– Даруємо мам цей артезіан назавжди, Іване Трифоновичу, – сказав виконроб. – Прийміть наш робочий дарунок, щоб росли ваші ліси.
Виконроб, хоч і знав, що Запорожний уже не директор, чомусь звертався до нього.
Каїтан злився:
– Теж мені церемонія. Пообливалися водою і раді.
– Так, ми раді, Степане Стратоновичу, – Запорожний аж змінився на лиці. – А для вас це не радість?
Каїтан відвернувся.
– Спасибі вам за такий дорогий подарунок, – подякував Запорожний робітникам. – З вашого дозволу хотів би я подарувати цей колодязь... Марині Гомон... на щастя.
Всі заплескали в долоні. Марина витирала сльози:
– Не заслужила я такої честі.
– Заслужили, Марино. – Запорожний набрав повне відро води і подав їй. – І віднині будемо називати цей колодязь "Гомоном".
Марина вклонилася людям і з повним відром пішла до хутора.
– Куди ж ти, Марино?!
– Куди?!
– На розсадник... полити треба, хоч трошки...
На цьому й скінчилося Парамонове й Маринине весілля. Всі, хто лиш був на хуторі, брали відра, бідони, діжечки й носили воду на розсадник. Генералу Чоботарю і Запорожному дістався старий погнутий бідон, нести його було незручно, але Дмитро Корнійович не хотів поступитися місцем Ількові Сторожуку, який з усім взводом теж носив.
– Ти коли їдеш, Іване? – спитав Чоботар, поливаючи тендітні сіянці.
– Якщо візьмете, Дмитре Корнійовичу, то поїду з вами до аеродрому, а звідти доберуся вже до Кам'янки.
– Візьму, – пообіцяв Чоботар, – Не жаль залишати Степовий?
– Жаль, – зітхнув Іван.
– Я поговорю в обкомі про твою справу, – сказав Чоботар. – Думаю, що рішення облземвідділ прийняв не дуже мудре... У науці діяти наказами не можна. Мартинюк, звичайно, авторитет, але Вигдаров ще теж не сказав останнього слова...
– Я теж так думаю, Дмитре Корнійовичу. Я доводив, але мене не послухали.
– Мені Мірошник розповідав.
Сутеніло. Генерал подивився на годинник, сказав дружині:
– Лідочко, нам пора.
Коля Шаров виріс перед генералом, як з-під землі.
– Дозвольте звернутися, товаришу генерал!
– Що в тебе, Миколо?
– По секрету можна?
– Давай.
Шаров щось тихо сказав генералу, Чоботар знову поглянув на годинник:
– До двадцяти трьох дозволяю, обом... машину пришлю.
– Спасибі!
Запорожний з Ольгою винесли з хати речі. Розпрощався з нею на ганку і пішов до машини.
– Прощавайте, – Іван потиснув руку Карагачеві і Сторожуку. – Ви ж тримайтеся, друзі...
– Не забувай нас, Іване, – витирала сльози Марина.
– Не забуду...
Останні потиски рук, поцілунки... Від'їжджає машина.
"Де ж вона? Де Марта? – стукає в скронях. – Невже не побачу? Ніколи не побачу... Не почую більше отого її "здрастуй"..."
Марта з Сергієм стояли на кургані. Запорожний помітив їх, попросив зупинитись. До кургану було далеко. Іван помахав Марті рукою.
Вона й не ворухнулася, тільки ноги чомусь підкосилися, Сергій підтримав її.
– Що з тобою, Марто?
– Нічого...
– Ти зблідла, тобі погано?
– Мені... дуже добре... Не віриш? Я можу засміятися!
І Марта заплакала.
За джипом слалася руда хмара.
* * *
Ні Марта, ні Сергій спочатку не могли нічого збагнути: щось повзло по молоденьких лісочках, перекочувалося сірими хвилями.
– Вівці! – закричала Марта.
– Ну й що? – Сергій не розумів, чому так стривожилася дівчина.
– Вони знищать ліс! Біжімо!
Марта побігла до хутора. Сергій ледве встигав за нею.
* * *
"Першому секретарю Ольвіопільського РК
Компартії України тов. Мірошнику Р.О.
Копії: нач. облземвідділу тов. Хоменку В.К., районному прокурору тов. Пересувку X.К.
Доповідна записка.
Цим доповідаю, що внаслідок безвідповідальності окремих осіб у лісгоспі Степовому склалося загрозливе становище. Отара овець в кількості 2789 голів забрела на лісові ділянки і знищила шляхом поїдання і топтання 126,7 га молодих насаджень.
Це сталося тому, що колишній директор лісгоспу т. Запорожний І.Т. перед своїм від'їздом самовільно привіз з пасовища старого чабана Панаса Заклунного для проголошення тосту за його здоров'я. Запорожний не міг не знати, що відсутність пастуха може негативно позначитися на поведінці отари, що й було підтверджено на факті. Прошу допомогти робочою силою і матеріально, щоб залісити знищену площу і виконати план, а Запорожного притягнути до відповідальності за шкідництво, бо чабан Панас Законний дуже старий і не винуватий.
Надсилаю вам акт, яким підтверджено, що я не несу відповідальності за дії овець.
Директор Степового лісгоспу С.Каїтан"
* * *
Харитон Костьович Пересувко навшпиньках зайшов до кабінету Мірошника – він завжди до всіх кабінетів заходив навшпиньках – і поклав перед секретарем кілька надрукованих аркушів:
– Справа Запорожного, – пояснив і зітхнув.
Харитон Костьович завжди зітхав, коли доповідав про якусь серйозну справу, бо людиною був доброю і переживав, коли доводилося карати людей. Щоб не здаватися дуже м'яким, Харитон Костьович інколи вживав міцні слівця і погрожував різними статтями кодексу, які безбожно плутав, бо юридичної освіти не мав, а прокурором був призначений цілком випадково в перший по воєнний рік. До цього Харитон Костьович працював завідувачем загсу.
Харитона Костьовича примусили поступити вчитися заочно на юридичний факультет, але роботи було стільки, що на сесії він їздив тільки раз на рік і лише там дізнавався, які треба складати іспити. Мріяв Пересувко повернутися на свою улюблену посаду завідувача загсу, але про це говорив лише одному вірному другу – Петру Петровичу Лобану – після третьої чарки. Редактор сміявся з цієї наївної мрії і стверджував, що Харитон Костьович зі своїм розумом і практичною діяльністю може очолити обласну або й республіканську прокуратуру ("клянуся, що кращої кандидатури нема") а чи стати головою райвиконкому. Лобан подобався Пересувку за сміливість і принциповість, яку той проявляв усюди, правда, трохи дивним способом. Лобан завжди повторював прописні істини, але з таким виглядом, ніби це було його власним відкриттям. Коли, наприклад, приймалося рішення про дострокове завершення сівби в районі, то після всіх ділових пропозицій слово брав Лобан і говорив:
– ...але час ставить перед нами нові завдання, і ми повинні знайти шляхи для їх виконання. Вихід є лише один – це достроково завершити сівбу. Я переконаний у цьому і готовий до кінця відстоювати свою точку зору...
– Розказуйте, Харитоне Костьовичу, – відірвався від якихось зведень Мірошник.
– Прочитайте, там все написано, – зауважив Пересувко.
Мірошник прочитав, потім мовчки закурив і запитав:
– Ви теж переконані, що Запорожний спеціально забрав чабана, щоб вівці знищили посадки лісу?
– Це думка товариша Каїтана, – пояснив Пересувко. – Запорожний вважає, що його незаслужено звільнено з роботи, і мстить товаришу Каїтану.
– До вас товариш Лобан, – увійшла секретарка.
– Просіть, – відповів Мірошник.
Лобан привітався і поклав перед Мірошником гранки статті.
– Хочу порадитися з вами, Романе Олексійовичу.
Мірошник прочитав статтю, відклав її і подивився на Лобана:
– Ви що, серйозно?
– Цілком. Запорожний повівся як шкурник, кар'єрист і злочинець, – проголосив Лобан. – У вас інша думка, Романе Олексійовичу?
– Інша. Те, що сталося в Степовому, – просто фатальний випадок.
– Можна розцінювати й так, – погодився Пересувко, – хоча...
– Дивна класифікація, – буркнув Лобан. – Якщо ми... приховаємо цей кричущий факт – нас не зрозуміють, Романе Олексійовичу. Як редактор і член бюро я змушений буду інформувати відповідні органи... Запорожний – теж мій..: друг, але істина дорожча.
– Я зрозумів ваш натяк, Петре Петровичу, – знову закурив Мірошник, – але рубати з плеча я не буду.. Ми не маємо права бездоказово звинувачувати комуністів у злочинах, яких вони не зробили.
– Вам мало цих доказів? – показав на гранки Лобан. – Я хотів би послухати думку прокурора. Що ви скажете, Харитоне Костьовичу?
– Воно, звичайно, факт є, але... – довго підбирав слова Пересувко: як би це сказать так, щоб підтримати і Мірошника, і Лобана? – Але ми не можемо довести, що шкоду заподіяно свідомо.
– Так що – не друкувати? – встав Лобан.
– Думаю, що ні, – відповів Мірошник. – Я не можу собі уявити, щоб Запорожний пішов на таке. Не можу!
Лобан забрав гранки і демонстративно вийшов: якщо заборонять друкувати цей викривальний матеріал в районі, думав Петро Петрович, то є й інші газети. Стаття буде надрукована, хоче цього Мірошник чи ні. Відступати Лобану нікуди і особливо тепер, перед наступною районною партійною конференцією. Побачимо, чи рекомендуватимуть ще Мірошника на першого секретар я, а може... Про це Лобан думав і вдень, і вночі: може, оберуть його першим? Деякі товариші в області знають Лобанову принциповість, і така думка вже виникала не раз. Ця історія в Степовому могла відіграти свою роль перед конференцією. Лобан пішов у редакцію і замовив розмову з секретарем обкому Антоном Григоровичем.
– Так що будемо робити? – порушив мовчання Пересувко.
– Я викличу в райком Запорожного і поговорю з ним, – відповів Мірошник, – а ви продовжуйте розслідування.
Лобан з вікна кабінету покликав Пересувка, коли той проходив повз редакцію.
– Зайдіть, Харитоне Костьовичу.
Пересувко навшпиньках пройшов по скрипучій підлозі і сів у крісло:
– Сказав, що сам з ним поговорить...
– Вони, здається, добалакаються, – хитнув головою , Лобан. – Я розмовляв з Антоном Григоровичем.
– Що сказав? – насторожився Пересувко.
– Ситуація ускладнюється, – щось приховував Лобан. – Але ми не будемо мовчати.
Пересувко кивнув головою.
– Я можу постраждати, але проти своєї совісті не піду, – запевнив когось Лобан. – І в Мірошника на побігеньках не буду... Дивіться і ви, Харитоне Костьовичу, по всі ці діла вас не обминуть.
– Які діла? – не второпав Пересувко.
– Мірошник покриває розкрадачів народного добра, чи ви забули історію з Настею Сторожук? Не забули? От і добре. Тепер він хоче виправдати свого дружка Запорожного... Але, я гадаю, – зробив відкриття Лопай, – що ніхто не має права порушувати закони. Це моя особиста думка, і я буду її відстоювати... до кінця, а ви?
– Я теж, – сказав Пересувко. – Я проти закону не піду.
– Ви вже пішли, – кинув Лобан. – Злодії розгулюють на волі, бо так хоче Мірошник.