Він, здавалося, доганяв шалений поїзд, хапав за колеса, бився об вікна вагонів і благальне допитував: "Куди милого повезла?"
Витяг номер сорок п'ятий,
Закричали, що прийнятий.
Ей-гей, охо-хо-хо,
Закричали, що прийнятий...
Пісня скувала Грабовського — не міг ворухнутися, наче зачарований. Знав її давно, але зараз вона якось особливо розпачливо виливала людські жалі й болі. Уже й скінчилася, вже й кликнули новобранців до брами, а він стояв, як прикутий до паркана.
Гармонія передихнула, заплакала сумним перебором і знову бризнула грайливим розгіллям звуків. Покотилися частушки:
Я отечеству защита,
А спина всегда избита.
Я отечеству ограда,
В зуботычинах награ...
— Распроканалії! — зірвався сердитий голос.
Пісня враз заніміла, наче хтось наступив їй чоботом на горло.
Коли новобранці зайшли на подвір'я, перед ними відкрилася страшна картина. Розлютований офіцер бігав поміж солдатами, що стояли під невеличкою повіткою, і молотив довгою сучкуватою палицею. По головах, по спинах, по ногах, а вони мовчали, немовби німі, марно силкуючись затулити обличчя руками.
— Я вам дам награду. Я вам покажу, — приповідав, шмагаючи. — Скоти! Каторжники!
Таким було перше знайомство Грабовського з військом. А потім пішло... Почався четвертий місяць. За час, що минув, довелося багато побачити й самому пережити. Всього зазнав. Назавжди запам'яталось. Якби й хотів — не забудеться.
Придбав також нових знайомих та приятелів. Є вони і в містечку, і в шістдесят другому резервному батальйоні матінки-піхоти, де служить, і в усьому невеликому валківському гарнізоні. Серед них переважають рядові солдати та найнижчі чини, люди без матеріального достатку і станового гонору, прості й сердечні. З ними, не кривлячи душею, не остерігаючись, що завтра потягнуть до штабу, на гауптвахту, можна щиро поговорити, порадитися й порадити, повеселитись і посумувати, хоч на часину забути осоружну муштру, мордобої, наруги та приниження.
Найближче зійшовся з Андрієм Усом — старшим фейєрверкером першої батареї дев'ятої артилерійської бригади. Цього колишнього учня харківської фельдшерської школи бачить майже щодня, а переднедільні вечори вони завжди коротають разом або в Андрієвих батьків дома, що живуть у Валках, або ж у його незатишній кімнатці на території гарнізону. Тут їм ніхто не заважає, ніхто ними не командує. Іноді, довго засидівшись, удвох і сплять на одному ліжку.
Нині Грабовський прийшов до фейєрверкера зразу ж по заході сонця. Нагріли чаю, всілися один напроти одного за столом, поволі сьорбають солодкий напій і стиха гомонять. У них є про що поговорити, є чим поділитися. Зараз більше розпитує Павло, а балакучий Ус, якому пощастило вдень виспатися досхочу, залюбки відповідає.
— Скільки років ти провчився на фельдшера?
— Два з половиною.
— Виходить, на три місяці більше, ніж я в семінарії. Звідтіля і до війська попав?
— Еге ж.
— Покликали чи доброхіть зголосився?
Ус гірко посміхнувся.
— Доброхіть поневолі. Мобілізували, присутствіє забрило. Але я, відверто кажучи, не опинався — то був найкращий вихід з мого тогочасного становища.
— Якого?
— Тоді нашу школу залихоманили обшуки та арешти. Ліда Лойко, рятуючись від напасті, покинула на деякий час Харків, поїхала в рідне село, ніби занедужала. Поліція спочатку схопила двох учнів, потім ще трьох. Черга підходила до мене, бо ж я теж відвідував таємні сходки, читав і давав іншим читати заборонену літературу, політичні листівки та прокламації. Не хотілось потрапити за грати, позбавити себе права стати фельдшером бодай пізніше. Тому і втішився мобілізацією, як дитина новою цяцькою.
— І сподобалося в армії?
— До всього можна звикнути...
— Думаєш допинати офіцерського чину?
— Я ще не збожеволів. Одслужу своє — і знову на навчання. Фельдшерська школа, брат...
— У ній існувала якась таємна організація чи група?
— Ні. Наші учні спілкувалися з молоддю харківських вузів, зокрема університету та ветеринарного інституту. Знаєш, студенти — народ більш дорослий, зрілий і досвідчений.
— З університетських нікого не пам'ятаєш?
— Пам'ятаю Михайла Рклицького, Соломона Брайловського, а на зборах слухав промови і Бражникова, і Голосова, і Макаревського.
— Олекса Макаревський вчиться у ветеринарному.
— Можливо, вже позабувалося. Знаєш його особисто?
— І його, і всіх інших, названих тобою. Славні хлопці. То ж вони компонували, а зараз розповсюджують відозви про ювілей царської реформи, готують серйозну акцію на дев'ятнадцяте число цього місяця.
— У тебе нема жодної відозви?
— Є, і не одна.
— При тобі?
— Заховані в надійному місці.
— Чому ж досі не сказав про них?
— Ти не питав.
— Даси прочитати?
— Дам. Однак потрібно не лише читати
— А що ще?..
— Ознайомити з ними артилеристів.
— Ознайомити...
Ус підлив у склянку гарячого окропу, всипав цукру, поколотив ложечкою і вмочив сухаря. Робив усе те поволі і якось ніби машинально. Мабуть, обдумував несподівану пропозицію.
— Коли сказати по правді, то я останнім часом політичною роботою не дуже захоплююся, служба...
У двері постучали.
— Зайдіть.
На порозі виросли два юнаки в формі залізничного училища. Панаса, меншого Андрієвого брата, Грабовський уже знав, а другого, що назвався Іваном Піщанським, побачив уперше.
— Сідайте, парубки, на чому стоїте, і ноги спустіть, щоб не дармували, — пожартував господар, озираючи своє пустельне мешкання. — Або тому, що ви з племені крутигаврилів, та ще й бажані гості, дозволяю вам примоститися на моєму ліжку. Чаєм погрієтесь?
— Охоче, — відповів Панас. — Надворі мороз — аж іскри скачуть, а циганські діти дулі сучать.
— Паршиві поросята і в петрівку мерзнуть. А якої заспівали б ви на муштрі взимку посеред голого плацу? То вам не в паровозній топці.
— Провідникам ваговозів теж непереливки, а надто при хурделиці.
— Уже скуштували? — питає Павло.
— Ще, — тішиться Іван, гріючи закоценілі пальці об склянку. — Ми їздимо в пасажирських вагонах, а от крутигаврилам...
— У чугуївському депо буваєте?
— Зрідка, коли на практику водять. Або що?
— Як живуть там ремонтники?
— По-різному. Хто має власну хату, землю, тому байдуже, а котрий харчується тільки з мозолястих, той клацає зубами. Мій, наприклад, рідний дядько, який обточує гайки...
Андрій цікавиться домашніми справами.
— Учора отелилась наша Манька, — хвалиться Панас. — Такого бичка привела, що й ну. Весь чорний, мов жучок, а на чолі біла лисинка... Приходь завтра на молозиво.
— Прийду. Коли вирушаєш до Чугуєва?
— Хочу заскочити з Іваном у Харків, а звідти...
Андрієву кімнату покинули під голосний спів перших півнів...
Заспане містечко вже лиш де-не-де поблимувало вікнами та гасовими ліхтарями. Артилерійські казарми в нічній півтемряві нагадували могутні й грізні гори.
Прощався Грабовський з молодшим Усом та Піщанським за ярмарковим вигоном, стиснутим карликуватими будинками.
— Ти на книжки не багатий? — запитав Панас.
— Яких потрібно?
— Хоча б які-небудь, зовсім ні за що очей зачепити. Правда, Іване?
— Правда, — потвердив Піщанський. — Неначе в Сахарі.
— Книжки є, та не тут.
— А де ж?
— Далеко звідси, у Харкові.
— Ми збираємось туди, позавтра їдемо.
— Якщо хочете, я передам вами моїм друзям листи, зустрінетесь з ними і попросите книжок.
— Добре.
— Знайте однак, що кореспонденції, які везтимете, пересилати поштою небезпечно. Розумієте?
Хлопці дружно кивнули головами.
— Не боїтесь?
— Нам уже доводилося...
— За таке діло...
— Не лякай. В нашому училищі...
Грабовський вийняв з кишені три конверти і простяг Усові.
— Тут не написано, куди і кому адресується. Не можна писати. Слухайте і запам'ятовуйте. Спершу знайдіть студента університету Михайла Васильовича Рклицького, який мешкає в чотирнадцятому будинку по вулиці Підгірній. Якщо ж його в місті не буде, шукайте Лідію Павлівну Лойко. На жаль, її домашньої адреси я не знаю, але вона вчиться в фельдшерській школі на Сабуровій Дачі, там можна з нею зустрітись. Затямили?
— Кому віддати листи і в кого просити книжки?
— Однаково. Не буде Михайла — дайте Ліді. Вони обоє нарівні розпоряджаються книжками і вирішують всілякі інші справи. Розкажіть їм про цю мою розмову з вами. Ще є запитання?
Юнаки знизали плечима і переглянулися. Заговорив Ус:
— От ти сказав, вони вирішують... Нам цікаво знати, які ті справи, якщо це не дуже великий секрет.
Грабовський зітхнув, мить подумав.
— Коли я вже покладаюся на вашу добропорядність, звіряюся вам, доручаю... Умієте тримати язики за зубами?
— Не журись.
— Про свято реформи, яке готується, чули?
— Нам розповідали на уроках, казали і в церкві.
— Так от. Зараз по всій Україні ширяться прокламації, в котрих написано, як двадцять п'ять років тому поміщики під орудою царя обдурили й пограбували селян.
— Ти бачив ті прокламації?
— Ви теж можете побачити.
— Де?
— У Рклицького. Він вам дасть їх і скаже, що з ними треба зробити. Нагадайте йому. Добре?
— Неодмінно. Оце так вийде штука... — зрадів Піщанський.
5
Служба вимучувала. Лише ночами одривався від неї, але й вони не приносили полегкості. Лежав на третьому ярусі твердих, мов залізо, нар, навколо хропли десятки таких, як і він, втомлених людей. Натягав на голову жорстку солдатську ковдру, машинально лічив цифри, та заснути не міг.
В уяві поставали велике гомінке місто, лісова хатина, друзі, гойдався на шибениці Петро, під акацією заливалась слізьми Ярина. І серце обкипало кров'ю.
Тяжкі солдатські ночі...
Сусід Грабовського, хворобливий чоловік років тридцяти п'яти, зайшовся протяжним кашлем. Павлові здається, в солдата от-от обірвуться легені.
— Що з вами? — спитав тихо.
Солдат не відповів і ще важче закашлявся.
Не допитуючись більше, Грабовський підвівся, зліз навпомацки з нар, набрав з бочки бляшану кварту води і подав хворому. Той ковтнув кілька разів.
— Знову погіршало?
— Погіршало так, що й не знаю, чи полегшає коли-небудь. І треба ж було мені на лихо показувати отой папір. Ну, та вже пізно каятися.
— А де ж ви взяли його?
— А-а-а, де взяв... — неохоче протяг сусід. — Тяжко й згадувати. Якось ротний послав мене за фельдфебелем на квартиру, а коли я вже повертався, якісь хлопці дали мені сірого конверта і сказали передати солдатам. Я ж сам неграмотний, не знаю, що там написано. Прийшов та й дав капралові.