючись за ним.
Герд потайним ходом збіг в гараж, сів до спортивної машини на пневматичному ходу. Кулею вилетів за ворота, повернув на шосе. Позаду, біля вілли, пролунали постріли. Мимо! Герд посилив потужність повітряних дюз. Повітря заревло, заголосило на виступах машини. Стрілка спідометра поповзла до цифри "500". Дерева, вілли, обрій, хмари — все слалося довкола розмаїтою смугою, летіло вихром назад і назад!
— Все пропало! Все пропало! — шепотів несамовито Герд, пригнувшись до керма.
Ну й хай! Хай! Від нього втікає його багатство, розтікаються кошмаром шалені мрії і задуми, але ж він господар основного багатства — власного життя!
— Ха-ха-ха! — зареготався Герд, натискуючи регулятор швидкості. — Вони думають, що заманили мене в пастку! Ха-ха-ха! Які нікчеми!
Справді, шосе було перегороджене велетенськими автобусами і машинами. Шляху для втечі не було. По боках дороги чорніли загони поліції. Герд, не зменшуючи швидкості, мчав прямо на барикаду.
— Вони безсилі щось зробити! Я один — сильніший за мільярди нікчем! Я господар свого життя, свого "я"! Хто зупинить мене? Бог? Диявол? Ніхто!!! Я кидаю себе в пащу вогню, бо я — безсмертний!
Чорна стріла на страшній швидкості врізалася в барикаду. Полум’я зметнулося високо в повітря, пролунав оглушливий грім.
Лише через півгодини пощастило витягти нужденні останки мільярдера Герда з уламків обгорілої машини…
…Інженер Рауль відійшов від екрана і, рішуче натягнувши капюшон на голову, рушив до дверей. Дорогу йому перегородив хлопець-радист.
— Що з тобою, Бобе? — різко запитав Рауль.
Очі хлопця сповнилися сльозами, він з благанням вчепився в руку інженера.
— Не треба, містере Рауль! Я все чув! Чуєте, не треба! Там же люди! Там мій брат!..
Обличчя Рауля зловісно посиніло, щелепи заходили під шкірою. Він схопив Боба за груди, підтягнув до себе і тихо прошепотів:
— Щеня! Що ти розумієш? Геть! Сиди в кутку!..
Сильною рукою інженер кинув хлопця до стіни. Двері рвучко відчинилися. Рауль кинувся прямо в білу віхолу. Сніг сліпив очі. Інженер увімкнув потужний ліхтар. Яскраве коло пропадало зовсім поряд, не пробиваючи густої стіни бурану. Та ось уже прозорий ковпак. Зараз! Тільки один рух рукою — і вся робота інженера Рауля злетить угору, розвіється з димом атомного вибуху. Нічого не зробиш! Рауль звик точно виконувати накази шефа!
Перед інженером з’явилася маленька постать. Вона розкинула руки навхрест, розіп’ялася на дверях. Прокляття! Це знову Боб!
— Не пущу! — прохрипів хлопець, з ненавистю блискаючи очима. — Вбийте, а не пущу!
— І вб’ю! — ревнув інженер, замахуючись кулаком. Тренованим ударом спортсмена він відкинув Боба в кучугуру снігу, до прірви. Радист зірвався на ноги і знову вчепився в груди Рауля, випльовуючи з рота кров і зуби. Інженер впав і покотився разом з хлопцем по снігу.
— Тобі ще мало? Мало? — хекав Рауль, молотячи щупле тіло Боба. — Ось тобі, ось тобі! Ось! Маєш! Щеня підле! Хам! Наволоч!
Боб, зібравши залишки сил, скочив на ноги, міцно вхопив інженера за комбінезон і рвонув його до прірви, всією вагою падаючи туди.
Над прірвою пролунав відчайдушний крик інженера. Пролунав і зник в густій білій масі снігового бурану…
ДИВНА ПЛАНЕТА
Горовий повільно йшов по замерзлому ґрунті чужої планети. Спереду метлявся промінь потужного ліхтаря, вихоплюючи з пітьми скелі, глибокі тріщини, кручі, урвища. Ніяких слідів розумного життя! Значить, його гіпотеза була химерною? Жаль, дуже жаль! Невже доведеться знищити планету? Звідки вона, яка невідома сила кинула її в прірви Космосу, спрямувала в іншу систему?
Відповіді нема… Та й ніколи люди не довідаються про це! Тільки в сонячній системі з’явиться ще один пояс астероїдів, як після загибелі Та-іни!
Пора повертатися. Сто годин уже Горовий робить вилазки навколо "Сіріуса" на відстань до десяти-п’ятнадцяти кілометрів, але ніяких результатів. Попередні виміри показали, що планета вийде точно на орбіту Землі. Дані обсерваторій підтвердилися. Катастрофічна зустріч справді відбудеться, якщо тяжіння великих планет не відхилить шлях космічного гостя. Всі ці спостереження Горовий передав на Землю. Президент Всесвітнього Конгресу повідомив, що десять заряджених ракет готові до вильоту, і запропонував закінчити розвідку.
Та Горовому не хотілося відмовлятися так легко від привабливої гіпотези, хоч все свідчило проти неї. Ще трохи, ще останній сектор!
— Містер Горовий! — пролунало в телефонах. — Чи є що-небудь цікаве?
Горовий незадоволено поморщився. "Містер Горовий!" Який він містер? Зовсім інакше хотілося б звертатися до золотоволосої Барбари, зовсім інші слова бажалося б почути від неї!.. Сотні годин спільного польоту розкрили перед Василем прекрасну душу дівчини, ще більш зміцнили його підсвідоме, інтуїтивне почуття ніжності до неї. Але минула трагедія стіною постала між ними, віяла якимсь холодком, стримувала…
— Нічого, міс Барбаро, — спокійно сказав Горовий. — Ніяких слідів. Пройду ще трохи, кілометрів два… і повернуся назад! Сьогодні ж стартуємо… Як тільки дам сигнал — вмикайте пеленгатори, щоб я не блукав! Хоча в світлі Сонця видно верхівку "Сіріуса"…
— Гаразд! Я жду! — відповіла дівчина.
Горовий на мить зупинився, вимкнув ліхтар, оглянув виднокіл. При світлі далекого Сонця, яке здавалося крупною зіркою, видно було так, як при повному Місяці. На далекому обрії громадились гори, долини виблискували зеленим сяйвом, прямо перед Горовим, на рівнині, щось темніло. Повагавшись, Василь рушив туди.
По дорозі він переступив дві півметрові тріщини і, нарешті, зупинився перед високою стіною. Дивна скеля була зовсім гладенькою. її поверхня виблискувала в сяйві зірок і Сонця рожевим кольором. Горовий увімкнув ліхтар. Яскравий промінь заграв на стіні розмаїтими зайчиками. Космонавт провів блакитним лезом коло. Таємничий утвір природи не мав жодної западини.
У Василя захопило дух. А може, це штучна споруда? Хіба в природі зустрічаються такі моноліти? Це схоже на синтетичний матеріал!
Горовий рушив уздовж стіни ліворуч. Вона повернула під прямим кутом направо. Серце в космонавта радісно тьохнуло. Догадка перетворилася в певність! Знайшов! Знайшов споруду розумних істот!..
Ось перед ним — широкі сходи. Вони ведуть на великий майдан, оточений масивним бар’єром. Що це за дивна будівля, схожа на трибуну? Хто створив її?
Горовий вийшов на середину майданчика. Під ногами в нього щось затремтіло. Космонавт зойкнув.
— Містер Горовий! — пролунав у телефонах стурбований голос Барбари. — Що з вами?
Василь не встиг відповісти. Він разом з майданчиком стрімко полетів у темну прірву…
— Містер Горовий! Містер Горовий! — розпачливо повторювала Барбара вже сотні разів підряд. Але Василь не відповідав. У динаміку не було чути жодного звуку.
Спазми підступили до горла дівчини. Вона, схилившись на пульт, заридала. Що трапилося з Горовим? Чому він замовк? Як його врятувати? Адже вона навіть не знає, в якому напрямку він пішов!..
За перископами байдуже блимали колючі зірки, похмуро бовваніли гірські масиви чужої планети в зеленкуватих сутінках. Десь там він… милий, рідний, єдиний у всьому світі, у всьому Космосі… Може, його засипало камінням? Може, він впав у прірву?..
Треба шукати! Зараз вона одягнеться і піде… Куди? Та куди завгодно, аби тільки не сидіти в самотині, не ятрити своє серце невідомістю!
Дівчина одягнула скафандр, взяла в руки шолом. Потім зупинилася, провела долонею по чолу. Що вона забула? Ах так! Треба сповістити на Землю! Треба зв’язатися з Конгресом Науки!.. Може, там щось порадять, допоможуть!..
Дівчина ввімкнула позивні "Сіріуса". Охопивши руками голову, сіла біля телеприймача. Страшно! Вона одна за десять мільярдів кілометрів від Землі! Хоч би скоріше побачити людське обличчя!
Зараз… спрямований гравітаційний промінь долине до рідної планети… і принесе відповідь! Ще хвилина! Ще кілька секунд!
Спалахнув екран. Барбара здригнулася, підвела голову. На неї дивилися уважні очі Президента Конгресу. їх погляди зустрілися. Вчений привітно всміхнувся.
— Здрастуйте, міс Деніс! Як успіхи? Де Горовий?
Барбара схлипнула і крізь сльози, ковтаючи кінці слів, почала говорити:
— Він не повернувся! На сигнали не відповідає!
— Що ви сказали?
— Я кличу його вже три години! Жодного слова! Що мені робити?
Між бровами Президента залягла глибока риса, очі сховалися під втомленими повіками.
— Він повідомив щось нове? — важко запитав він.
— Ні! Планета мертва!..
Барбара з надією дивилася на вченого. Але що він міг порадити? Обличчя його осунулося, спина ніби згорбилася. Після довгої і важкої паузи Президент, нарешті, сказав:
— Це велике горе, міс Деніс! Велика втрата!.. Проте можливо, що він не загинув… Але хто розшукає його? Ви знаєте, в якому напрямі він пішов?
— Ні, — прошепотіла дівчина. — Він сам вибирав напрям!
— На скільки йому вистачить кисню?
— Ще на десять годин!..
— Чекайте його двадцять годин! — твердо сказав Президент. — Повідомляйте нас… А потім… вилітайте назад!..
— Я не зможу, — застогнала Барбара. — Не зможу!.. Покинути його тут… навіть мертвого!.. Краще я сама загину!..
— Я розумію вас, дівчинко, — лагідно озвався вчений. — Але… хіба він заради себе пішов на смерть?.. Люди на Землі ждуть… Небезпека все ближча і реальніша. Такого пілота як ви, Земля не хоче втрачати. Ваше вміння, ваш корабель ще можуть придатися!.. Чуєте, міс Деніс?
— Чую, — тихо відповіла Барбара. — Я виконаю ваш наказ…
— Не наказ, прохання… Ми чекаємо ваших сигналів!
Екран погас. Минали години. Барбара без кінця давала пеленг, викликала Горового. Ефір мовчав. Страх холодними кігтями стис душу дівчини, заглянув до каюти темними очима безконечності. Вже минає двадцята година. Десять годин тому скінчилося повітря у Василя… У Василя? А хіба він є? Його нема! Є тільки замерзлий труп десь в ущелинах, а яскраві, сірі очі зникли, лагідний голос пропав, м’які, дружні долоні віддали своє тепло холодним скелям!.. Боже, яка самотність.
Дівчина скочила з місця, почала одягати шолом.