Олександр поставив машину біля своєї квартири — все одно скоро на роботу.
У кімнаті і в кухні було холодно — ніхто ж не натопить. Увімкнув електричну плитку — не горить. Чорт з нею, сніданок можна приготувати і на примусі. Мостовий скинув пальто, зайшов у кімнатку. Тут порядок військовий, лише книги на етажерці припали пилюкою. Давно не брав їх у руки… Щодня в колгоспах. І не видно цьому кінця. Куди треба і не треба — Мостовий, бо в того жінка, в того діти, а йому що, молодому, нежонатому… Сьогодні теж поїде днів на чотири. Якщо Бунчук не викличе на бюро. Хай викликає. Але він не дозволить поводитися з ним, як з хлопчиськом.
Над столиком у саморобній березовій рамці висить карточка Тамари. Обличчя натхненне і якесь загадкове. Гарна. Фотографія летить через усю кімнату в кухню. Ох, ці загадкові посмішки!
Клятий примус шипить, спалахує і гасне, наповнюючи кухню їдким чадом. Хіба цю яєчню можна їсти? Олександр швидко голиться, випиває склянку чаю і їде в райком.
На холодній підлозі лежить у березовій рамці натхненна, загадкова Тамара…
Бунчук уже в кабінеті. Він приходить раніше за всіх. До початку робочого дня встигає обдзвонити сусідів і декого в обласному центрі. Це своєрідний збір інформації та новин. Хоч би як йшли справи в районі, Бунчук ніколи перед сусідами не хвалиться, а навпаки:
— Та куди нам! Ми, знаєш, люди маленькі… У президіях не сидимо, ми більше на полях… Ми — хлібороби… Ти ж бачиш по зведеннях — середнячки… Ви до начальства ближче, а ми…
З обласним центром розмова інша:
— Бунчук турбує. Як там ви? Ми стараємось… Не підведемо… Так і передай першому… Не збирається в наші краї?.. Якщо хтось виїде в нашому напрямку,— дзв'якни… Забуваєте, забуваєте нас. Ми це питання підтягнемо…
Мостовий заходить до кабінету першого секретаря:
— Я сьогодні їду на Городищенський кущ — за планом, партійні збори в трьох колгоспах.
— Знаю. Натискай на питання гною, надоїв і насіння. На бюро приїжджай у суботу. Підготуй пояснювальну записку про Сосонку, а я сам побуваю там. Нарубав ти дров, Мостовий, у цих питаннях. Якщо по молодості — допоможемо, а підеш проти течії — знесе. Не таких, як ти, зносило,— багатозначно підняв пальця.— Ось так.
Олександр мовчки вийшов.
"Треба шукати іншого,— думає Бунчук,— бо з цим спільної мови не знайдеш… Дійшло до того, що Мостовий на бюро виступає проти думки першого секретаря! А як на конференції чи на активі вилізе на трибуну? Від цього кар'єриста можна всього чекати. Грубки він топить і з дівчатами танцює! Авторитет дешевий заробляє. Нас не проведеш!"
Бунчук натискує кнопку дзвінка:
— Машину! Я — на район.
У п'ятницю йому протелефонував секретар обкому партії Шаблій:
— Я не знав, що ти такий пробивний, Петре Йосиповичу… Ні-ні, ти не прикидайся. Я про твого посланця кажу. Мені дзвонили з ЦК… Хто цей Гайворон?
Дрібний піт виступив на обличчі Бунчука:
— Та це із Сосонки. Студент один. Я цим питанням, Павле Артемовичу, займався персонально, так що… ми тим фантазерам…
— Молодець,— почулось у трубці.— Він був на прийомі в ЦК… Так, у першого… Що? Ти до нагороди цього Гайворона представ… Значить, так, рішення, щоб підключити до державної енергосистеми колгоспи, поблизу яких проходить високовольтна лінія, підписане. Матеріали виділені з фондів Держплану. Завтра першу партію відвеземо в Сосонку, ініціаторам. Так що вітаю, це велика справа.
— Ми над цим питанням уже давно думали, Павле Артемовичу… Спасибі, спасибі. Та що ви! Як-то кажуть, скромність прикрашає… А Гайворон, то у нас такий! Молодий комуніст. Так. Зміну готуємо, Павле Артемовичу… Ми дуже були б раді, якби ви завітали… Хе-хе-хе, знаю, діла, тут район один — і то… а то ж область… Доповім.
Бунчук викликав помічника:
— Там ви готували на бюро питання про Сосонку…
— Проекту рішення ще нема, Петре Йосиповичу. Я не знаю, що записати Гайворону і Коляді. Ви сказали догану, а Мостовий проти.
— Це питання зніміть з повістки дня…
20.
Цієї ночі Коляді снились чорти. Вони бігали по хаті, стрибали з печі просто на Семена Федоровича. Один з них, видно, ватажок рогатого племені, з довжелезним хвостом, вбрався у Фросинину спідницю і сотав Коляді дулі. Чорти гасали по хаті, аж поки Семен Федорович не прокинувся. Але, як тільки він знову заплющив очі,— головний чорт, скинувши спідницю, напевне, для того, щоб його не впізнали, виліз із комина і свиснув…Коляда зіскочив з ліжка, увімкнув світло.
— Чого не спиш? — запитала Фросина.
— Таке приверзлося… Чорти снились,— простогнав.
— То недруги біля тебе в'ються,— прокоментувала сон дружина.
— А чого ж тобі не сняться? Праведна…
— Ну, тоді Маланка якогось зілля в самогонку намішала…
— Скільки я там випив… Це від нервів.
— То кислого молока напийся.
Коляда випив півглечика кисляку, і йому стало легше.
— Нема спокою чоловікові на сім світі,— філософствував.— Думаєш, чого я вчора ото випив? Бо довели.
— Знову Гайворон?
— А який же дідько? Прийшло на правління зі своїми товаришочками і давай мене сповідати. Агроном їм не підходить… Поїду сьогодні до Бунчука, і хай робить, що хоче, бо я не витримаю. Хай би цього Кутня вже розпинали, а то ж проти мене і проти держави йдуть?
— Отака тобі дяка, Семене, за труди твої,— печально хитає головою Фросина.— Ти їм електрику в кожну хату, лампочки по селу порозвішував, можна сказати, з темноти вивів, а вони, як були свиньми необразованими, такими й до кінця віку будуть. А Гайворон? Тільки на ноги зіп'ялось, а вже власті хоче!
— Це його оті снопи та ковалики штовхають… Та ще й Мостового підпрягли.
— Кажуть же люди, що він до Гайворонової Гальки вчащає… Люди брехати не будуть. То такий, що й рідну сестру підсуне,— душить Фросину злість.— Даремно ти злякався,— а то б я про них ще такого понаписувала, що до смерті язви зализували б…
— Мовчи, дурна.
— А що, хіба не злякався? А я писала б, хай їздять та трусять по хатах і льохах!
— Ну, їздили вже та шукали кукурудзу й картоплю. А в дурнях лишились ми.
— Але ж поговір по селу пішов! Як не будеш огризатись, то й горобці заклюють.
— Та й Підігрітий уже з чужого двору на мене гавкає,— гірко скаржиться Коляда.
— Бо наляканий! Його мати, мабуть, в грім народила… Я тобі казала, я тобі говорила ще тоді, як електрику в село пускали. Виліз на трибуну, розкрив пащеку перед людьми. А про тебе ж і словечка не сказав. Все Гайворон та Гайворон! — Фросина якомога точніше копіювала Макара.— А як ото по хатах пішов пробачатись, що по людських горищах та льохах нишпорив! Каже, совість у нього заговорила. Щоб тобі язик кілком став! Іди в район, Семене, не мовчи! Бунчукові тому нагадай, як ви колись…
— Т-с-с.
— Хай не забуває, що й ти добро йому робив.
— Що було, Фросино, то мохом поросло. Хіба я один худобу по ярмарках скуповував та за безцінь здавав? Така була у нас лінія…
— То вони ж на тій лінії в чинах трималися і зараз не забуті, а тобі і медалі не почепили… Ще й за ґратами опинитися міг.
— Годі тобі, давай спати.
Але Фросині не спиться:
— А чого цей Гайворон від Кутня хоче? Такий же хлопець з виду славний…
— Та, каже, що плани сівби і сівозмін неправильно склали, насіння не перевірили. Правду мовити, цей Дмитро ледачий, й агрономія для нього, як для мене китайська грамота, але ж старий Кутень просив, аби я протримав його до осені. Довідку треба, щоб в інститут поступити… Охо-хо-хо,— позіхає Коляда,— ще приляжу трохи, бо вранці закрутиться…
Семен Федорович ліг. Чорти більше не з'являлись.
Вранці у конторі голову колгоспу чекав Дмитро Кутень:
— Підпишіть мені, Семене Федоровичу, довідку і — привіт!
— Куди ж ти, Дмитре?
— Не хочу гальмувати розвиток вашого колгоспу,— криво посміхнувся Кутень.— Даю дорогу молодим комуністам… Підписуйте.
— Але ж треба в районі поговорити, бо тебе ж прислали до нас,— м'явся Коляда.
— Я не хочу терпіти образ від усяких недоуків. У мене закінчена середня освіта. Я собі роботу знайду… Підписуйте. Я дзвонив уже батькові.
— Буду їхати в район, то можу підвезти, Дмитре,— запропонував голова.
— Спасибі, батько молоковоза прислав, доїду. Привіт! А ви, Семене Федоровичу, якщо не заткнете рота Гайворону і отим старим волам, то вони вас проковтнуть, як галушку.
*
Жовтогарячий молоковоз спинився біля хати Полікарпа Чугая. Дмитро звелів шоферові почекати. Чугай під повіткою гострив заступа.
— Здрастуйте, Полікарпе Васильовичу! — привітався Дмитро.
— Здорові були… Степка ще на фермі.
— А я до вас. Діло маю.
— До мене? — здивувався Чугай.— Прошу до хати.
У хаті Дмитро зняв шкірянку і вийняв з кишені пляшку "столичної". Полікарп мовчки поставив дві склянки і мисочку з салом.
— То яке у вас діло до мене? — після першої чарки запитав Чугай.
— Не знаю, з чого і почати, Полікарпе Васильовичу…
— Давайте навпрошки.
— Я хочу поговорити з вами про Степку…
— А що про неї говорити?
— Ми з вами, Полікарпе Васильовичу, мужчини… Розумієте, я… мені подобається Степка. Я… люблю її. З поваги до вас я прийшов сказати, що хотів би… з'єднати своє життя…
— Одним словом, я так розумію, що ви хочете женитись.
— Іменно. Ви мене знаєте і моїх батьків. Я маю вищу… середню освіту…
— Що я вам скажу. Торік я одного мармуліївського жениха випровадив з хати… Ні-ні, сидіть. А зараз моя воля батьківська кінчається. Степка доросла. Хай сама свою долю шукає. З нею ви і говоріть об цім.
— Та я вже говорив,— підливає в склянки Дмитро.
— Що ж вона вам?
— Нічого конкретного…
— Себто як?
— Значить, не відповідає на мою пропозицію.
— То що ж ми з вами зробимо? Хоч і відро горілки вип'ємо,— рушники не пов'яжемо.
— Я все розумію, Полікарпе Васильовичу, і нічого не вимагаю. Я тільки прошу вас поговорити з нею.
— Про що ж мені з нею говорити?
— Полікарпе Васильовичу,— підсувається ближче Кутень,— я не перший день у селі і не вперше у вашій хаті. Знаю, як ви живете, як важко Степці… на тій фермі…
— Усім тяжко, хто коло хліба та біля худоби ходить. Професія така. А хіба тому, що в шахті, легше? Робота є робота.
— Ні, я не про це… я про життя. Що ваша Степка тут бачить? Культури нема… А могла б жити інакше. Я її забрав би в Косопілля. Батько мій — директор маслозаводу.