А так — півметра на кожного. Ми тут поляжемо, але й вони зогниють у нашій землі. Вже ж було багато разів таке.
З глибини окопу з’явилась невисока постать лейтенанта. Він оглянув бійців, визирнув за бруствер, запитав:
— Як настрій?
— Та нічого, — озвався бородатий. — Чатуємо…
— А що ж, — підбадьорливо оглянув бійців взводний, — чатуйте!
Бій почався раптово. Під горбом різко гримнули вибухи, покотилися вгору, наблизили-ся до окопів. Микола сполохано зіщулився, мимохіть втягнув голову в плечі.
На рівнині почувся металевий брязкіт, завивання потужних моторів.
— Танки, — похмуро озвався бородань. — Дадуть вони прикурити нам — у нас же ли-ше одна гарматка! Та гранати… Де твої, Горенко? Поклади їх отут, у пічурочці. Щоб напохваті…
Обрій на сході рожевів, наливався багрянцем. Дніпровську долину вкривав густий ту-ман. Дядько кивнув головою, крикнув, пересилюючи гуркіт вибухів:
— Слава богу, що туман. Не видно переправи. А то наші наплакалися!
Люто ляснула протитанкова гарматка. Ще раз. Ще. В тумані пихнуло полум’я, поко-тився чорний дим, прорізаний багровими язиками.
— Є один! — вдоволено крикнув дядько. — Молодці хлопці!
Сонячні промені розідрали пелену туману, бризнули розпеченим золотом на рівнину. Присадкуваті ворожі машини вирізьблялися чіткіше. Стріляючи на ходу, вони повзли прямо на окопи. Кілька снарядів бахнуло по брустверу. Микола, затуливши обличчя, впав до окопу. Недалеко почувся стогін. Микола підвів голову. Бородатий полтавець схилився над сусідом, перехрестився, похмуро зиркнув на Миколу.
— Мертвий…
"Почалося, — майнуло у Миколиній свідомості. — Як просто, як звичайно. І нема страху, нема подиву. Може, й я зараз упаду, скошений осколком…"
Але ця думка не викликала ні протесту, ні заперечення. "Умирати — так умирати! Аби тільки танки не пройшли!.."
Простір довкола оповився жовто-сірою ватою мли. Микола все робив машинально, мов уві сні: стріляв, заряджав, міняв диски. Десь у іншому світі гримотіли танки, кричав щось бородань, клекотів кулемет.
— Німці!
Німці? Де? Микола визирнув з окопу. Поміж танками побачив мишасті постаті. Зігнувшись, вони підтюпцем бігли до горба, падали, знову вставали. Стріляли й знову пада-ли, розкинувши руки.
Замовкла гарматка. Почувся приглушений крик:
— Пряме попадання!
Стальні потвори ревли вже недалеко. Дядько повільно, хазяйновито добув в’язку гра-нат з пічурки, кивнув Миколі.
— Я пішов. Прощавай, коли що…
Він вискочив на бруствер, поплазував між бур’янами. Микола побачив його підошви з великими, старанно прибитими латками, почув його вигук. Десь, наче з кошмару, насунулася чорно-сіра фортеця з хрестом на башті, гучно заскрекотіли траки гусениць. Гримнув вибух. Танк крутонувся на місці, гребонув на Миколу купу землі. Над головою з дзенькотом пролетіла розірвана гусениця. Микола відсахнувся. Потім, пересиливши страх, виглянув з окопа. Бородатий полтавець лежав біля понівеченої потвори непорушно, простягнувши руки вперед. Ніби дрімав після важкої праці, припавши до теплих грудей землі. З-під танка ви-повзли зелені постаті танкістів. Микола, не цілячись, провів автоматом по них. Постаті попа-дали в бур’яни й більше не ворушилися.
На горбі горіло п’ять танків. Кілька вцілілих повернуло назад. Відкотилася й навала німецьких солдатів.
Микола знеможено сів на землю, прихилившись до стінки окопа. До нього наблизився взводний — запилений, з підв’язаною закривавленою рукою, без пілотки. Задихаючись, зу-пинився, витер брудний піт з чола.
— Першу атаку відбили, Горенко. Чуєш? Ми відбили їх.
— Чую, — прошепотів Микола. — Мої сусіди убиті…
Взводний помовчав. Потім якось винувато промовив:
— Нас лишилося п’ятеро, Горенко. Всього п’ять душ із цілого взводу. Іди до кулемета. Там нікого нема.
За дві години почалася друга атака. Вихор вогню впав на жменьку бійців. Микола ба-чив лише сіро-зелені мундири, які повзли поміж бур’янами, гримлячі танки, відчував під ру-ками гарячий затвор кулемета, все інше розпливалося в іржавому тумані.
Зненацька простір дихнув пекельним вітром, блискавиця різонула по очах. Миколу ки-нуло навзнак, в останню мить ще устиг побачити дві ракети, що зеленими зірочками спалах-нули над Дніпром — сигнал до відступу… усі переправилися. Та небо враз звалилося на ньо-го купою уламків, і все з гуркотом покотилося в бездонну глибінь, у небуття. Світ огорнула тиша.
ОДИН
Свідомість поверталася повільно, болісно. Мов крізь вату, долинали до Мнколиного слуху звуки вибухів, далека канонада. І він навіть не міг втямити, що воно й до чого, йому здавалося, що він маленьким хлопчиком лежить на печі і чує, як бабуся, пораючись, щось бурчить, бу-бу-бу! — глухо грюкає рогачами, ду-ду-ду! — стугонить заслінкою, від якої аж пашить на всю хату жаром, і жар цей проймає і його, Миколу, хоч він аж за комином. Він кидається, борсається, хоче втекти з печі, підводить голову…
Що це навколо? Люди… Чому вони лежать тут непорушно, дивно розкинувши руки? Шинелі якісь пошматовані, зброя, порожні гільзи від набоїв. Горить село, мерехтять далекі язики полум’я і здається, що люди ворушаться. Поволі він приходить до тями, розглядається. Ось взводний. Юнацьке обличчя скривлене якоюсь дивною посмішкою, мертві очі вп’ялися в небо.
Микола помацав рукою довкола, намацав кобзу, наплечник, поповз вздовж окопу. Не-вже, крім нього, нікого нема? Скрізь мертво — жодного звуку чи стогону. Страх стиснув серце. Хотів звестися на коліна. Встав і скрикнув від болю в шиї. Знову впав. У голові памо-рочилося, дзвеніло. Треба не поспішати. Берегти сили. Може, пощастить добратися до Дніпра. А там… якось на той бік… до своїх.
Минуло кілька годин… Чи хвилин? Микола відчув прохолоду, розплющив очі. Темрява скрадала виднокрай, насувалася звідусіль, ніби підповзала якась чорна потвора, щоб задуши-ти його, знівечити до краю, осліпити, кинути в темне провалля. Враження було таким болісним, зримим, що Микола через силу аж звівся на руках, щоб захиститись. У грудях хрипіло, віддавало пекучим болем у серці, але він бурмотів щось назустріч ночі, божевільно погрожуючи їй:
— Стій, кажу тобі! Я ще хочу бачити живих… я ще хочу зустріти… сонце…
А потвора мовчки, зловісно насувалася далі на нього. Ось уже її щупальці, невидимі, нездоланні, поряд з ним… ось вони хапають, обплутують… Він заборсався, лихоманково загрібаючи руками землю, трохи проповз, ніби вириваючись з обіймів ночі. Сили танули. Тіло відмовлялося допомагати в цій шаленій боротьбі ще живому розумові.
Сльози котилися по запилених щоках і падали, мов останні краплини життя, в спраглу, потріскану землю.
Та ось і сліз не стало. Захолонуло в грудях, болісно затріпалося серце, сповільнюючи своє биття. Згасаючий погляд піднявся вгору, ковзнув, мов поранений птах, над темними брустверами окопів. Невже він більше не почує жодного слова Оленки, не побачить рідного обличчя матінки?
Пітьма мовчала. Тільки десь оддалік гриміли металом дороги. То по рідній землі, мов по грудях матері, котилися й котилися ворожі машини. Безумна лють оживила груди бійця. Він скреготнув зубами, з вуст його зірвалися якісь слова — жовчні, відчайдушні.
Огледівся. Невже покинули? Напризволяще? Одного… серед ворогів… Слова зривали-ся й пропадали в проваллі, так і не вимовлені вголос. Неначе хтось інший сказав їх. Не він.
Хвиля відчаю залила його душу, нестерпним болем пройняла серце. Микола заридав, тяжко обнявши кривавими долонями землю, ніби цілував її востаннє своїми потрісканими спраглими вустами.
Бився підстреленим птахом на кручі, один у цілому світі, карався власним болем і не знаходив серед суцільної пітьми ночі ні крихти втіхи.
СМЕРТЬ
На світанку його знайшли на кручі два німецьких солдати. Підхопили під руки, поста-вили на ноги. Щось поджеркотіли, розглядаючи кобзу, посміялися, але повісили її через пле-че Миколі. Мов крізь туман, він бачив усміхнені молоді обличчя, а на грудях — орлів зі сва-стикою в кігтях. Не дивувався, не боявся, тільки не міг збагнути, чого вони регочуться. Про що джеркочуть?
Його привели до клубу. До того самого клубу, де він минулої ночі грав. По вулиці торохкотіли чужі машини, ляскотіли гусеницями танки, повзли колони солдат. Чаділи недо-гарки хат.
Миколу завели до залу. Поставили перед столом. Солдати виструнчилися перед моло-дим випещеним офіцером з красивим владним обличчям у чорній уніформі СС, щось сказали йому. Знявши з Миколиного плеча кобзу, поклали на стіл. Той здивовано підвів брови вгору, вказав Миколі на стілець. Звернувся українською мовою з ледь помітним акцентом:
— Сідайте. Ви один з тих?
Микола очманіло подивився на офіцера, краєм ока відзначив пов’язку зі свастикою на рукаві. Чого він хоче, цей вилизаний гітлерівець? Дозволяє сісти? Він важко опустився на стілець, облизнув пересохлі вуста. Офіцер помітив це, щось звелів солдату. Перед Миколою поставили склянку з коричневим напоєм.
— Коньяк, — усміхнувся офіцер. — Випийте. Це поверне вам сили.
Микола взяв склянку, ковтнув палючої рідини. По тілу прокотилася гаряча хвиля. Він глянув на офіцера. Той здивовано переглядав документи полоненого.
— Ком-по-зитор, — протягнув він. — Хм, дуже дивно. Ви справді композитор?
— Так, — сухо відповів Микола.
Він не міг ніяк зорієнтуватися, не міг збагнути, що потрібно цьому офіцерові, чому він тут і нащо його привели сюди. Есесівець всміхнувся, поплескав Миколу по плечу.
— Серед бою у ворожому стані зустріти раптом… композитора, це і химерно і… вражає! Можливо, майбутній Моцарт.
— Я не Моцарт! — ледь спромігся на слово. — Я рядовий музикант. А тепер — просто боєць, солдат.
— Ну, ну, — поблажливо скривився офіцер. — Ви хвилюєтесь, поранені, кволі. До того ж розумію, що вам наговорили про нас — армія страшних розбійників, руйнаторів, якихось апокаліпсичних потвор, — він засміявся. — Адже правда? А я — всього-на-всього астрофізик. Спеціальність моя — життя на інших планетах. Цікаво, романтично. Скінчив Франкфуртський університет. Але що поробиш, війна! Довелося одягти цей мундир. Проте бої не позбавляють нас людської сутності, культурних уподобань. Я вельми кохаюся в музиці. Ось чому радий, що зустрів у таких незвичайних умовах культурну людину, музи-канта. До того ж ви здорово захищалися! А я схиляюся перед героїзмом.
Хвиля розслабляючої млості прокотилася по тілу.