От у нас, в Одесі!!.
Григорій запропонував свої, сам почуваючи, що ніби він десь знайомий уже з цією "от у нас, в Одесі!", ніби це вони приїхали сюди разом, чи що.
А та, "в Одесі", була веселою, балакучою дівчиною. Вона — "хетагуровка", ентузіастка, що загналась в одніх панчішках просто з благословенної сонячної Одеси в цей благословенний, розпропагований, опоетизований ДВК.
Унтів хлопців не могли продати, лише Гриць домовився з дівчиною, що він конче продасть їй, але вдома, і спеціально дівочі, чудесні унти, хай лишень приїде... І розповів їй кудою йти і як повертати... Дівчина раділа і обіцяла зайти: "Неодмінно, неодмінно! Бо їй так треба отаке-е..." А Григорій сміявся.
Дівчина, що була почала з ними розмову російською мовою та й зразу перейшла на українську, як тільки почула Грицеву мову, що, до речі, не міг втнути російською ні слова правильно, тішилась: "Земляки!.. Боже мій!.." Отож вони як земляки з Грицем щиро домовились, і дівчина обіцяла неодмінно зайти. Аж Григорій з жалем мусив висвітлити справу, як воно стоїть з тією географією Дівчина зайшла реготом і турнула Гриця в груди:
— Чортів ведмідь!..
— Правильно... Чого це всі дівчата звуть нас ведмедями? — здивувався Гриць до Григорія. — Цебто Наталка, і Марійка, і ось це...
— Тобто яке "це"? Гриць подивився на дівчину, що стрибала, як горобець на прутику, і засміявся.
А те "це" виявилось інженером-хіміком. Приїхало сюди щось велетенське будувати. Тим часом сердито пританцьовувало на морозі і сяяло молодістю, здоров'ям, невичерпаною енергією з рожевого обличчя і великих карих очей.
— ...Тут нас повен Хабаровськ отаких — тобто приїжджих. Тут всі приїжджі, — "двадцятип'ятитисячники", "хетагуровки", Червона Армія, що тут зветься ОКДВА, відряджені, контрактовані, інженери і так службовці... Всі отак мерзнемо, і всі ніби земляки чи знайомі. Смішний народ! Смішне місто!.. Смішний цей край ДВК!..
Дійсно смішний, аж плакать хочеться!
Унтів так і не продали (хоч дуже шкодували, що справді не мали з собою в запасі. "І що б було взяти які-небудь дівчачі на всяк випадок!.."), але дівчина стала їм в пригоді, — розказала, як їм іти і кудою повертати, щоб знайти те, що їм потрібно. Ще й провела трохи, показуючи дорогу.
На розі Карла Маркса і Плюснінки вони розсталися. Дівчина ще стрибала на розі і показувала рукою, кричала щось, — корегувала їхній маршрут.
Григорій, озирнувшись, помахав рукою і пригадав оте:
"Запорожець, матінко, запорожець,
Вивів мене босую на морозець!.."
Далебі! Та ще на такий морозець! Сміючись, плюнув високо вгору і спостерігав, поки долетіло додолу — готова крижинка. І в той же час не було так холодно, як хтось собі думає. То є дивна річ. В інших краях при багато меншому морозі, але при великій вогкості повітря людина відчуває холод значно прикріше. А тут — тихе і сухе, висушене морозом повітря потребувало лише руху, побільше руху — і все в порядку. Але... Власне, різні люди мають різні погляди на холод, різне до нього ставлення. Одне діло — тайожники, а друге — городяни. Мисливець здібний ходити при такім морозі цілий день по сопках та по засніжених долинах в одній лише легенькій ватяній фуфайці і не тільки не мерзнути, а відчувати себе, як у лазні, сходячи потом, і тільки пропотіла фуфайка зовні біліє, беручись інеєм. Гірша справа з городянами, бо то все народ незвичний, наїжджий з інших країв. Але пристосовується.
Зумисне звертав увагу на жіночі ноги, і не тому, що така вже хлоп'яча вдача, а з цікавості, як то жінки тут дають собі раду з тим своїм знаряддям зваблювання мужських сердець. Гай-гай! Яка страшна трагедія! Елегантні пані і ще елегантніші дівчата ходили в грубезних валянках, в ганчір'яних потворних бурках, що виглядали на ногах, як балони, набиті клоччям і повикривлювані в різні боки, в саморобних ватяних чоботах, взутих в мужеські калоші... Трагедія! І лише зрідка траплялися чи то змушені лихою годиною, а чи опановані "безумством хоробрих" дівчата, що демонстрували свій протест проти узурпації, лишаючись вірні собі до кінця, — вони мелькали серед усього того несмаку в елегантних фільдеперсових панчішках та в фетрових ботах. Лише бігали прудко, так, ніби за ними хто женеться, і мерщій ховалися по будинках та по установах. Бо мороз хапає за литки, як скажений пес, ніби він поставлений на сторожі старосвітської етики. То є дійсно соцзмагання жіночої революційності з реакційною стихією!
В "Дальзаготхутрі" хлопці здали свою хутрину, поновили контракти, дістали до лиха грошей. Гриць ще мусив підписати якесь з кимсь "змагання". Він це зробив, поставивши хрестика, так аби не докучали, бо "хто ж з ними, Сірками, взагалі може й сміє змагатися? Смішно!.."
Потім вони пішли виконувати головне завдання, — пішли шукати Державну інспекцію в справах мисливства, а в ній: самого головного — старшого охотінспектора на цілий край — Васю Потаюка, доброго приятеля Сіркового.
Цей Вася Потаюк часто гостив у Сірків — приїздив на пантовку та на різні "досліди"; а коли вони бували і місті, — то гостили в нього. Він завжди лагодив їм всі формальності в таких делікатних справах, як дозволи на пантовку, на ловлю єнотів, на різну зброю тощо. Зараз їм ходило про дозвіл на зброю, а саме на трилінійну гвинтівку..
Інспекція містилася в центрі міста, в будинку "ДеВеБанку", як їх поінформовано. Перейшла із старого місця, де її марно шукав Гриць, в нове. То мав бути "хмародряп", найвищий і найліпший будинок на головній, із спеціальним написом на фасаді. За цією прикметою хлопці його швидко й відшукали.
В центрі міста, поруч з модерним будинком крайвиконкому, що стояв на одному розі бічної вулиці, на другім розі стояв цей "хмародряп", гордість Хабаровська, — шестиповерховий, сірий будинок американського стилю, на лобовій стіні — великі бетонові рельєфні літери "ДеВеБанк".
Тут і містилася інспекція.
Потаюк — низенький енергійний хлопець, дуже гостроносий і дуже закоханий в шапочку-кубаночку, в якій так і сидів за бюрком під величезною мапою, обтиканою фігурками різних звірят і птахів, — щиро привітав хлопців. Але щось був дуже чимсь зіритований і насуплений.
Розпитував про старого, про пантовку, про бідкування, про всякі тайгові справи, що завжди так цікавили цього енергійного охотінспектора і біолога, а тим часом думав про щось інше. В середині розмови враз нахилився і, ні сіло ні впало, не в силі тримати те, що його гнітило, тихим, розгубленим голосом поінформував:
— Все начальство виарештували... — і назвав імена уповноваженого Наркомату зовнішньої торгівлі, якому підлягала і ця інспекція разом з цілою мисливською галуззю, імена дирекції "Дальзаготхутра" і навіть голівки крайвиконкому та крайкому ВКП(б). — Та й взагалі... — і Вася Потаюк махнув рукою якось безнадійно.
Хлопці не знали, що на цім світі зайшла епідемія арештів. І то не тільки тут — в цім краї, — а й по цілій "шостій частині світу". Та те їх зрештою і не цікавило. Лише було шкода цього, видно, славного, хлопця.
Поспівчувавши красномовною мовчанкою, вони йому виклали свою справу. Квапились полагодити та й іти геть.
— Гаразд, — згодився Потаюк, вислухавши. — Тільки ж... Бач, яка справа. Тепер нові порядки, все треба через НКВД. Хвилинку...
Зняв рурку з настільного апарата і, викликавши "комутатор НКВД", назвав номер. З кимсь привітався... З кимсь говорив, викладаючи суть справи:
— ...Знаменитий мисливець такий-то ("Знаєш? От і добре!"), має зобов'язання на експортну сировину таке-то, мусить мати конче зброю таку-то, а згідно з зарядженням таким-то і таким, мусить мати дозвіл на купівлю зброї і на користання, а через це просить...
В рурці клекотіло і клацало. Потаюк слухав і дедалі все більше супився.
— Гаразд! — нарешті повісив рурку злісно і, збігвши кубанку на очі, став біля вікна, дивлячись на фантастичні візерунки, розписані морозом на шибках. — Ось... Велять з'явитися самим... Ідіть, Грицю... Я вам напишу заяву, а ви подасте і чекатимете відповіді. Тільки не кажіть, що ви зброю маєте, а що збираєтесь придбати, ясно? Скажете, під договір обіцяє ДК ОКДВА, вепрів стріляти... Здається, старий має такий договір. Так? Я знаю. Отже — потрібен дозвіл на купівлю та на користання. Як питатимуть, чим полюєте, називайте лише ту зброю, що на неї є дозволи. Ясно? Дивись же, Грицю!
Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.
— Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись там... (пауза). Потім зайдете до мене. А ні — перекажеш батькові привіт і... хай пильнується. Ех... — потер брови міцно, — дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царі-господарі… Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду свататись...
Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав погляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.
"Прекрасний хлопець! — майнула Григорієві думка. — Боже! Теж мечеться людина..." — але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати, та й махнув рукою:
— Ну то й паняйте...
Хлопці пішли. Пішли до НКВД.
Григорій: ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик — на дерзку візиту. Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: "Ану ж! Та що там! Подумаєш… Чхать!!."
НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна. Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.
Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, — в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси, — зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі країни диктатури пролетаріату.
Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз зневажливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.
Так пройшли повз вартових, що стояли закам'янілі, як втілення могутності, таємничості і караючої невблаганности т. зв. "революційної законності".
У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: "Іди геть! Чекай на вулиці".
"Чортів Гриць!.." — Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, — він не вірив ні в чорта, ні в диявола.