Ще б чого бракувало нам до всієї гіркоти нашого безпорадного становища!
Намагаючись і далі лишатись непомітними, ми пройшли через двір назад і побігли засніженим городом у поле, де дали гака версти зо три, щоб, уникаючи зустрічі з денікінцями, втрапити на Білоцерківський шлях.
Звісно, спинятись у Білій Церкві, де ні в мене, ні в Романа не було знайомих, здавалось таким же небезпечним, як і в Сквирі, але там, коло Білої Церкви, повинна ж бути територія, на якій можна не боятися зустрітись з білими.
Десь на середині між Сквирою й Білою Церквою ми заночували в маленькому селі, де сам Бог навів нас на гостинного, національно свідомого селянина-господаря, котрий, як Євангеліє, зберігав "історичні оповідання" Кащенка, які, мабуть, його і зробили таким свідомим.
Попервах ми і йому відрекомендувались як "дезертири", але господар пильно подивився на наші не селянські обличчя й, почувши далі від нас чисту українську літературну мову, лагідно посміхнувся:
— Ну, які ж ви дертири? Ви іншого пір’я птахи, та то не моє діло розпитувати вас, куди й по що йдете. Бачу, що ви люди добрі й лиха нашому народові не бажаєте, — з мене й цього досить. Прошу до столу!
Він і його дружина, хоч і не молода, але моторна жінка, спорудили нам смачну вечерю, після якої ми ще довго сиділи за столом, тоді як господиня м’яко застелила нам постіль не на долівці, а на полу, де звичайно спали вони самі.
— Розкажіть, що діється в світі? Де тепер Петлюра? Таж у нас нічого про нього не чути, а на нього тільки й одна надія…
Нам не хотілось розчаровувати нашого ласкавого господаря, й ми промовчали про від’їзд Петлюри до Польщі, а лиш невиразно відповіли:
— Гадаємо, що навесні він знову буде тут…
— А де ж наше українське військо?
— Частина війська вирушила в денікінський тил на Черкащину, частина видужує після тифу в шпиталях та селянських хатах…
Господар мимоволі подивився, як я пересмикую плечима, намагаючись стримати руки від того, щоб не почухати спину й груди: кляті воші тихо сидять у моїй білизні та одязі на морозі, але тільки-но почують тепло хати, як ураз починають впиватися в моє тіло.
— Та й у нас, по селах, теж люди починають хворіти на тиф… — тихо промовив господар, удаючи, що не помічає моєї завошивленості. — Минулого тижня і в нашому селі помер у гарячці такий же добрий парубок!..
Щоб перевести розмову з цієї дражливої теми на щось інше, я спитав:
— Як люди ставляться до денікінської влади?
Подумавши трохи, господар відповів:
— Хто як. Багатирям вона подобається: землю засівай і продавай хліб скільки хочеш; у крамницях почали продавати оселедці, яких ми давно не куштували, знову ж таки й сіль з Криму привезли, одне слово, хто багатий, той за Денікіна, а хто бідніший, кому панської землі трохи врізали, той жде — не діждеться Петлюри. Правду казати, є й такі, що в більшовицький бік поглядають, проте таких небагато… Як на мене, то скидається, що денікінці до царизни завертають, а як же буде тоді з нашою Україною? Чи ж мало вона натерпілася за тих царів, щоб їм ні дна, ні покришки!
Отак тривала наша розмова допізна. Хоч ми з Романом і не розкривали остаточно своїх карт перед господарем, але він легко збагнув, яким ми духом дихаємо, й порадив нам прямувати до містечка Узин, де якийсь повстанський отаман Кущ так наполохав денікінців, що вони бояться й близько туди підійти.
Мабуть, десь опівночі господар поліз на піч, де вже спала його дружина, поступившись нам своїм місцем на полу, а ми з Романом уляглись на м’якій постелі, потерпаючи від думки, що нанесемо цим добрим людям свої воші…
Наступного ранку господарі пустили нас із хати тільки після того, як ми добре поснідали. На дорогу господиня поклала в мою торбу півпаляниці та добрячий шмат сала, а господар порадив:
— Як вийдете до Росі, то йдіть правим високим берегом до села, а там у третій хаті по праву руку зайдіть до Мартинюка. Це свій чоловік, я його знаю ще з селянських з’їздів у Києві сімнадцятого року. У нього й заночуйте. Скажете, що від мене. Цей Мартинюк знає, що в Узині діється, бо з їхнього села люди на базар ходять, а час тепер такий, що сьогодні воно так, а завтра може бути зовсім по-іншому…
Дякуючи й прощаючись, я сором’язливо сказав господареві тихо, щоб його жінка не чула:
— Постіль, на якій ми спали, добре виваріть і помийте гарячою водою піл, щоб після нас не завелась там нужа…
Господар зніяковів і розвів руками:
— З подорожніми людьми всяке буває, то пусте!
Надвечір ми вийшли до замерзлої, вкритої снігом Росі й попростували високим лісистим правим берегом до села з Мартинюком, куди вела неширока дорога, що де-не-де ховалась між деревами й кущами і знову виринала у відкрите місце. Унизу, рівнобіжно до неї, під самою горою пролягав шлях на Білу Церкву.
На шляху було порожньо, лиш їхав ступою озброєний рушницею й шаблею вершник у чорній волохатій шапці — мабуть, донський або терський козак.
Хоч уже сутеніло, але ми враз помітили одне одного й скоса поглядали — вершник підозріло знизу на нас, а ми згори на нього. Хто-зна, хто кого більше боявся, але та й та сторона удавали, ніби йдуть собі своєю дорогою і ні до кого їм діла нема. Проте, коли ми наддавали ходу, вершник також підганяв нагаєм свого коня; коли ми стишували рух, вершників кінь знову переходив на ступу. Нарешті нам набридло грати в кота-мишки, й ми, скористувавшись, що дорога наша знову завернула за дерева, спинились перечекати. З-за кущів було видно, як вершник, втративши нас з очей, теж спинився, постояв трохи, озираючись навсібіч, і раптом погнав коня чвалом до Білої Церкви.
Нас не дуже турбувала поспішність вершника: навряд чи він поспішав когось повідомити в Білій Церкві про двох непевних людей, скоріше він сам волів уникнути халепи в цих небезпечних для денікінців місцях, де можна натрапити на хлопців якогось отамана Куща.
Уже смеркалось, як ми ввійшли в сільце, що крилось між деревами високого правобережжя Росі. Завернули в двір третьої хати праворуч, де одразу ж побачили статечного чоловіка з вилами в руках, котрий чи то збирався йти до повітки, чи, навпаки, вийшов з неї.
— Чи не скажете, як нам втрапити до Мартинюка?
— А навіщо він вам? — спитав дядько, пильно оглядаючи нас.
Ми догадались, що це і є сам Мартинюк, і сказали, хто нас до нього спровадив.
Цього було досить, щоб дядько, промовивши глухо "умгу", запросив нас до хати.
Він поставив вила в кутку сінець і провів нас у світлицю, прикрашену рушниками на образах та на великому портреті Шевченка в шапці, а також багатьма фотографіями в рамках на стінах. Над одвірком світлиці була невелика поличка з книжками, що додавала Ще одну рису до позитивного враження, яке справив на нас господар своїм многозначним "умгу". За столом при світлі гасової лампи сидів підліток років п’ятнадцяти, син господаря, й читав. Коли двері рипнули, він підвівся й згорнув книжку, та я встиг глянути на палітурки її. То був Кащенків твір "Славне військо запорозьке низове", і я ще раз здивувався з популярності в народі цього, не такого вже майстра художнього слова Кащенка, старшого кондуктора Катерининської залізниці. Хоч на книжковому ринку вже помітний був своєю повістю "Мазепа" та іншими історичними творами набагато талановитіший кубанський письменник Олелько Островський, але не рівнятись йому до Кащенкової слави й великого впливу не тільки на молодь, а й на таких поважних літніх селян, як наші попередній і цей новий господарі.
Підліток, без батькового наказу, пішов із світлиці, а господар, сівши з нами до столу, по якій хвилині роздуму, спитав:
— Так ви куди хочете прямувати?
— Нам треба до Києва, але не залізницею.
— Тепер залізницею більше з Києва ідуть, ніж туди. Подейкують, що більшовики десь там напосідають на денікінців, тож деякі пани вже чкурнули з Києва. Залізницею вам не можна, та й Фастівським шляхом теж не випадає: можуть загребти в контррозвідку. Виходить, вам ніяк не обминути Узина.
Ми висловили подив, чому містечко Узин з великою цукроварнею вважають за найбезпечніше щодо присутності денікінців місце в цьому районі.
— Там, бачите, Кущ їм покою не дає. Він сам узинський, і хоч не сидить повсякчас в Узині, але навідується туди до жінки й малої дитини.
Ми з Романом зацікавились постаттю повстанського отамана Куща й з розповіді господаря дізнались, що це колишній узинський учитель. Під час війни його мобілізували, й він, закінчивши школу прапорщиків, став офіцером. Наприкінці шістнадцятого року Кущ попав в австрійський полон і повернувся додому лиш у середині вісімнадцятого року, за гетьмана. Одружився з місцевою вчителькою і до часу сидів тихо. Ніхто його не чіпав як недавнього полоненого, і він приглядався та помалу призвичаювався до нових революційних обставин. Так тривало до весни 1919 року, коли вдруге стверджувалась. на Україні радянська влада. Куща, як колишнього офіцера, мали мобілізувати до Червоної армії, але він на виклик до військкомату не з’явився, а, переховавшись якийсь час на ближчих до Узина хуторах та прислухавшись до настроїв селян, що були обурені більшовицькою "продразвьорсткою", здійняв протибільшовицьке повстання. Отут-то й виявився військово-організаційний та стратегічний хист колишнього підпоручика Куща. Він зібрав коло себе ватагу бойових хлопців, котрі раптовими наскоками на продзагони не давали вивозити з Узина та найближчих сіл хліб і воднораз жорстоко розправлялись з місцевими представниками радянської влади. На Куща не раз посилали карні експедиції, але Кущ був невловимий. Це пояснюється особливою організацією його ватаги, що вміла, в разі небезпеки, розсіятись і обернутись у мирних селян, а на перший поклик знову зібратись і несподівано вдарити на ворога. Сам Кущ зникав на хуторах, де в кожній хаті його чекали харчі, перехов і цілковита безпека.
Отак Кущ, то пірнаючи, то знову виринаючи, дошкуляв радянській владі, аж поки не прийшли денікінці. Та як тільки зчинилась бійка між ними й українським військом у Києві, Кущ одразу підняв повстання й проти денікінців. До них він застосував ту ж саму стратегію, що й проти більшовиків, але в самому Узині стало важче діяти: за денікінцями тягли руку деякі панки з адміністрації Узинської цукроварні. Однак Кущ кілька разів наскакував із ближчих сіл на містечко, а одного разу налетів і на саму цукроварню, взяв там цілий віз цукру, як контрибуцію, і загрозив тамтешнім панкам крутою розправою, якщо й далі будуть накладати з "ворогами України".