Це уміння сьогодні ще раз продемонстрував наш вельмишановний Антон Антонович. Він розкрив нам очі на такі нюанси, що могли пройти повз нашу увагу. Мене дивує абсолютна легковажність Богдана Васильовича, який поміщицького письменника назвав народним. Але я не хочу бути суворим суддею, знову ж таки згадуючи прислів’я: хто не був молодим?.. Зважаючи на недосвідченість молодого колеги, думаю, нам варто пом’якшити свій присуд і в протоколі кваліфікувати урок тільки як формалістичний. Це на перший раз.
— Ми цим самим вилущимо з нашої кваліфікації політичний аспект і дамо привід для подібних вправ,— не погодився Пасикевич, неспокійно дихаючи животом.
— Біда,— зітхнув хтось у кутку.
— Це не біда, а тільки прибідок. Попався ж колега...
І тоді підвівся гривастий вислочолий Ярема Григорович.
— Може, Яремо Григоровичу, досить? — благально попрохав Меркурій Юхримович,— Питання ясне, а роботи в нас вистачає. Ми не збираємося вбивати молодого колегу...
— От у цьому я й сумніваюсь! — загримів Ярема Григорович.— Я теж хочу сказати про старе веретено, що вміє прясти пряжу. Але сьогодні воно пряло не пряжу, а ткало сіті. І на кого?
— На молодого колегу,— озвався Іван.
— Гірше, колего, гірше! — поправив його Ярема Григорович.— Це старе веретено ткало сіті на святині наші, на дух наш, затискаючи його лещатами невігласької схеми. Пізнаючи себе, стверджуючи себе в новому світі, ми повинні гордитися духом своїм, словом своїм, історією своєю, а не четвертувати їх псевдонауковими схемами, чи старим веретеном, чи товкачкою. Один філософ стверджував: найбільше диво у світі — зорі і те, що криється в голові людини. І грішно тьмарити і зорі, і розум!
— Дозвольте, дозвольте! — Од гніву на обличчі Пасикевича побільшало крові і м’яса.
— Поки що не дозволю — я ще не закінчив,— пронизав його повстанськими очима Ярема Григорович.— Кожен із нас може помилитись, бо нива наша нелегка. Так і про помилки своїх колег ми повинні говорити без підсиджування, без ярмаркового ґвалту, без стукоту клеймом, бо ми ж одна сім’я, одна рідня. Це я веду до того, що в питанні Антона Антоновича бачив жагу сенсації і тільки не бачив ні грана інтелігентності. А ми ж, друзі, волею і старанням свого народу стали інтелігентами. Тільки прислухайтесь до цього слова: інтелігенти! — І він прислухався до нього, як до далекої музики.— Це ж з пастухів, з наймитів, з бідноти безчобітної!
— Я протестую! — скрикнув Пасикевич.
— Ви не протестуйте, а попросіть пробачення перед колегами,— поправив його Ярема Григорович.
У Пасикевича відвалилася нижня щелепа, задихаючись, він запитав:
— За що... Я маю просити пробачення?
— Я не хочу це називати своїм ім’ям.
— Назовіть! — з погрозою зажадав Пасикевич.
— Тоді просіть пробачення за хамство.
Пасикевича залихоманило:
— Я цього не забуду вам і на тому світі.
— А ви й там будете дошкуляти грішників своїми запитаннями? — здивувався Ярема Григорович і звернувся до вчителів: — А Богдану Васильовичу, друзі, варто подякувати за урок.
— Подякувати?! — зіскочив з місця Пасикевич і витріщився на Ярему Григоровича.— Та ви що?! Та ви чим думаєте?! Я не попущу цього! В райнаросвіту поїду! До самого завідувача! А коли треба, і в облнаросвіту!
І тоді його врівноважено, теж приказкою, присадив Володимир Сергійович:
— У вас, колего, грюку-стуку на червінець, та чоботи на рубель.
— Ви ще почуєте мій і грюк, і стук! — пообіцяв Пасикевич...
Після обговорення уроку Меркурій Юхримович і Антон Антонович подалися до сільської Ради, де застали біля телефону Хворостенка. Костянтин Прокопович уважно вислухав гостей, обурився класовою близорукістю, що знайшла місце в школі, сказав, щоб йому неодмінно принесли з підручника відповідні цитати, і вийняв блокнот:
— А цього молодого розумника я вписую в папір. Проробляти його треба, проробляти і в нас, і в районі.
Гості радісно кивнули головами.
VII
Земна вісь, немов чумацька мажа, проскрипіла до перших снігів. А коли від низького заволохаченого неба обірвалася метелиця,— сніги за одну ніч присипали той осінній скрип, присипали останній квіт нечуйвітру і вирівняли простір.
Як біло, як блакитно, як синьо стало довкола, а в небі на холод вставало два сонця.
А шкільний дзвоник тепер було чути навіть у далекому полі, і щоразу він заносив у Богданове серце радість і острах. І чого б, здавалося, тривожитись, коли вже стільки проведено уроків, коли вже завойовано довіру учнів, коли вже й досвідчені педагоги відзначили твоє уміння, коли й у наказі маєш подяку? Та він по молодості був нещадимим до себе, вимогливим до інших, чим і викликав невдоволення деяких учителів, що так-сяк тягнули ношу своїх обов’язків і більше цікавилися домашнім господарством — коровою, кабанчиком, бджолами, аніж школою.
Він нічого не мав проти тих співучих хатинок, що звалися вуликами. Це навіть поетично, коли в твої дні насновується гаряче бджолине гудіння, що теж нагадує школу. Та коли в учительській починалися "куткові збори" господаровитих з повісткою, чим краще годувати кабана — ячмінною дертю, кукурудзяним борошном чи вареною бараболею з перегоном, його всього пересмикувало.
— Одружитесь — і приєднаєтесь до нас,— страхали його одруженням.— Ми теж були вороними, та з’їздились.
Він з насмішкою придивлявся до колишніх вороних. По їхніх комплекціях не було видно, щоб вони з’їздились, бо і тут родила картопля. Але нарікань "вороних" на свій фах було чимало, особливо на скупу зарплату. Так, з учителювання ніхто не робився крезом, але багато хто ставав світочем науки і слова. І ці світочі навчали молодого вчителя нести свій запал і любов до чийогось серця. Він не жалів ні себе, ні свого часу, і щоденні турботи, запівнічна праця не обтрушували з його душі росу, а, навпаки, робили її багатшою, бо не лінувався нахилятися ні до книжок, ні до життєвих джерел.
Хоч і поволі, а приходив досвід, хоч і поволі, а творилася книга народних пісень, хоч і поволі, а його шостий клас із найгіршого ставав кращим. А скільки треба було помарудитися з ним, скільки разів побувати в батьків — не для того, щоб скаржитись, а щоб порадитись, пособити чимсь чи й відірвати школяра від пастухування, від цигарки. І приходила добра радість, коли якийсь "малонадійний" підіймав руку не для того, щоб попроситися надвір, а щоб відповісти урок.
Ось тільки й досі не було порятунку вчителям від дрібного Миколи Заболотного, який мав два прізвиська: Болотяник і Зінське Щеня.
Це був не хлопець, а шматок вихору, який не знав, куди занести свої руки-ноги, чуба й голос. Завжди подряпаний, розпатланий, але незмінно веселий, він приносив у школу не тільки шершнів чи горобців, а й вужів, чим доводив до істерик не лише дівчаток, а й учительок. На уроці Микола не міг всидіти спокійно й кількох хвилин, на перерві ж задирався і з меншими, і з старшими. Старшим він кидався межи ноги, раптово підводився і, під сміх малечі, скидав з плечей, а менших годував щиглями. Спробував за нього "по-батьківському" взятися і Меркурій Юхримович, але потерпів цілковиту поразку: невдячний шибайголова вкусив завуча за ту саму руку, яка хотіла замінити батьківську.
А життєрадісний кліпастий Миколин батько не міг нахвалитися своїм чадом:
— І втямки не візьму, чого так усі вчителі в’їдаються на мого? Хіба ж моє дитя самочинець? — Він клав зашкарублу руку на синову голову і довірливо запитував: — От скажи, Миколко, ти самочинець?
— Ні, тату, не самочинець,— школяр невинно спідлоба зирить на вчителя, а рукою поторгує колиску, де вилежується вузлик — зменшена копія Миколки.
— От бачите! — переможно підростав батько.— Та це ж, товаришу вчитель, повірте, золото — не дитя. Дай бог і вам такого. Він і меншенького догляне, і колиску поколише, і дровець нарубає, і город пополе, і гриба в лісі найде, і рибку в річці вловить, навіть узимку вловить! Правда, Миколко?
— Вловлю, тату,— так само невинно дивиться на вчителя, а в глибині очей ледь-ледь прокльовується хитрющий спалах.
Вчитель помічав його, а школяр гасить той спалах і знову стає напрочуд тихим дитям.
— А чим ти взимку ловиш рибу?
— Саком, виплетеним з лози,— пожвавішав хлопець, бачачи, що вчитель не дуже наговорює на нього.
— Саком? І як же?
— А ви не знаєте? То я зараз! — зрадів Миколка, сторчголов метнувся з хати і через якусь хвилину приніс акуратно сплетеного сака, до якого була прив’язана тичина.— Ось він! Ми сак упихаємо в ополонку й тичиною притискуємо до дна, а другий рибалка бовтом з меншої ополонки жене рибу. Ви не ловили так? — аж висяюють очі хлопчака: і він знає щось таке, чого й учитель не знає.
— Не ловив, Миколко. Візьмеш мене з собою?
У школяра запрацювали кліпи точнісінько, як у батька.
— О! Хіба ж ви підете?
— Звичайно, піду.
— Так на річці ж оббрьохаєтесь, обмерзнете. Це не вудочкою ловити.
— Дарма, на те й риболовля...
І от сьогодні по синьому ранку, по блакитному сніжку, по притіненій стежині вони йдуть ловити рибу. Микола несе сака, а Богдан — бовта й плішню. Школяреві віриться й не віриться, що з ним іде вчитель.
— Ох, і місце я знаю. Там риба сама на гачок ішла.
— Улітку? — питає Богдан.
— Улітку,— зітхає Микола.— От аби вона догадалась там зазимувати.
— Не догадається.
— Чому? — викліпує Микола здивування.
— Взимку риба йде на глибину, а ми зможемо занурити сак лише на метр-півтора.
— І на цих метрах рибальська доля не вмирала,— каже чиїмись словами школяр.
От і коліно річки, і засніжені верболози, і посвист вільхових сережок, і підсушений рожевий цвіт очеретів. З них, заклавши вуха на спину, вилітає заєць, розтягується на льоду, безпомічно на хутрі проїжджає до берега і там дає такого сторчака, що Миколка обома руками хапається за живіт і, сміючись, довго не може вимовити й слова.
— От наковзався так наковзався! А ви чули, як бобочить заєць?
І хоча Богдан знає немудру "пісню" зайця, але каже: "Ні".
— А я чув. Це напровесні було, коли ми з татом їздили в ліс. Там я й побачив, як заєць усівся на задні ноги, витягнув голову вгору й, перебираючи передніми ніжками, почав подавати голос зайчисі. Співець із нього нікудишній, а все одно весело було послухати. А то я раз набрів на цілий виводок зайченяток.
— І що ти зробив?
— Тільки подивився, бо вони були дуже маленькі.
Миколка знаходить рибне місце, а Богдан починає гупати плішнею.