Пригоди молодого лицаря

Голова була важка від випитого й палала від думок, що зненацька роєм обсіли її на самоті. І втома не змогла їх. Вони крутилися скажено, як оси, й тіль-тіль не бриніли в уха в тихій темряві, що порушувалася хіба зрідка конячий хруманням, пирсканням, віддихами: одна, друга, третя… покрутяться-покрутя­ться й заспокояться; натомість кілька інших, далі знову перші, а там нові, нові, нові… Що родило їх, або краще — що сполохало їх саме оце тут, бозна-де, далеко від тих, про кого бриніли вони…

"Це все отой невгавучий і в сліпоті своїй Стах розворушив і роздрочив їх так", — знайшов нарешті причину свого неспокою Крига й повернувся набік із рішучим наміром заснути, щоб на ра­нок устати для остаточного договору з Гулим свіжо й бадьоро.

Але тії мислі докучливі гейби сміялися, кепкували з його зу­силля, а очі немов хтось піском позасипав.

У коротких між співами, що їх усе вимагав співати підпилий господар, перервах, Крига обережно й хитромудро намагався хоч дещо розвідатися в бойкого Пронози про Павла Похила — чи не зустрічав у бою під Очаковом? А може, хоч чув що-небудь про нього? Чи не пізнав такого, як вернувся з неволі на Січ? Казав на­віть, що його легко було пізнати серед усіх по його вроді та вели­чі, — але наразився на сміх, та й сам сміявся, зміркувавши, що бе­вкнув дурницю, питаючи в сліпого, чи не бачив… Стах Проноза ба­гато декого зустрічав, чимало дечого чув, але про такого не дово­дилося. А що сили великої був той братчик — дак хіба мало поміж славним товариством низовим дужих моцаків-лицарів! От хоч би, скажемо, його побратим Жбурляй: здоровенний козарлюга, ще мо­лодий, такого віку, як і він, Стах, а вуса аж за вуха обкручує; його хотів був батько Сагайдачний лишити на Січі за свого намісника, як сам рушав у похід, але де там! Жбурляй загрозив, що перекине й байдака з ним, не подивиться, що він і гетьман, якщо й його, Жбурляя, не візьмуть.

"Як то, — каже, — намісником? Чхать я хотів на твоє намісни­цтво, коли мій побратим Стах у турецькій неволі страждає! Мушу ж, каже, його визволити чи ні?.."

Отже, мусив кошовий взяти й Жбурляя, та ще й на свого бай­дака. А в бою виліз Жбурляй на галеру самого баші, вхопив дубця й усіх бусурменів вилупив до ноги, башу першого торохнув по го­лові так, що той і не писнув, а побивши турків, ухопився за лан­цюга з котвою, сам зірвав її з дна моря, трохи каторги не переки­нув, і погнався за тими, що тікали. Він, Проноза, сидів якраз на гребці й т.д., й т.д. Крига вже не радий був, що запитав, бачивши, які теревені править його давній товариш, тим паче що сам же він, Крига, всього кілька місяців як із Січі, й жодного такого Жбурляя з нелюдською силою й з усами, що закручувалися за вуха, не знав і не бачив; та й поводіння з гетьманом запанібрата й оті погрози йому — кому? — Сагайдачному за виправи в похід? Якраз! Спро­бував би, відважився б нехай хтось! Все це в'явки скидалось на банелюки й химині кури. "А добрий з нього кобзар буде", — тіль­ки й подумав канівський осавула, посміхаючись, а старий перебив тії баландаси й казав заграти і заспівати ще якоїсь.

"Не інакше, як поліг у бою там твій отой Петро чи Прокіп, а то я знав би його", — сказав на це Проноза й почав щось веселе наспівувати на кобзі.

"Коли б то цьому була правда, — думав далі, вдивляючись у темряву в стайні, Крига, — за таку звістку я озолотив би тебе…" І знов ще бистріше закрутилися думки його коло цього, й розпалена уява почала малювати картини, повні поваби й щастя на цім хуто­рі вкупі з чарівною, коханою дружиною Орисею. Він увесь час, ві­дколи й спізнався з нею й Павлом, був певен, що якби цього, ос­таннього, не було, то дівчина й хвилини не вагалася б і пішла за нього. Ах, той Павло!..

Раптом нова, страшна думка пронизала його обважнілий од безсоння мізок. Він аж затремтів, здригнувся ввесь і сів, потираю­чи палаюче чоло рукою. Серце затіпалося, кров застукала в вис­ки. Таж коли він, Павло, не вмер, не загиб у бою, то його можна зробити мертвим… Авжеж можна… Аби тільки Проноза згодився помогти… А чому б і не згодитись йому?.. Він, Крига, знає його ще з Січі — знає, що Проноза здатен на які хоч пройдисвітства, і то даремне, просто з непереможної пристрасті до всяких штук, ка­верз і пригод; а помани його доброю заплатою, гарною базарин­кою з уважистого капшука з червінцями, то він і рідній неньці під­везе візка. А що зробить доручене діло чисто, то за це можна бути певним, недарма ж у Січі його Пронозою продражнили.

Просидівши отак кілька хвиль, Крига заспокоївся трохи, роз­гладив руками опанчу, на якій лежав, і знов уклався, а думки вся­кі попливли вже повільніше, одна за одною, щодалі набуваючи по­трібного для обміркування всякої важливої справи ладу, а не пур­хаючи врозкид, як мотилі по луках. Тепер усі вони крутилися коло однієї, головної, що так раптом, несподівано майнула була сліпу­чою блискавкою в голові й аж кинула всім його тілом і трохи серця не зупинила… Чи ж несподівано?.. Таж вона, — почав пригадувати Крига, — вродилася, як по правді казати, давно-давно, чи не тоді ще, як він у Лейбиній коршмі вмовляв парубка канівського Павла їхати на Січ і дарував йому й свого бахмата з сідлом, і запорозьку дорогу одежу, й не менше коштовну зброю. Народилася, як той хробачок у капусті, потаємці навіть під нього самого, в серці десь аж на дні, жила там, годуючись його невгасимою жагою до Павло­вої дівчини, росла, оберталася в тверду лялечку, з котрої ось допі­ру вилетів такий пишний мотиль. Пригадував усе це Крига й що­далі все більше переконувався в тім, що вона справді ніколи не кидала його, що вона через увесь той час, відколи він у Каневі, керувала не тільки його почуваннями, поведінкою, а й замірами всіми. Він тепер тільки освідомив у собі, що навіть те, що він оце тепер тут, торгує в старого Гулого його займище й хутір, — лише наслідок того безнастанного гону за щастям через нещастя або труп другого, гону, що в нього вона обернула його життя, що коли б не вона, то він не квапився б так і, як і запорожець Гулий, міг би розглянутись, розпитатися й зайняти собі зовсім нове займище десь подалі, по той бік Славути, куди ще не ступила важка магнат­ська нога, і не було б потреби витратити гроші, зібрані хоч і в ща­сливих, але страшних і небезпечних для життя походах і боях. Але… чого на світі не віддав би за те, щоб тая думка його перебо­рола всі перешкоди й дала йому врешті те щастя!..

Заснув десь аж перед світанком. Не чув навіть, як джура при­вів і вклав коло нього на сіні сліпого Пронозу, що, як ліг, так і за­хріп на всі заставки. Марилася осавулі руда полковниківна на ху­торі: ніби любенько розмовляв із нею в тій самій світлоньці, де по­завчора обідав із нею й ненькою її; вона закохано дивилася на нього, сміялася до нього звабливо, а від її рідкого рудого волосся падало просто в вічі йому таке сліпуче сяйво, що він аж… прокину­вся, а прокинувшись, мусив затулитися рукою, бо просто у відчи­нені навстіж широкі двері лився на нього золотий світ ранкового літньою сонечка.

— Пху! — плюнув з досади й пересердя. — Оце дак так!.. Лю­ди вже досі поснідали, а я хропака затинаю.

Озирнувся по стайні й тоді лише завважив, що не сам, що бі­ля нього хропе, аж свистить, Проноза. Згадав, що йому приверз­лося в сні, знов плюнув і скочив на бистрі ноги. Коли вийшов у двір, то побачив Семена коло брами й привітався.

— Доброго здоров'я, — сказав, підійшовши, Семен. — Добре десь спочив, пан осавула?

— Так добре, що далі й нікуди, — відповів, кривлячись із по­хмілля, Крига, — людям у вічі сором глянути… Чорт зна… спати до тої пори… І старий, мабуть, висипляється ще?..

Семен засміявся.

— Батько отаман устав із курми сьогодні, — відповів він. — Заспав і він трохи…

— З курми й заспав?!

— Атож… Встає ж завжди вдосвіта.

— Де він? У себе в світлиці?

— Де пак!.. До схід сонця на пасіку пішов. Казав не будити вас із отим… із сліпим музикою, а як прокинетесь, то щоб справити до нього на пасіку.

— Гаразд… А де тут у вас криниця або що — треба ж хоч уми­тися?..

Семен виніс із хати рушника й показав на колодязь серед двору.

Вмившись і перехрестившись, Крига в супроводі безрукого баштового подався в сад відшукати господаря та разом і пасіку, й сад оглянути.

— Та не відмахуйтесь від бджіл руками, — напучував Семен, — хоч би й на твар якась сіла… Вона не вжалить — полазить і по­летить собі. А як почнете відбиватись від них, то буде гірше — так і вкриють…

Старого отамана загледіли далеко-далеко, десь аж у проти­лежнім кутку. Семен вернувся до своєї башти над брамою, а Крига підійшов до господаря й привітався.

— Що, виспався, пане осавуло? — питав він не то в жарт, не то поважно: лукава ухмилка миготіла під сивим усом і в очах.

— Та спасибі вам, батьку, — відповів із ніяковістю Крига, — виспався, краще й годі.

— От і гаразд. Ходімо ж оглянемо господарство, щоб знав, що купуєш, та й снідати давно час. Після сніданку поїдемо оглянути займище, череду, овечок, коней.

Старий поводив гостя садом, показуючи насаджені ним ово­чеві дерева, ягідні кущі, вулії, розкидані по всьому саду. Коло ву­ліїв поралося ще два діди, опріч господаря. Вони звичайненько ві­дповіли гостеві на його вітання.

— Як бачиш, пане осавуло, — кивнувши головою на дідів, за­уважив Гулий, — якщо доведемо торг до бажаного скутку, не ли­шу тобі бджілок сиротами: буде кому подбати про них… Старі ці знають це Боже діло негірш від мене.

Оглянули обору, стайню, льохи, хати й "курінь" для тих, що жили на хуторі, й інше господарське побудовання з коморами, за­сіками тощо, вилізли навіть на вежу, де знайшли Семена на своє­му місці — на чатах.

— А де наші гості, Семене, що їх не видко? — спитав Гулий.

— Подалися до річки коні поїти, — відповів старий баштовий, — Та онде й вони, — показав він рукою крізь бойницю, — коней купають.

— А сліпий?

— Ще спить — хіба не бачили в стайні?

— Ні, не запримітили якось… Ну, пане осавуло, тепер ходімо поснідаємо. А ти, Семене, скажи Прокопові осідлати коня пана осавули й для мене: поїдемо оглядати околиці.

Вернулися перед обідом, замкнулися в старого у світлиці й довго про щось — ніхто не знав — розмовляли. Прийшли, мабуть, до доброї угоди, бо коли нарешті відімкнули двері, то старий ви­йшов задоволений і веселий.

— Ану, малий! — гукнув на джуру.