Молодиця вклонилася, але очевидно не пізнала його, з чого князь був дуже рад. Смілійше попросив їсти.
— "Зараз буде обід", відповіла господиня. "Юрку, гукни там на батька, аби йшов".
Старший хлопчик, що сидів на ослоні, як стріла метнувся на двір і за хвилю вступив до кімнати смерд в силі віку, рослий, здоровий і плечистий. І він не пізнав князя, але бачучи меч і одіж незнакомого, низько вклонився.
Господиня поклала перед гостем борщ зі свининою, опісля варену оленину з чорним хлібом. Князь їв смачно, як ніколи. І питний мід смакував йому дуже.
Усміхаючися, зажартував:
— "А не боїшся стріляти в оленів? Чиє тут ловче?"
Мужик усміхнувся добродушно й відповів:
— "Боярина Судиславича. Але він що йно вчера вернув з князем, то певно ще не має часу, обїздити ліси".
— "А як би так довідався?"
— "То зле булоб".
— "А прецінь? Як ти боронив би ся?"
— "Та сказав би, що не знаю, чиє там було ловче, бо тут зараз в сусідстві починаються великі княжі ліси. Хто його знає, відки той олень прибіг і де впав".
— "Адже від княжих слуг також не булоб тобі зате легко".
— "Як від котрого. Є й добрі люди між ними. От буде тому з десять літ, як приловив мене з оленем, якого я що йно влучив рогатиною, княжий дворянин, такий молоденький, як дитина — ага, Крушина називався. Я в ноги йому: не подайте на кару, прошу. А він сміється й каже: Ти гадаєш, що сам князь, як би се бачив, покарав би тебе? Він не такий лютий, як бояри. Тай поїхав".
Ярослава сердечно бавила та розмова з грабівником-мисливим. Отже продовжав її.
— "А не знаєш, відки вернув боярин Судиславич?"
— "З походу. Кажуть, що з князем аж над Дунаєм був, дуже далеко. Багато землі завоював наш князь".
— "А як гадаєш, чи то добре сталося?"
— "Та, придбати земленьку все добре. Але найбільше добра матимуть з того захланні бояри. Бог би їх побив! А нам, вольним смердам, хиба може подать троха вменшить наш князь, як забогатів новими землями. Кажуть, що він справедливий чоловік. А ще до того й молодий, а у молодого все мякше серце".
— "Чи бачив ти коли князя?"
— "Бачив, але давно. Ще на похороні старого. Таке то було ще хирне, як дитина, а сумне аж з ніг валилося. Лиш очі йому блестіли, а то гадав би, що мерлець йде за домовиною. Я, як вернув, кажу до жінки: знаєш, незадовго матимемо похорон і молодого князя — він не потягне довго. А тут чую, що він й войни виграє і землі багато придбав — добрий господар! Ще тільки як зменшить нам подать, то ліпшого не треба. Коби так хто порадив йому, бо він ще молодий, а молодому, аби який, то зелено в голові... От мій син як наперся: піду тай піду; на синій Дунай, каже, подивитися хочу! Як пішов, так досі нема. А нам зате й полекша ледви чи буде. Але де там! Ті захланні бояри порадилиб князеви, сему шкіру здерти зі смерда!"
Ярослав щиро сміявся в душі з критики свого ума. І був би випитував дальше, але господиня, споглядаючи на гостя, обізвалася до свого балакучого чоловіка:
— "Ой мелеш, сам не знаєш що тай перед ким. Буде вже того, буде!"
Мужик спамятався і по хвилі запитав князя:
— "А ви звідки?"
Князь сміючися, відповів:
— "Не бійся мене, батьку! Я з волинських дворян, що вчера приїхали витати вашого князя. Що мені там галицький олень чи князь!... А з котрим полком пішов ваш син?"
— "Та з Судиславичом пішов!" живо відповіла матір.
— "Він десь що йно тепер доходить до Галича", відповів Ярослав.
— "Боженька з вас говорилаб..." сказала матір.
Князь встав і подякувавши за обід, почав шукати при собі, щоб обдарувати чимсь за приняттє родину смерда. Але не мав нічого. Засоромлений сказав:
— "Вибачте, що не можу віддячитися дарунком за гостину, але нічого не маю при собі, все лишив у Галичі".
— "Та олень не був мій, тільки або княжий або боярський, а напевно божий. А меду принесли пчоли, тільки жінка зладила його".
Князь почав дякувати ще раз господини, а вона на те:
— "Ви нас дуже гарно обдарували на нашу гостину вісткою про сина. Видихайте здорові!"'
Вдоволений виїздив князь з мужицького обістя: бачив кусень спокійного життя, далекого від чварів двірських і воєнних. Мав вражіннє відпочинку. До дому не тягнуло його нічого. Противно, ся картина домашнього спокою, яку бачив, немов відпихала його від замку, де сподівався почути від жінки виговори, що перед виїздом не сказав нікому, куди їде.
Сонце показувало само полуднє. Скрутив в бік на якусь поляну, зсів з коня, привязав його вудила до своєї руки і ліг в траву, пахучу сіном. Накрив очі руками і невдовзі заснув.
Пробудився по короткім сні оживлений і свобідно засміявся до себе на саму думку, що сказалаб матір на те, що він обідав в хаті смерда.
— "Мушу оповісти їй про се, а бояринови Судиславичу скажу, що їв його оленя, тільки не скажу, де; впрочім сам не знаю того добре".
Орієнтуючись по сонці й деревах, виїхав над Дністер, але низше Галича. Під’їхав до перевозу. Сонце клонилося до западу, як переїздив Дністер. Вже на перевозі пізнали його і з почестю витали. А як висів на беріг, товпи народа радісно закричали на його вид. Але найбільше вдоволеннє мав з обіду й побуту в хаті смерда, хоч не міг розібрати, чому.
В замку жінка й матір приняли його сподіваними виговорами. Тільки мала донечка тішилася, як вчера і скачучи коло батька, щебетала все своє:
— "І я хочу над море і над Дунай! Коли поїдемо, татку?"
На слідуючий день взявся князь Ярослав до полагоджування справ. Вислухав скарбника і переглянув його звіти. Потому переглянув звіти, прислані надграничними полководцями й намісниками але робив се дуже побіжно. Скука віяла до нього з тих паперів. При вислухуванню Гражданця заінтересувався троха позвами проти закупів і приказав кілька тих справ предложити собі до рішення. Те саме зробив з жалобами смердів на бояр. З купецьких справ вибрав тільки одну; всі инші віддав до порішення Гражданцеви. Мав досить того.
Від тоді майже що днини виїздив сам в околицю, але якийсь час не запускався вже так далеко. Не хотів опісля слухати виговорів матері й жінки. І вже ніколи не оповідав їм про те, з ким зустрічався по дорозі, бо особливо стара княгиня дуже була згіршена його відвідинами в мужицькій хаті.
— "Деж византійський імператор чи хоч би цісаревич зробив би щось такого? Адже як довідаються, що ти заходиш їсти до смердів, то за що тебе матимуть? І бояри і таки ті самі смерди! А про галицьких міщан і не говорити!"
Від тоді все отримував рано харч на дорогу, але не все брав його з собою.
Скука переслідувала молодого князя щораз більша і більша. З дня на день зростала, як число жовтого листя на деревах. Всякими способами старався відігнати її, але не міг. Почав займатися військом, майстрував коло метавок і машин обляжничих, перепливав з дружиною Дністер. Але все надармо. Почуттє пустки не опускало його. Жінка була для нього мов олицетвореннєм скуки. Чув на кождім кроці, що не любить її. Навіть вістка, що вона почулася знов при надії, не зблизила його до подруги.
— "Певно й сим разом буде дочка", подумав.
Але пішов до неї. Розмова не клеїлася. Вийшов знеохочений до краю.
Від тоді як переїздив улицями Галича, то кожда молода жекщина видавалася йому гарнійша і головно інтереснійша від його подруги. А осінь робилася все красша і красша, все більше золота і більше богата, а з нею разом більшала його скука. І він знов почав самотою їздити далеко кругом Галича, на всі сторони, скрізь, аби тільки як найменше бути дома. За кождим разом, як вертав до замку і вїздив у браму втомлений безцільною блуканиною по полях і лісах, мав вражіннє, що тягне за собою великий сноповий віз з пустим колосєм. І важко йому було, як ніколи. Як би не книги, то в ночи прийшло би ся минутися, бо спати не міг. Але й від них віяла скука. Якась отяжілість почала опановувати його.
— "Чи я вже так скоро зачинаю старітися?" думав байдужно.
Почав ночами полагоджувати державні справи. Силував себе до
праці. Але вона приходила йому тяжко як з каменя. Вислав окремих гонців до Византії по нові грецькі книжки і ждав. А чим чудьга важче надлягала, тим дальше їздив на своїм коки.
Матір занепокоєна далекими і часто цілоденними поїздками сина без ніякого товариства, завізвала до себе двох византійських— прагма-тевтів, яких все мала до своєї розпорядимости і начальника биричів Яструба тай припоручила їм, потайки пильнувати її сина, щоб де не лучилося йому що злого. І вони почали їздити за князем.
Але вже на третий день князь зустрів двох своїх "сторожів" далеко в лісі і так рішучо заборонив їм, волочитися за собою, що від тоді і биричі і прагматевти лиш дуже з далека пильнували його тай для того не знали часто, куди князь доїздив.
Осінь залилася вже червеню букового листя, але все ще була погідна, як вода в тарілці. Князь Ярослав виїхав як звичайно ранним ранком, не ївши. Спішився так, що й харчу не взяв. Роса стояла ще на наддністрянських полях і блестіла, як святоіванські мушки-святляни-ки. Ярослав перевізся поромом на лівий беріг Дністра і їхав без ціли, зразу скоро пустивши коня, щоби втратити з очий свій замок і город. Опісля їхав помалійше, в тяжкій задумі. Але властиво не думав про ніщо. Що найбільше, то відчував неясно, що все в нім завмирає, як в природі. Пригадав собі, що сеї осені не звернув уваги на те, як пе-релетні птиці відлітали у вирій.
— "Що зо мною діється?" запитав себе на пів голосно і торкнув коня, їцо пустився знов скорим бігом.
Довго так їхав князь, аж поки не запримітив білої піни коло вудил свого коня. Тоді звільнив і почав розглядатися кругом. В сій околиці не був ще сього року. Де був, не знав. Зсів з коня і йшов пішки, держачи поводи в руках. Узрів недалеко синій дим над лісом.
— "Людська оселя", подумав і почав її обходити великим півко-лесом. Чув якусь відразу до людий: тілько їх товпилося в тім Галичі й особливо на замку, що мав їх досить. Лисиця перебігла йому дорогу, обережно оглядаючися. Пригадав собі, що народ уважає се за добрий знак, як за лихий уважає те, коли дорогу перебіжить заяць.
— "Лисичка — божа кіточка", повторив слова народної приказки і йшов далі. Вийшов на якусь малу полянку і почув один-одинокий переляканий оклик:
— "Ах!"
Перед ним стояла молоденька, струнка дівчинка з цвітом червонавого чебрика в руках, який саме збирала.