Проте Роман Сушко думав, що "вибору, оскільки мені відомо, не було, то я навіть не думав не виконувати завдання, бо виходив із думки: краще з трудом і недосконало, як нічого не зробити".
Якщо Хом'як (який з 1935 року вже не з'являвся закордон) і Валюх не були досить вишколені в Москві і Харкові для роботи закордоном, то присутність Полуведька серед чужих для них людей давала їм величезну допомогу.
Досить сказати, що в перший свій приїзд до Фінляндії майбутній убивця Валюх (липень 1935 — січень 1936) був цілком під опікою Полуведька. Валюх щодня бачився з ним, жив у кімнаті, винаймленій на ім'я Полуведька, одержував від нього гроші. Михайло Селешко, наприклад, бачився з ним завжди в присутності Полуведька у Берліні, в Шарлотенбурзі. Бувало, що Валюх жив разом з Полуведьком (1936 року).
Закордонні українці — галичани і кілька наддніпрянців не знали совєтського побуту, але навіть їм багато рис у поведінці Валюха-Павлуся здавалося непевним. Розумний Полуведько, людина з-під совєтів, коли б сам не був совагентом, легко спостеріг би у "Павлусеві" всі суперечності його поведінки й оповідань.
Полуведько інколи вдавав, що він не довіряє, недолюблює Павлуся. Це теж входило в правила гри — "страховка", забезпечення перед можливим провалом партнера.
А скільки корисних інструкцій дістав від Полуведька майбутній убивця в довгі години їхніх розмов на самоті. Чи не від Полуведька здібний учень Валюх навчився націоналістичної фразеології, якою блискуче володів Полуведько. Полуведькові статті (псевдо Тогобічний) захоплювали не одного Є. Онацького своєю щирістю. Чи не від Полуведька першого дізнався харківський "народний учитель" Павлусь-Валюх про інтриги, що сплітала "ініціативна група" в Берліні проти полк. Коновальця і потім, сам побувавши в Берліні, грав на цих болючих струнах партійної дійсності?
Добрий мав бути з Полуведька учитель і інструктор для Валюха в лабіринті підозріння, недовіри й нагляду, які цілком природно оточували Валюха в Організації. Результат був той, що керівник Організації довіряв йому, часто розмовляв довго з ним на самоті і вдвох з ним ходив на прогулянку.
Полковник якось писав Валюхові перед від'їздом його до Парижу (лист 17 лютого 1936): "Коли серед тамошніх умов життя й буття виростають такі, як Ви, є це доказ, що ми не тільки мусимо виграти, але що побіда не за горами".
Копи в московському центрі було визначено час і місце убивства, Валюх виконав свою роль, передавши полковникові в Роттердамі бомбу, яка вибухла в його руках.
Після убивства Полуведько, хоч його й не було в Роттердамі в день злочину, виїхав з Берліну і зник.
Так само зник (в самий день викрадення) після викрадення ген. Міллера в Парижі генерал Скоблін. Дружину Скобліна співачку Н. В. Плевицьку французький суд згодом засудив за допомогу своєму чоловікові викрасти Міллера. Плевицька померла у французькій тюрмі.
Після втечі з рядів своєї організації Полуведько залишив Європу. Можна думати, що Полуведько, як і Скоблін, мав інструкції зникнути після доконаної справи. Перейти совєтський кордон було не важко робітникові такого калібру як Полуведько.
Після Роттердамського убивства про Полуведька три роки ніхто не чув. Коли почалася війна, вже в липні 1941 року Полуведько з'являється у Львові. Для нього, певно, не існували перепони, спеціальні перепустки з УРСР до Галичини, що існували для громадян УРСР, щоб потрапити до Галичини в 1939–41 роках. Звідси він уже з похідними групами Організації рушає на роботу на Схід.
Є спогади Я. Дедаля, надруковані в Альманаху "Відродження" за 1951 рік. В першій половині липня 1941 року Я. Дедаль разом з Полуведьком і іншими членами групи їхав до Тернополя вантажною машиною. Я. Дедаль, очевидно, не знав Полуведька, бо каже: "Найбільше уваги звертав на себе зо своїми переживаннями в СРСР Полуведько, який прожив останніх двадцять років у підсовєтській Україні та на Північних Землях Росії".
Перед захопленими слухачами Полуведько не згадував про те, що він довго був і в Європі і залишив її, не попрощавшися з товаришами, після відомої всім події в Роттердамі.
Інший автор Я. Шумелда в статті "Похід ОУН на схід", опублікованій в 1955 році, пише про той період: "Олег (Ольжич) був готовий до дальшого руху на схід. Разом з ним зі Львова мав виїхати Вітя Пилипчук, Половедько (?) та ще кілька активістів з Праги". У примітці автор пояснює: "Проф. Половедько (?) — колишній зв'язковий полк. Є. Коновальця з підсовєтською Україною. Після відступу більшовиків зі Львова в 1941 році зголосився на організаційному пункті, як член ОУН. Був запідозрений у вбивстві сл. п. полк. Є. Коновальця і перебував під орг. наглядом. В 1942 році був заарештований в Харкові і в тюрмі повісився".
Євген Онацький зазначає: "Як почалася війна Німеччини з Москвою, Полуведько явився знову і відразу зв'язався з полк. Сціборським і Грибівським". Є. Онацький думав, що Полуведько "зміг представити їм докладний і переконливий звіт про обставини своєї "відсутності" чи то "безпідставного зникнення".
Проте Провід Організації Українських Націоналістів в своєму Комунікаті з серпня 1958 року не розділив оптимізму Є. Онацького і признав Полуведька агентом московської розвідки.
Отже зі Львова Полуведько добрався до Харкова і взявся до роботи. Можна собі уявити, як досвідчені руки Полуведька змайстрували б для гестапо велику націоналістичну антинімецьку організацію. Все було готове в цього кваліфікованого провокатора, щоб німецькими руками винищити українські національні сили Харкова.
Коли Полуведька без шапки вивели на морозну Сумську вулицю німецькі колеги його ремесла, тоді минула перша і велика небезпека для дуже багатьох харківських українців. Після того був іще голод, руїна, були інші ворожі агенти, але цього майстра провокацій і убивств уже серед нас не стало. Це був останній слід Полуведька на харківському снігу.
ВРЯТОВАНІ І ЗНИЩЕНІ
Мене дивувала, просто вражала в тих здавалося б безперспективних умовах умираючого міста громадська активність людей. Це був ніби вибух довго придавлюваних емоцій, довго пригнічуваного і нищеного українського "я".
Зоя Олексіївна Сапіцька визначалася серед тих, хто помагав пробивати і голодну, і культурну блокаду міста. В "Просвіті", де вона була заступником голови, було досить роботи. Роздобути десь пів мішка пшона для голодних членів, а там організовувати, вишукувати культурних людей, розпорошених, забутих у голодному місті. Вчорашні люди третього ґатунку, дружини й діти висланих і розстріляних "ворогів народу", вперше за довгий час знаходили в холодних залах "Просвіти" людське тепло, а головне якийсь убогий пайок, що часто зберігав їм життя.
Є такі щасливі жінки, яким невблаганна рука часу не може відібрати принадних рис молодості. Зої Олексіївні було вже понад п'ятдесят років, але в її гарних ясних очах, в тонких рисах обличчя, в привітному, відкритому характері продовжувала жити її молодість.
Ця українська патріотка народилася в родині російського священика Булгакова в далекому від залізниці селі Орловської губернії. Її молоді роки минули недалеко тих місць, які були рідними для І. С. Тургенєва і які він описав у своїх "Записках мисливця".
Вона дістала освіту на історико-філологічному факультеті Вищих Жіночих Курсів у Москві. В 1911 році, коли вона скінчила цю вищу школу, де серед професорів було чимало блискучих імен Росії, вона вже була одружена з українським патріотом Віктором Сапіцьким, родом з Полтавщини. Сапіцький з дипломом Юридичного Факультету Московського Університету мусив через свою українську політичну "неблагонадійність" їхати не до себе на Полтавщину, а на працю Інспектора дрібного Кредиту до Саратова. З початком революції подружжя звичайно кинулося на Україну у вир подій.
Вродлива молода Зоя Сапіцька, дитина московського корінного краю, прийняла в себе Україну і Україна прийняла її. Може вабила її Україна, як казав Іван Бунін: "неоглядними весняними просторами всієї тої Південної Русі, яка все більше полонила мою уяву і старовиною своєю і сучасністю. В сучасності був великий і багатий край, краса його ланів і степів, хуторів і сіл, Дніпра і Києва, народу потужного і ніжного, в кожній дрібниці свого побуту вродливого і охайного — спадкоємця слов'янства правдивого, дунайського, карпатського. А там у старовині була колиска його, були Святополки й Ігорі, печеніги і половці, мене навіть слова ці чарували, а далі віки козацьких битв з турками і ляхами, пороги і Хортиця, плавні і гирла Херсонські".
Відгомоніли буремні роки 1917–19 і сталося так у революційному коловороті, що Віктор Сапіцький мусив емігрувати сам, а Зоя Олексійовна з дочкою Лесею зосталася на Україні. В Полтаві була членом кваліфікованої педагогічної групи в Першій Українській Гімназії, де Зоя Олексіївна викладала українську мову і літературу.
Пережила розгром інтелігенції Полтави, в двадцятих роках, коли це чарівне, романтичне місто було виразним громадсько-політичним осередком Лівобережжя. Метнулася до Донбасу, а потім до Харкова. Тут ми пізнали її енергію і великий громадський темперамент і глибоку культуру.
Війна робить буденними і незначними мільйони великих людських трагедій. Для багатьох харківських друзів, що вже рушили з рідної землі і заклопотані кожний своєю власною долею, звикали з тупою байдужістю приймати безглузді несправедливості війни, звістка про загибель 3. О. Сапіцької була дуже тяжкою.
Зі Львова восени 1944 року вона, відрізана подіями від доньки, що вже була в Європі, пробиралася з випадковою групою людей. Одним з етапів було словацьке село Цесари Медоварці. Тут комуністичні партизани заарештували її разом з кількома іншими подорожніми. Без суду, без оправдання вони розстріляли безборонну, немолоду жінку, яка прагнула пробитися на Захід, на волю.
***
Родина Недужих заслуговує на особливе місце в Харківському літопису.
За скупими біографічними даними про цю родину криється барвиста історія національного і людського самоствердження людей твердих, виразних у духовних своїх проявах.
Марія Матвіївна Недужа, якій довелося вмерти за справу українського націоналізму, була донькою росіянина, учителя грецької мови в Кам'янець Подільській Духовній Семінарії — Матвія Петровича Соколова і його дружини українки Ольги Іларіонівни Герасинкевич.