Ви скажете, що ваші люди побудували Амурат—Кермен та ще чотири фортеці від Бугу до Дніпра, ми вам дамо карту, де ці місця будуть позначені, о найхоробріший з найхоробріших, ви про це доповісте на засіданні великого дивану, а якщо хтось із членів дивану не повірить, то нехай приїде сюди й перевірить…
— А що я скажу про той флот, що ви перехопили й потопили?
— Хіба це буде так цікаво для членів дивану? Хіба на Караденгізі не буває страшних бур? Мені оті козаки, що плавали морем, — ви їх зволили власноочно бачити, — казали, що був надзвичайно страшний вихор, який пішов просто на турецький та козацький флоти. Отой Недайборщ, якого ви знаєте, розповідав, що галери й чайки були підняті в повітря, він, Недайборщ, і досі дивується, як він, політавши в небі, не вбився, ударившись об воду… Ну, йому поталанило, а іншим — то й ні… Страшний вихор знищив весь флот — і ви мусили вдатися по допомогу людей Мирона Могили—Бернавського. І вони вам допомогли, і фортеці побудували…
— Але ж я маю залишити там гарнізони!
— А ви залиште їх у Ячакові, а ячаківського коменданта примусьте написати до Баба—Алі листа, що гарнізони служать по фортецях, а платня хай іде на Ячаків. Ви ж — Бекір—баші, у вас стільки хоробрих воїнів! Хіба вам важко взяти в кулак ячаківського коменданта?..
— Не повірять у Стамбулі, — трохи збліднувши, сказав Бекір.
— Чому ж не повірять? — здивувався Андрій Закривидорога. — Нехай запитають у Бахчисараї, у хана чи в калги. Вони тут же підтвердять, що козаки не перечили їм, коли вони цього року ремонтували фортецю Аслан—Кер—мен на Дніпрі. Отже, козаки не перечили й вам…
— Ви справді дозволили татарам ремонтувати Аслан—Кермен?
— Справді. Наш друг Шагін—Герай попросив — і ми дозволили…
— То чому ж не дозволили ви нам?
— Це — зовсім інше питання, о найхоробріший з найхоробріших! Ви що — хочете цей пункт занести в договір? Так тоді доведеться нам писати, що ми не віддаємо вам обозів з продовольством, які заблукали в розпорядження нашого полку, і що віддаємо ваш гарем, що якось втрапив нам на шляху і ми його забрали собі…
— Я бачу, що ви не хочете мені відповідати.
— А хіба я просив вас коли—небудь, о найхоробріший з найхоробріших, щоб ви мені сказали, для чого ви жертвуєте мені ферзя, а потім і туру? Я їх мовчки беру, а потім ви мені ставите мат!
— Отже, ви й мені вирішили поставити мат…
— Я пропоную вам нічию…
Бекір—баші задумливо почухав бороду… Так, давно він не був на свободі, так, давно він не був в оточенні своїх чарівних гурій, і особливо найчарівнішої з них — Галії—черкешенки, яка так гарно вміє співати й танцювати, оповідати дивні казки й робити розтирання старому тілові Бекіра, якому вже нічого такого й не хочеться, а тільки спокою та щоб ніжні пальчики пробігали по його зажирілій спині!..
— Я хочу подумати…
— Це — дуже добра думка, але думати треба не дуже довго. Бо договір треба підписати у присутності молдавського господаря Мирона, брацлавського коронного стражника Хмелецького, коменданта Ячакова. Як там його зовуть — не запам’ятав… Договір має бути підписаний у розташуванні мого війська… Після підписання договору й урочистих обіймів ви, о найхоробріший з найхоробріших, на чолі свого гарему верхи їдете в розпорядження свого війська. Вас супроводжуватиме ячаківський комендант зі своїм загоном. Господар Мирон повертається до своїх людей, а коронний стражник брацлавський хорунжий дає розпорядження салютувати з гармат на честь підписання угоди і повертається до свого регіменту… Часу на підписання в нас мало. Бо треба ж післати людей у Ячаків, до Хмелецького та до Мирона Могили… І треба ще умовити мені пана Хмелецького поставити свій підпис поряд з вашим…
— Він що — не хоче? — скипів Бекір.
— Хоче, — терпляче пояснив Закривидорога, — але чомусь ви його образили були, присилаючи на переговори людей, які нижчі за званням від пана Хмелецького…
— Але ж і він ображав мене, виставивши на переговори якогось неотесаного жовніра, який від його імені передавав мені грубощі.
— Ну, ми з вами воїни… Якщо ви, о найхоробріший з найхоробріших, скажете панові Хмелецькому, що через нездоров’я не могли вести з ним особисті переговори, то все владнається…
— Нездоров’я… У мене таки було нездоров’я… — пробурчав Бекір—баші.
— Ну, то що — підпишете договір?
— Тільки в тому разі, якщо поставить свій підпис Хмелецький. А про моє нездоров’я ви самі скажіть йому.
Андрій Закривидорога пообіцяв умовити гонористого поляка підписати договір, хоч він добре знав, що умовляти пана Стефана не доведеться…
Під вечір другого вересня 1627 року у розташуванні полку Андрія Закривидороги було підписано ще одну мирну угоду про дружбу й любов між Османською імперією та Річчю Посполитою. Договір підписали: Стефан Хмелецький — за Річ Посполиту, Бекір—баші — за Османську імперію, Мирон Могила—Бернавський — за Молдавію. Андрій Закривидорога та ячаківський комендант Юсуф—бей були при цім присутні, але за своїм статусом не мали права підписувати такі важливі для міжнародної політики документи.
При підписанні Бекір—баші почекав, поки Хмелецький виведе свою вигадливу закарлюку, і аж тоді поставив свій чіткий підпис. Таким чином, вважав Бекір—баші, він довів свою зверхність і не він прохав миру, а його супротивники.
Після потисків рук та обіймів, після салюту, що прогримів над рядами кінних запорожців, що вишикувалися у стрункі ряди перед наметом, високі договірні сторони почали роз’їжджатися по своїх резиденціях. Бекірові—баші підвели коня — він побачив, що то не улюблений його кінь, але вирішив не псувати урочистості і при допомозі Юсуф—бея всівся у сідло. В супроводі воїнів ячаківського гарнізону він повільно рушив з гори. Услід за ним рушили й вози з його гаремом…
Правда, Андрій Закривидорога чи забув сказати, чи просто не знав однієї речі. Справа в тім, що козак Степан Чорнолиций — з товариства Недайборща — устиг за одну ніч завести знайомство з деякими гуріями з гарему Бекіра—баші. Невідомо, як це йому вдалося — чи то ніжними словами, чи то хитрими лестощами, чи то апеляціями до слабкого й жалісливого жіночого серця, — але одна з тих гурій умудрилася закохатися у цього грубого і страшенно некрасивого козака — все ж лице в нього було суцільною родимою плямою, за що й прозвали його козаки Чорнолицим! Закохалася та гурія в козака, тихцем покинула намет з—під невсипущого нагляду харем—агаси, а козак Степан посадив її на свого вірного вороного Соколика — та й помчали вони за товариством услід!
І була це та сама Галія—черкешенка, яка так гарно вміла співати й танцювати, оповідати дивні казки й розтирала старече тіло найхоробрішого Бекіра, якому, по честі кажучи, вже нічого такого й не хотілося, а тільки — спокою та спокою і щоб ніжні тоненькі пальчики, мов гострі промінчики, пробігали по його зажирілій спині…
Найчарівніша гурія!..
Ой, свербить шия у харем—агаси, ой, свербить!..
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ, про неймовірні печалі, що огортають людські душі, і про далекі, майже примарні проблиски надій, що просяюють захмарені серця
Уже за горами Канівськими заховалося сонце. Уже на цвинтарі від горбика та хрестика не падала тінь. Святі отці Влязло й Походзіло пішли геть. Тільки стара Фатьма залишилася серед могил та склепів.
Дивно все, — сказав би уважний спостерігач. Дівчина Ганна була православною, а проводжали її в останню путь за католицьким обрядом, і обряд той справляли двоє ченців—єзуїтів. Двоє святих отців та ще стара туркеня Фатьма. Пан Сондецький не пішов проводжати свою полонянку в останню путь. Він до всього наказав, щоб йому не морочили голову різними печалями. Він навіть не постояв біля домовини, коли в замковій часовні святі отці Влязло й Походзіло відспівували покійницю…
Як тільки на кладовищі стемніло, туркеня взяла лопату й почала обережно розкопувати свіжу могилу. Вона обережно клала землю поряд з ямою. Робота була нелегкою через те, що рити й викидати землю з ями вночі — марудна справа, а ще й тому, що треба було весь час озиратися, аби якийсь випадковий перехожий не побачив, що хтось творить святотатственне діло — розкопує могилу. За таке можна й спалити людину — прилюдно, на вогнищі, і ніхто тебе не пожаліє і в твою оборону не встане.
Нарешті, вона докопалася до віка труни. Обережно підняла його, ще раз подивилася на обличчя дівчини, що світліло в темряві, прошепотіла: "Моя ти гюзель,[7] почекай ще трішки, потерпи, моє кохання!", підклала під віко камінь, вилізла з ями і пішла до огорожі… Там вона на—відламувала дощок і принесла до могили… Потім стала тими дошками закривати яму зверху. Закрила. Після цього зверху на дошки насипала землі. Горбик над могилою тепер вийшов більший, ніж раніше, а зайвої землі було все ще багато. Фатьма довго відносила її подалі, аж до огорожі, поки, нарешті, закінчила роботу…
На небі сяяв місяць. Стара Фатьма, сторожко озираючись, ішла з кладовища до міста. Ще раніше, кілька літ тому, познайомилася вона з глухонімим шевцем Михайлом, навчилася з ним розмовляти на мигах. Тепер їй треба було прийти до нього, дати йому в заставу свою маленьку скриньку з золотими перснями та сережками — з усім, що надбала за все життя служби спочатку в Єлени, а потім у Сондецьких, — і випросити на два дні коня… І треба було все зробити так, щоб ніхто з гайдуків пана Сондецького її не постеріг і не затримав…
Сяяв місяць над Дніпром. А на цвинтарі у ямі, у напів—відкритій домовині, спала хвора дівчина.
І старій Фатьмі було моторошно. їй усе здавалося, що дівчині Гані—Бібігуль буде холодно, ой, холодно!..
Через годину з двору глухонімого Михайла виїхав вершник. Це була Фатьма, переодягнута в чоловічий одяг. Кінь під нею був добрий, правда, з Фатьми не вельми завзята була вершниця…
І все ж вона вирішила дістатися до Переяслава.
Глухонімий швець показав їй, намалювавши вуглиною на шматку шкіри, дорогу до Зарубинець. Туди треба було доїхати до ранку, а біля Зарубинець можна було переправитися на лівий бік Дніпра поромом. А звідти до Переяслава вже зовсім недалеко…
Кінь вивіз Фатьму на гору і далі, не поспішаючи, але й не затримуючись зайве, побіг на північ, у напрямку до Києва. Дорога вела через яри та балки, через гаї та поля, їздити самій уночі було не тільки страшно, а й небезпечно — чимало розбійників ночами перехоплювало самотніх пішоходів та вершників, і якщо все кінчалося тільки грабунком, то, вважай, здорово поталанило.