Саме ці звуки і долинали в хату. А взимку вила, свистіла завірюха, від морозу і вітру поскрипували й стогнали в тайзі величезні дерева. В селі хати і хазяйські будівлі розташовувались близько одна до одної, там ці звуки було не так чути, ФАП же стояв одиноко на юру.
Вирішила нікому не розповідати про своє відкриття. Хай думають, що живу з привидами в ладу, та продовжують вірити у свою легенду.
Вже через кілька днів на моє прохання навколо лікарні встановили чудовий парканчик, бур'ян з кропивою скосили і зібрали в копичку. А ще я задумала посадити на подвір'ї квіти, як це робили у нас в Україні.
-4-
Щастя – річ відносна. Воно залежить від обставин, в яких його відчуваєш, як ці обставини сприймаєш і як їх досягаєш. Та повного щастя, мабуть, ніколи не буває.
От в даний час я була щаслива, бо здійснилася моя мрія – отримала роботу і житло. Працювала фельдшером у невеликому селі, жила у просторій хаті, довкола якої стояла велична і прекрасна тайга.
Та як подумати, яке ж це було щастя? Жила я тут примусово. Чи повернуся колись в Україну і чи закінчу інститут – не знала. І хата належала не мені, а сільраді. І тайга була несходима, повна комарів-кровопивць, надокучливої мошки та хижих звірів. І квіти тутешні не мали запаху, і вісім місяців тривала зима з лютими морозами, снігами, завірюхами…
Зате не було ні тісних тюремних камер, ні бараків, ні колючого дроту, ні вартових на вишках, ні злих вівчарок, ні оперів.
Так щаслива я була чи ні?!
Мабуть таки щаслива, бо нарешті могла забрати до себе маму. Хоч це дозволяли – приїздити до родичів у заслання, а тим паче оселятися тут. Добре пам'ятала батькові слова при прощанні: "Оксана, я не виживу весь строк. Дбай про маму, пам'ятай: тепер ти у неї одна!"
Кияни відмовляли маму їхати до Сибіру – далеко дуже, клімат важкий, морози великі. Та мамуся і хвилинки не вагалася. Тільки одразу приїхати не могла – працювала у старенького вченого. Він хотів закінчити свою наукову працю, та зір різко погіршився. От мама і допомагала йому, писала під диктовку, потім вчений все на слух редагував, і мама знову переписувала. Роботи залишилося ще на місяць-півтора. Незручно було відмовити. Та воно б нічого, я чекала, але хотіла, щоб мама встигла приїхати до зими.
Поки освоювалася з роботою і побутом, відвідала всі двори і в Капкарі, і в Тібішеті, познайомилася, оглянула, послухала кожного. Місцеві люди мені сподобалися. Тихі, спокійні, наївні, та, на жаль, мало розвинені. Слухали уважно, обіцяли все виконувати: утримувати житло й подвір'я в чистоті, дотримуватись особистої гігієни. Що ж від них хотіти – ні електрики, ні радіо, ні книжок, ні газет, ні кіно. Глуха тайга.
Розпитувала у місцевих, коли вони тут поселились, ким були їх предки, звідки походять назви сіл Тібішет, Тайшет, Довгий Міст (у цьому населеному пункті не те що річки, навіть струмочка не було). Назву Капкара ще можна було пояснити – при зборі живиця капає з-під кори дерева. Та місцеві нічого не знали – ні вчителі (ще одна чотирирічна школа була в Тібішеті), ні голова сільради, ні старі люди, дехто з яких навіть не пам'ятав, скільки років живе на світі.
Ще мене дивувало, що у них не було ніяких корінних російських звичок, не вміли готувати вони й традиційних страв. Молитов вони не знали, ніколи не зверталися до Бога – ні в горі, ні в радості. Часто вживали нецензурні слова, але не як лайливі, а як звичайні розмовні. Співали частівки, повні таких слів, а от пісень жодних не знали.
Поступово облаштовувалася по хазяйству. З продуктами тут було погано, та й де їм в цій глушині взятися? Базару в селі не було, лише одна крамниця, куди навіть хліб привозили рідко, та й той за якістю мало чим відрізнявся від зеківського. Зате тут продавалися глазуровані пряники (такі старі, що аж кам'яні), сіро-білі конгломерати цукерок-подушечок і жовто-зелений жир невідомого походження і неприємного запаху. Був також керосин і гасові лампи – я купила дві найбільші.
Познайомилася із завідувачем крамниці Ноєм Ізралійовичем. Такий собі невеличкий чолов'яга із сивою борідкою і чубом на голові, що стирчав, точнісінько як у півня. Розговорилися. Виявилось, що він теж з України, з Бердичева і добре розмовляє українською.
– За що ж ви тут? – не втрималась і запитала. Ну не могли ж єврея звинуватити в українському націоналізмі.
Ной Ізралійович відповів не одразу. Вагався, чи казати, нарешті зізнався:
– За гроші.
– Як за гроші? За які?
– Давно, ще до революції мій батько у Бердичеві тримав лавку, навіть дві. Мав свій ґешефт, а значить і гроші. Після смерті батька ці гроші залишились мені – гроші, зароблені чесною працею ще до революції. Та Радянська влада вирішила, що ці гроші більше потрібні їй, ніж мені. Забрали не тільки гроші всі до копійки, а й конфіскували все майно до нитки. Мене ж не минаючи в'язниць і таборів запроторили аж до Сибіру. Дружину ж і двох синків розстріляли німці, – зі сльозами на очах закінчив він розповідь про своє життя.
– Ох, вибачте, Ноє Ізралійовичу. Я ж не хотіла…
– Нічого, нічого… Я нікому не розказував, а вам ось захотілось. Я часто це згадую, безсонними ночами все думаю, як так сталося, що два страшних режими перемогли, знищили мою сім'ю.
Основною їжею тут була "картоха". Така городина як морква, буряк, огірки, помідори у цій місцевості не встигали дозріти. Пори року були такі: весна – травень, літо – червень і липень, осінь – серпень, а на початку вересня вже випадав сніг і більше не розтавав. Жодних відлиг чи потеплінь, просто мороз все дужчав і дужчав, а снігу все більшало й більшало. І так аж до наступного травня. Ще в зоні запам'ятала фразу із зеківської пісні про Воркуту чи Норильськ:
Эх, Воркута ты, Воркута,
Чудесная планета:
Двенадцять месяцев – зима,
А остальные – лето!
А у нас тут "Восемь месяцев зима, а остальные – лето".
Ці чотири більш-менш теплих місяці були б чудовими, якби не комарі і мошка. Мошка ніби й не кусала так, як комарі, але немилосердно набивалась в очі, ніс, рот і вуха. Мимоволі згадувалась дитяча приказка:
Эй, безкрылый человек, у тебя две ножки,
хоть и очень ты велик, едят тебя мошки.
І тут так їли, що місцеві влітку ходили в платтях з довгими рукавами, під які ще надягали довгі штани, а на голови пов'язували хустки. На городі або в тайзі обов'язково треба було носити накомарник (шматок цупкої матерії, який покривав голову, шию, груди, і лише там, де обличчя, була вшита густа волосяна сітка). В такій одежі та ще й з накомарником було жарко, важко дихати, погано видно. Я одного разу так одягнулася і пішла з дівчатами по брусниці. Витримала не більше двадцяти хвилин, мало не задихнулася і мало не знепритомніла від жари. Після цього я просто носила сукню або блузку з короткими рукавами, спідницю не довше колін і босоніжки на голі ноги. Як ішла тайгою, виламувала гіллячку з листям і відмахувалася, рухалася швидко, і цього вистачало.
Місцеві сказали, що якщо хочу мати що їсти взимку, не пізніше другої половини травня повинна посадити картоплю. Але як? Я ніколи цього не робила, навіть не бачила. Виручила Ніна:
– Бери город!
– А де і скільки соток?
– Та бери скільки хочеш, землі у нас багато.
– А у вас по скільки цих соток?
– Скільки, скільки… Хто скільки хоче – від шістдесяти до дев'яноста.
– Дев'яносто? – я від подиву відкрила рота. Це число для мене було завелике. Довго думали, скільки ж мені взяти. Нарешті зупинилися на п'ятнадцяти.
– Біля лікарні робити город не треба, – радить Ніна, – там цілина, буде багато бур'яну. Он за сільрадою гуляє ділянка, там приблизно і є п'ятнадцять соток.
Картоплю для посадки дала Нінина мати. Пішли на город. Нам взявся допомагати Федя, Нінин молодший брат. З сумом оглянула свої босоніжки з парусини – шкода було їх, а брат з сестрою лише засміялись. Наскільки я знала, город потрібно спершу скопати. Хотіла було запитати у Ніни, де дістати лопати, коли побачила, що до нас прямує Мишко з впряженим у плуг невеличким конем. І розпочалась робота: Мишко вів коня за вуздечку, робив борозну, Федька ступав вздовж борозни і вкидав картоплини через рівномірні проміжки, ми ж з Ніною збирали бур'ян, який викопував плуг. Виходило рівно, чисто і досить швидко. Дивувалась такій раціоналізації. Та й босоніжки лишились цілі й чисті – ходила по городу боса. Тільки руки забруднила землею, мені ж до хворих не можна було з такими руками. Мила, терла щіткою.
Щойно закінчила приводити себе в порядок, як з'явився на перев'язку сам голова сільради, Степан. У нього був величезний карбункул під правою лопаткою, чотири стержні ніяк не визрівали, запалення поширювалось, температура трималася висока. Я зробила на карбункулі розтин і витягнула пінцетом два стержні, вклала турунду, засипала стрептоцидом. Тут дуже згодився б пеніцилін, але його у мене не було.
Потім прийшла на прийом бабця Устя:
– Донечко, у мене крильця болять!
Я насторожилася. Що ж вона називає крильцями? Лопатки? А раптом ні, і я помилюсь?
– Покажіть, будь ласка, рукою, де болить.
Таки виявилися лопатки.
Та найбільше пацієнтів скаржилися на зуби. Тут усі з ними мучилися. Лікуватися в Довгий Міст мало хто ходив, в основному зверталися до дідка, у якого були щипчики для розколювання цукру. Та такий інструмент зовсім не годився для видалення зубів – вони лише розколювали коронку, а корінь залишався, продовжував гнити і боліти. Подивилася я на ці щипці, а вони ще й іржаві! Подивилася на діда, а він глухий і майже сліпий. Поки домовиться з пацієнтом, поки намацає в роті хворий зуб, то вирве здоровий. Кілька років назад одному замість кутнього зуба половину щоки вирвав – хірургу ледве вдалося зашити. Тепер тому нещасному і їсти, і розмовляти було важко.
Я конфіскувала щипці і суворо заборонила діду рвати зуби. От би самій навчитися! Та в Довгому Мості зараз не було стоматолога. Куди ж подівся той мій "приятель", не стала й розпитувати.
Вже двічі ходила до лікарні Довгого Мосту дивитися, як приймають роди, та обидва рази вони були нормальними, а мені б хотілося побачити патологічні. Провідувала і своїх – Єлизавету Володимирівну, Бориса Васильовича і Георгія, пообіцяла їм три мішки картоплі з майбутнього врожаю.