Подружжя страждало на сухоти, і сусіди забороняли дітям входити до їхньої оселі. У дворі чоловік і жінка поводилося по-різному: Віра Марківна спльовувала мокроту у спеціальну скляночку з кришечкою, яку завжди тримала при собі, натомість Іван Васильович харкав, де прийдеться.
— Шабля, оброблена сріблом, — дві штуки; автомат "Шмайсер" — одна штука, набої до нього — двісті штук... Який шикарний на вас халат! — зауважив офіцер Олені, і монотонно продовжив: — Пістолет "Вальтер", також посріблений, — усе трофейне.
— Між іншим, пістолет від фельдмаршала Гудеріана, — пожартував Олексій Васильович.
— Та мені, хоч і від самого Жукова! Поняті, вам добре видно?
Галя і Дора закивали головами.
— До речі, Жуковим теж займаються. Скільки ви ухопили у Німеччині? Якийсь вагон? А маршал пригнав два ешелони! — підпрігся похмурий чоловік у цивільному.
— Хтось заложив Олексія Васильовича, — мовили з натовпу.
— Отож, я й кажу: стережися гостей, — зауважив дядя Віля, зять дяді Ізі — знаного закрійника хромових чобіт. Звичайно дядько Ізя краяв шкіру на фігурні шматочки біля вікна, що виходило в сад, і влітку діти терлися під ним, захоплюючись чародійними маніпуляціями з шевським ножем. Взимку ж вони не підходили: крізь кватирку дядько викидав газетні клаптики, якими підтирався, щоб не виходити у мороз до дворової вбиральні, і до весни все скло геть заліплювалось тими фантиками.
— Так, шановні поняті, тепер ходімо до сараю. Продовжуємо опис: автомобіль Фольксваген; мотоцикл БМВ, теж трофейний, з візком, на ходу. Ви на нас не ображайтеся, товаришу Ткаченко: ми ж меблі, килими й білизну не зачіпаємо: вилучаємо лише те, що перелічено в сигналі. Якщо по-чесному, аби не картини, може, вас би й не чіпали. Правду кажу, Олександре Кузьмичу? — звернувся офіцер до колеги у цивільному, але той промовчав.
Павка зловтішався: він не любив багатіїв. Із книжок знав, що ті знущалися над слугами, ґвалтували дівчат, самі жерли, а прислугу тримали в голоді. Мислив: от навіщо Ткаченкам стільки килимів? Хоча, правду кажучи, дехто і нашу родину вважає багатою: мовляв, бідні наймичок не тримають.
Тато ж роз'яснив:
— У мами така робота, що прати, варити, прибирати, порати порося їй просто ніколи. Але вона добре заробляє і платить тьоті Галі, яка має ще й дах над головою. От де б, по-твоєму, жила тьотя Галя, якби не у нас?
— Але всі називають її наймичкою?
— Ні. Галя — домашня робітниця, а домашні робітниці у нас поєднані у власну профспілку, яка стежить, щоб їх не експлуатували.
Поряд зі школою №2, посеред скверу, якраз на місці могили першого голови міськвиконкому товариша Воронцова, завод розпочав будувати новий Дім Культури, і школярів пристали долучати до підсобних робіт. На уроці фізкультури учитель доручив учням шостого "А" збирати цеглини, розкидані повсюди, а сам відлучився до баскетбольного майданчика тренувати десятикласників. Відчувши волю, шестикласники кинулися розважатися. Хлопці, хизуючись своєю спритністю, наввипередки бігали по фундаментах і стрибали через траншеї, а дівчата їх підструнчували. Щоб підтягнути роботу, фізрук перервав баскетбол і привів на виручку десятикласників, які, роздаючи наліво й направо щиглі і підсрачники, з гиканням накинулися виганяти малечу. Кривоногий рудий і коноплястий Юрко Лужков, на прізвисько "Лужок", ухопив Павку за комір і виштовхав за фундамент. Такого приниження Павлик не зазнавав навіть від Артура. Він підхопив
уламок цеглини і поцілив кривднику просто в лоба. Обличчя коноплястого залилося юшкою, і товариші похапцем відвели його до поліклініки, яка, на щастя, розміщалася через дорогу від школи. Когось іншого за подібний вчинок точно б відчислили, але директор Семирозум обмежився скаргою до Антоніни Геннадіївни. Попервах мама засмутилася, але, вислухавши сина, визнала його вчинок захистом честі й гідності і сварити не стала. Павка ж здобув славу справжнього пацана і остаточно виправдав своє нове прізвисько.
Розділ ІІІ. Родинна Одеса
Літо 1954 року тато назвав найщасливішим у житті: три тижні його сім'я провела в Одесі. Діти побачили море і познайомилися з численними родичами, які мешкали у цьому надзвичайному місті. Хвороба ще не повністю зруйнувала Гнатів організм; дружина, хоч і втратила партійну посаду, але перейшла на викладацьку роботу, про яку давно мріяла; діти росли здоровими та розумними. Найстарша татова сестра Степаня придбала хату на Чотирнадцятій станції Великого Фонтану; брат Тарас — опісля усіх поневірянь, що випали на його долю — прижився у одеситки Стеші в її квартирі, у стародавньому центрі міста; брат Пилип, повернувшись з Уралу, оселився в Іллічівську і влаштував поряд із собою Івана, небожа від брата Григора. Поблизу Дерибасівської, на спуску Короленка, мешкала Ніна, молодша дочка Ониськи.
Мама, тато і Павка вирушили до Одеси гуртом, а Наталка спершу поїхала до Станіслава, куди її давно запрошувала Ганя, щоб пізніше разом з нею, приєднатися до решти. На хазяйстві в Конотопі залишилися тьотя Галя з малим Артемкою. Молодший братик народився, коли Павка вже пішов до школи, і ця несподіванка його збентежила. "Навіщо нам ще один син? Ще й такий крикливий..." — думав Павка. Артемка народився гарненьким, кучерявим і відразу став загальним 204
мазунчиком. Тато підкидав його вище голови і, гойдаючи на руках, ніжно називав ягідкою. Маля верещало без передиху, не заспокоюючись навіть біля циці. Мама тоді годувала зразу двох немовлят: свого і сусідського Йосика. Так її попросила сусідка Роза, племінниця закрійника Ізі, тож Антоніна Геннадіївна, пригортаючи до себе двох малят, дивувалася: чому чуже дитя ссе мовчки, а своє репетує?
В Одесі гостей зустрів дядько Тарас. Маленький, худенький, з добрими і сумними очима, він метушився, намагаючись приголомшити родичів красотами приморського міста. Перше диво — нещодавно побудований вокзал. Посеред центрального залу — фонтанчик із живими золотими рибками; дно щільно вкрите блискучими, хоч і поклепаними монетами. "Мабуть, отак виглядали скарби капітана Флінта... Бач, і ніхто на них не заміряється... Аби це у нас, у Конотопі, то враз вигребли б до останньої копійчини", — розмірковував Павка.
— Відпочивальники у такий спосіб "бронюють" собі наступні відвідування, — пояснив дядько Тарас і запропонував, поки ще не жарко, пройтися до моря.
Залишивши речі у камері схову, родина без нічого перетнула Куликове поле, минула штаб Одеського військового округу, стадіон СКА, вийшла на крутий берег Відради і ось, отут-то, їм явилося море! Постало зненацька, синьою горою до самого неба. На обрії виднілися силуети великих пароплавів, а попід берегом жваво, з гучною музикою, сновигали маленькі білі кораблики.
— "Белеет парус одинокий в тумане моря голубом...", — продекламувала мама, вказуючи на рибальський човен з вітрилом.
— Дядьку Тарасе, чому море називають "Чорним", якщо воно, насправді, синє? — поцікавився Павка.
— Кажуть, що через каміння, яке пообростало темно-зеленими водоростями, — припустив Тарас.
До чотирнадцятої станції Великого Фонтану діставалися дивовижним ґратчасто-візерунковим трамваєм, що наскрізь продувався морським вітерцем.
— У нас, у Конотопі, теж ходить трамвай, тільки він засклений, — похвастався Павка.
— Отаке! А я думав, що трамваї тільки у великих містах, — здивувався Тарас.
— Конотоп — одне-єдине з малих міст усього Союзу, в якому є трамвай. Колію побудували народним методом, а Москва подарувала нам чотири вагони з написом: "Конотопчанам в подарок от москвичей". У тому є й Тоніна заслуга, — похвалився Гнат.
— Першого дня ми їздили на "ковбасі". Нас ганяли, а ми знову чіплялися. Тоді ще імоєму другу Троцику відрізало ногу, — зауважив Павка.
— За легендою, при узгодженні проекту товариш Сталін наклав резолюцію: "Ініціативу схвалити, ініціатора — покарати". Так першого секретаря міськкому Хижняка, якого містяни поважали, звільнили з посади. Лише згодом з'ясувалося, що насправді то директор заводу Тарасенко поскржився у ЦК, що той незаконно змусив його віддати на будівництво три кілометри мідного дроту, — уточнила мама.
Довго чухав казковий трамвай до Чотирнадцятої станції. Від неї до тітчиного дому йшли пішки, ховаючись від пекучого сонця під абрикосами, що вільно росли вздовж вулиць: збирай під ними скільки хочеш і нікого не питай. Милолиця і жвава тітонька Степаня (8) зустріла гостей біля хвіртки і негайно запросила до сніданку. Салат із помідорів і огірків до столу подала тазком; мідниця абрикосів, глибокі миски смажених баклажанів, рагу з кабачків... Такого у Конотопі не їли, бо не росло.
— Як вам моя дача? По війні я вже не схотіла горбатитись у колгоспі, продала Макарову хату у селі, додала свої і придбала цю, в Одесі. З Надвірної до мене перебралася Феня (17). Вона завідує банком у Татарбунарах і ось-ось під'їде. Ще й на молодшу Ганю очікую. Я така рада за неї, що вона не зв'язалася з тим чортом Чепурним, а повернулася до законного чоловіка Якова Пантелеймоновича, — сповістила господарка.
На другий день з'їхалися всі. Дядько Пилип прибув із молодою дружиною Любою, Ніна з чоловіком Сашею (15). Тітонька Стеша, Тарасова дружина, привезла з собою бідончик скумбрії власного засолу, Феня презентувала торт.
— Знайомтеся: Яків Пантелеймонович, — із порога об'явила Ганя.
— Все трапилося зненацька. Зустрічала я Новий рік у складі міського активу, і мені здалося, що військовий комісар мені знайомий. Придивилася: це ж Яків Пантелеймонович! Підполковник. Такий мужній, витриманий... Пройшов усю війну від Бєльців до Праги. Орденів не перелічити! Двічі поранений і не одружений. Сказав, що я одна-єдина, яку він кохав і кохає. Я призналася, що у мене ніколи не буде дітей, але він заспокоїв: діти йому байдужі, потрібна лише я. Коротше, простив він мені дівочі примхи, тож перебралася я до нього.
— Скажи, Якове, а як ваш старший брат Севастян Пантелеймонович? — запитала Степаня.
— Сєва загинув у сорок третьому під Харковом.
— Царство йому Небесне! Добра була людина. У сорок першому він нас врятував у Дніпропетровську. Аби не він, навряд чи ми сиділи б з вами за цим столом, — побідкалась теща.
— А що з Чепурним? — запитав Пилип.
— А воно, брате, треба згадувати того волоцюгу? Забувся, як він звів одну твою племінницю, а потім спокусився другою? — роздратувалася Степаня.
— Ой, мамо! Знову ви за рибу гроші.