— А ну тепер нехай буде мій вінок.
Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море й запалав, але горів не так довго й раптом погас.
— А тепер загадаймо на Надине щастя, — обізвалась Саня.
Білі смужки з хмарок неначе роздерлись в одному місці. Блиснуло синє небо. На морі одразу зайнялося широке огняне плесо, дуже запалахкотіло, блиснуло й згасло в одну мить.
— Цебто й вік мій згасне так швидко? — обізвалась Мурашкова й засміялась, але сміх її зник так швидко, як швидко згасло на морі те золоте марево. Мурашкова задумалась. В неї брови насупились. Вид став поважний, як темно-синє море.
— Баби скрізь баби, чи в селі, чи в місті: скрізь однаково ворожать. Ой ви, ворожки, знахурки! — промовив хтось позад молодої компанії.
Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад їх стояв Селаброс і насмішкувато дивився на паннів. Він закрався на тоненьких ніжках вже давненько, як закрадається десь з-за куща оксамитовими лапками кіт.
Мурашкова оглянулась, почувши Селабросів голос, і в неї в грудях зайняло дух. Селаброс стояв гарний, неначе Вакх, облитий матовим молочним світом з хмарного білого неба, як бувають освічені зверху, з скляної стелі статуї в великих музеях, його класичного лиця не псувала ні одна пляма тіні. Біле покривало з бриля падало складками на плечі й прикривало чорні блискучі кучері. Очі світились вогнем кохання. Повні губи лисніли.
Селаброс зирнув на Мурашкову своїми гострими й солодкими очима. Вона не видержала його погляду й спустила довгі вії на щоки.
— А що, налякав бабів знахурок? — обізвався Селаброс.
— Коли ви, Аристиде Тарасовичу, одвикнете од ваших критських компліментів? — спитала Саня.
— Чи од критських, чи од одеських, — перебив її Мавродін.
— Які ж ми баби? Якби усі літа нас трьох скласти докупи, то може б аж тоді й вийшла одна баба, — сказала Саня, наламуючи язик на український лад і мішаючи в свою розмову українські слова.
— Коли так, то вибачайте, — сказав Селаброс. — Як я чую, і ви починаєте українствувать! Коли так, то можете в мене навчитись по-українській.
І Селаброс заговорив чистою народною українською мовою.
Селаброс привітався до усіх, знявши бриля.
— І етнографи, і народні художники тут з паннами, — сказав Селаброс, подаючи руку Комашкові та Мавродінові.
— І етнографія річ наукова, але ви маєте діло з культурниками, — сказав жартовливо Комашко. — Наше діло культура, просвіта й добро нашого краю, культура української мови й літератури. Не піднімайте лишень нас на сміх.
— А мене оце прислали до Одеса в банк по ділу на кільки день. Я заходив в Кишиневі на часок до вашої матері.
Вона передала вам лист через мене, — сказав Селаброс до Мурашкової й подав їй лист. Мурашкова розгорнула листок, обписаний грецькими крючками.
Мати писала, щоб вона купила для неї дещо в Одесі, вертаючись додому, і в кінці прикинула: "Аристида привітай ласкаво, бо він тебе любить, як бога, та й я його люблю більше за усіх наших греків".
Мурашкова дочитала листа й почервоніла. Селаброс осміхнувся.
— Час нам додому, — сказала догадлива Саня до Махнівської. — Мене дома ждуть. — І Саня моргнула очком до Махнівської. Вона знала, що треба покинути Мурашкову вдвох з Селабросом.
— Прощайте, Аристиде Тарасовичу! Час мені додому. Прощай, Надю! — сказала вона й повернула до монастиря.
За нею слідком пішли Махнівська, Комашко й Мавродін. Вони пішли, попарувавшись. Комашко узяв під руку Саню, Мавродін пішов поруч з Махнівською.
— Як попарувались! — сказав Селаброс до Мурашкової по-грецькій і своєю розмовою на грецькій мові дав знати їй, що заходить дуже щира розмова.
— Попарувались Саня й Комашко, ще й навіки, — сказала Мурашкова так само пo-грецькій. — В їх швидко буде весілля.
— Невже! — аж крикнув Селаброс. — Що ж? чи паничі повернули паннів на свою віру, чи панни паничів? — спитав Селаброс.
— Паничі паннів: щоб робити яке діло, і діло путнє, довговічне, треба ставати на національний грунт, приставати до народу, зливатись або хоч наближатись до його, — сказала Мурашкова.
— Може й ви до їх пристаєте? — аж крикнув Селаброс.
— Мабуть, пристану. Мене душить моя канцелярська робота. Мені наче дихати нема чим в канцелярії. Я нібито щось і роблю там, але знаю добре, що нічого годящого й путнього не роблю. Я покину свою нудну службу, бо я людина жива. Не можу жити без живого діла.
— Надю моя дорога! Ви ентузіастка з палкою вдачею. Що ви говорите? Ви закуєте себе в вузьку рамку. Ви втратите широкий простір думок… Яка принадність, яка пишність бути космополітом, громадянином усього світу!
— І нічого не робити! І ні за яке путнє діло не братись, — сказала Мурашкова.
— А думати?! а мислить? Мисль космополіта вільна, як птиця, шугає над морями, над горами, над хмарами, над усім світом. Для неї скрізь отчизна, де є вольнодумні люде. Це така абстракція, аберрація, яка перевищує усякі ідеї й ідеали, глибше од усякої філософії, глибше за Платона й Арістотеля. Вона в своєму розвитку часом і концентрується в однім пункті, але ж вона, як і повітря, має силу розтягнутись без кінця. Вона ніби скрізь і ніде, бо то сила висока, жива, вселюдська: не обсягти її, не замкнути її в якісь вузькі національні закутки. Вона скрізь животіє. Я за це дізнався своїм досвідом.
"Пускає туман абстрактний мені. Але його хитрощі я вже знаю", — подумала Мурашкова.
— Я люблю наші чорноморські городи з мішаниною людей усяких націй. Я там почуваю себе вдома, неначе я вже став громадянином усього світу. Рідний край — Одес для мене дорогий, але світ мені багато дорожчий, — тяг далі свою одеську філософію Селаброс. — Світ для мене усе, рідний край нісенітниця, шага не варта.
— Чим же гарні наші чорноморські городи з їх усякими приходьками? Хіба тим, що торгують і багатіють з України й не дбають за український народ, за Україну? — перебила його філософію Мурашкова.
— Вже знать науку Комашкову, — сказав Селаброс з легким осміхом. — Але знаєте що: покиньмо цю філософію. Я оце сам направив діло в канцелярії так, щоб буцімто по ділу побувати кілька день в Одесі та побачити вас. Я вмираю за вами. Жити не можу без вас. Ви й не заздріваєте, що ви для мене тепер краще й вище од усякої філософії.
Селаброс вхопив руку Мурашкової й несподівано й поривчасто поцілував її гарячими устами. Мурашкова почутила, що він неначе впік її руку, що на руці, на тому місці, де він доторкнувся своїми устами, неначе зайнявся вогонь, горів і не погасав. Кров почала шумувати в її жилах, як шумує молоде вино.
— От Саня швидко повінчається, Надю! нема нам чого гаятись. Повінчаймось і ми, і будемо щасливі, будемо жити, як у раю, — сказав Селаброс.
Мурашкова думала й мовчала.
— Ви з матір'ю погано хазяйнуєте: маєте трохи землі й даєте в посесію. Це зовсім непрактично. Вам треба чоловіка, треба хазяїна, — заговорив несподівано Селаброс тоном практичної людини. — Треба б вам самим доконешно сіяти пшеницю на своєму полі. І пшениця дає добрий заробіток; це правда: на десятині в добре несухе літо стане двадцять або й більше кіп. Копа дасть десять, п'ятнадцять пудів зерна. Пуд пшениці тепер коштує карбованця. Ціна добра… Надю, моя дорога! Як я вас люблю! Як я вас люблю! — крикнув Селаброс, і вхопив її руку, і наче впік гарячими устами.
— Ми, Надю, будемо сіяти не пшеницю, а садить тютюн, та ще кримського насіння, — говорив далі Селаброс. — Це вигідніше. Пуд тютюну будемо продавати по двадцять або й більше карбованців. А ви знаєте, скільки пудів тютюну дає десятина землі? Надю, моє серце! Ти запалила усю мою душу І Твої очі печуть мене в серце. Повінчаймось зараз-таки, потай од мами, та й будемо щасливо в парі жити.
Селаброс нахабно дурив Надю; він і в думці не мав її сватати. Ті слова за господарство були тільки одгуком його матеріальних мрій, як би то він захазяйнував, коли б взяв Надине добро в свої руки. Він вхопив Мурашкову за обидві руки й почав цілувати в долоні швидко, хутко, цмокаючи то в одну, то в другу долоню.
Гаряча Селабросові уста дратували її. Одначе вона мовчала й думала.
— Чого ви, Надю, мовчите? — спитав в неї Селаброс, і голос в його затрусивсь сердито, ніби голос в будлі-якого гаремного деспота.
Мурашкова глянула йому в очі. Очі в його почервоніли, неначе були налиті кров'ю, їй стала трохи страшно.
— Аристиде! — обізвалась Надя. — Я не думала й не гадала, що ви така матеріальна людина. Пам'ятаєте, як ви прийшли до нас перший раз, вступили в наш грецький кружок?
— Чому ж пак не пам'ятать! Це було весною, як у вашому садку цвіли троянди та акація, як ваша мама винесла мені варення та сказала по-молдавській: "Дульчеца ку апа реши; пофтим"! Ту весну й той день я ніколи не забуду, бо я в той день побачив ваші дивні очі, — сказав Селаброс.
— Так було, так, — сказала Надя, — спустивши віка на очі й згадуючи той ясний майський день. — В нашому грецькому кружку я тільки й чула розмову за кукурудзу, пшеницю й тютюн. Ви перший з греків заговорили за інше, за вищі ідеї, за дорогі для мене принципи: я думала, що ви приймаєте їх до серця, що ви пересвідчились в їх, гаряче будете встоювати за їх, станете зараз до діла.
— Надю моя дорога! Ми вже люде дорослі! Час нам дивитись на життя та на світ очима дорослих, досвідчених людей. Час нам перестать гратись в принципи. Будемо дивитись на людей, на світ очима мудрої практичної людини. Покинь, Надю, оті іграшки!
— Які б то іграшки! — крикнула Надя спересердя. Вона пригадала Комашкові слова…
— Так, воно, так!.. Думати й гадати можна усяково, але жити треба однаково усім людям; усім треба хліба. Я почуваю, що я геній і в тому ділі, щоб добути достатки й заможність матеріальну. Я знаю, що спроможусь з малих достатків розвести мільйони. А гроші — то сама сутнота людського життя й живоття. Кожна ідея суб'єктивності буде ненормальним одхилянням од закону боротьби за життя.
Селаброс, мабуть, силкувався тими абстракціями замазати свій космополітизм в словах і свою матеріальність в думках.
Надя постерегла в тій плутанині якусь фальшивість та нещирість.
— Це, здається, ніби філософія Фесенкова. Коли це ви встигли стати таким палким його наслідувачем? — сказала Надя.
— Годі жартувати. Надю, серце! Я закохався в вас, знаю, що й ви мене вподобали, може, хоч трошки… Нащо нам мордувать себе надаремно.