Купець Овчинников купив у нього коней, і бай залишив мене на всю зиму в купця. Там я й навчився, — охоче пояснив Жайсак.
— А що то за люди зібралися біля юрти, коли ми співали? Обличчя Жайсакове потьмарилося.
— Це жатаки, або по-вашому байські слуги та різні бідні люди, далекі родичі, челядь, тюленгути, — сказав він і зітхнув. — Усі ми бідні. Дуже бідні. За старе шмаття та об'їдки працюємо на бая від ночі до ночі. Ти, мабуть, помітив, як Шаукен збирала баранячі кістки в миску? Це їм на вечерю. Це у вас достаток: мужик одягнений, і хата в нього тепла, і поле є, і город, та й худобина якась. Де нам так жити!
Шевченко мимоволі зупинився. Невже є такі нещасні, що заздрять кріпакам-селянам?! Спробували б вони того кріпацького, сльозами та кров'ю просоленого мужицького хліба?..
XV. ДУША СТЕПУ
Кілька днів Тарас Григорович жив під яскравим враженням під казахського аулу. Казахи захопили його, і їх стрункі постаті, і невимушено вільні рухи, і наївна простодушність. Вони тяжко працювали на Джантемира вдень і вночі, але зберегли гордовиту поставу і легку ходу вільних людей.
Прощаючись, Жайсак просив Шевченка відвідати його чорну юрту, і поет дав йому слово прийти в одне з найближчих свят.
До цих відвідин Тарас Григорович готувався з таємним хвилюванням. Він відчув непереможне бажання намалювати когось з казахів. Фарб у нього не було, але Лідія Андріївна подарувала йому кілька рисувальних олівців, плиточку сепії та альбом ватману.
"Сам собі кую кайдани", — думав Шевченко, збираючись в аул, але залишити олівці й альбом не було сили.
Жайсак щойно повернувся з далекого пасовища, від байського табуна. Підрахувавши дні, він подумав, що ось-ось має прийти до нього Тарас Григорович. Він вийшов з юрти і сів біля неї. Здалека пізнав Шевченка і пішов йому назустріч.
Чорна, але охайна юрта Жайсака виглядала тісною й бідною після білих Джантемирових юрт, але для гостя все ж знайшовся шматок білої повсті, яку з шанобливим поклоном постелила йому Кумині на почесному місці навпроти виходу, і поет одразу помітив на тугирі молодого орла.
Почувши людські голоси, орел прокинувся, стрепенувся, пронизливо скрикнув, ніби вітаючи гостя. За три місяці напівголе орля перетворилося на могутнього грізного птаха, і Жайсак пишався ним.
— На полюванні він буде кращий від байського, — казав молодий табунник, пестячи його. — Ну що ж, я ловив його для Джантемира, а Шаукен наказала його викинути. Жінки нічого не тямлять в орлах, — додав він і сів поруч з гостем.
Кумині розгублено метушилася. Треба було пристойно прийняти російського акина. Вона позичила у Зейнеб самовар, поставила його і помчала до Кульжан по цукор: знала, що дівчина завжди її виручить.
Кульжан якраз працювала просто неба поза байськими юртами, недалеко від юрти Жайсака. її недурно вважали найкращою килимницею аулу: вона вміла ткати килими, як її померла мати-туркменка, але найкраще виходили в неї шатні казахські килими з нашитими на білу повсть аплікаціями з шматків шовку або сукна різного кольору.
Ось і тепер вона сиділа на постеленій на траві білій повсті, вирізала і розкладала по ній шматки червоного, зеленого, коричневого й чорного сукна і де-не-де відживлювала візерунок дрібними шматочками жовтогарячого і небесно-блакитного шовку. Візерунок був точний, геометричний і багатокольоровий. Він вимагав і окоміру, і смаку, але Кульжан безпомилково вирізала однакові елементи майбутнього візерунка і по натягнених нитках розкладала їх на повсті і притискувала камінцями, щоб жартівливий вітрець не розвіяв їх або не переплутав.
Кумині нахилилася до неї і щось зашепотіла їй на вухо. Кульжан кивнула головою, швидко підвелася і зникла за найближчими юртами, а незабаром повернулася, сунула Кумині у руку малесенький пакуночок і знову взялася за перервану роботу, а Кумині внесла в юрту самовар і стала напувати Шевченка чаєм, поки Жайсак розповідав Тарасові Григоровичу про акина Абдрахмана.
— Посварився наш бай з Абдрахманом. Коли ти пішов, Джантемир почав йому докоряти, що співає він про бунтівників, а Абдрахман назвав його упирем та п'яницею і тут-таки склав про нього жартівливу пісню і заспівав її перед усім аулом:
Жирний бай весь день сидить На кошмі і тільки спить З'їсть в обід він барана, Вип'є весь кумис до дна. Крихти від сухих коржів Залишає для рабів: "їжте, люди, ці шматки. Є зісподу і кістки".
Вже на кулю став він схожий,
Повернутись вже не може.
Та, талан свій кленучи.
Все не кидає камчі.
"Те прийми! А то подай!" —
Репетує грізно бай,
Сам не може чобіт взути,
Ні халата одягнути,
А щоб плигнути в сідло, —
Рік такого не було.
Наче з хворим немовлям. Метушиться челядь там. І жінки там, і весь рід. Хоч той бай їм всім обрид. Люди роблять. Він їх лає. Чим попало в них шпурляє І гарчить, як пес лихий. На кошмі своїй м'якій.
Так розсердився бай за цю пісню, що вигнав Абдрахмана з юрти і сказав йому ніколи не приходити.
Тарас Григорович весело зареготав, потім розгорнув свій альбом.
— Що будеш робити? — з цікавістю спитав Жайсак, але, побачивши, що це не сопілка і ніякий інший інструмент, а великий зошит з товстого білого паперу, додав: — Писати хочеш... А я думав — музика буде...
Це було сказано з таким розчаруванням, що Шевченко не міг не посміхнутися.
— Хочу намалювати ваш аул, юрти, людей біля них, оце все, — показав він рукою на мальовничо розкидані юрти, а за ними — поворот Орі, і далі — безмежний степ, і над ним — небо, повне сліпучо-білої піни купчастих хмар. — Сідай і ти, Жайсак, за порогом біля багаття, наче ти вариш собі баранину, — додав Шевченко. — Хочу й тебе намалювати.
Але Жайсак рішуче захитав головою.
— Ні! Я з тобою сидітиму. Хочу дивитися, як ти це робиш: ніколи не бачив.
— Ну, сідай і дивись, — згодився поет. — Дай мені тільки дощечку підкласти під альбом.
Жайсак кинувся шукати дощечку. Проте дощечки не знайшлося. Тоді він висунув на середину юрти материну скриню, на якій і улаштувався Шевченко.
І швидко, легко, із звичною точністю почав він накреслювати контури юрт, силуети людей між ними, коня, прив'язаного до конов'язі, очерети біля річки. Жайсак мовчав, дивився і боявся дихнути, ніби від найменшого подиху малюнок міг розтанути, зникнути з сторінки альбому або обсипатися, як пелюстки дикої вишні, що зрідка зустрічається по степових улоговинах. Шевченко здавався йому ворожбитом: провівши олівцем, створював він на папері друге, нерухоме життя. А коли на папері з'явилася й Кумині з відрами біля самовара, що димів від сухого кураю, він тихенько охнув і злякано схопив Тараса Григоровича за руку.
— Ой бой! Це ж ana! Не треба робити маленьку ana на папері! Я боюся: ana буде хвора.
— Не бійся, — засміявся Шевченко. — Хіба б я став тобі робити лихо? Адже жмиз тобою друзі чи ні?
— Ну так, друзі, великі друзі, — захвилювався Жайсак і від хвилювання почав плутати російські слова.
— Так це не буде небезпечно для ana? — перепитав він серйозно і все ще стурбовано.
— Слово честі, ні! їй-богу, ніякого лиха не буде! Я сам себе чимало разів малював: поставлю дзеркало, і дивлюсь на себе й малюю, — заспокоював його Шевченко. — Якщо хочеш, я і тебе намалюю, і коли я помру, ти будеш на себе дивитися і згадувати мене. Хочеш?
— Ні! — аж скрикнув Жайсак. — Не треба вмирати! Треба довго жити. Довго! Як Абдрахман і ще два рази стільки! Хай Аллах дасть тобі велике життя, Тарас-ага!
В цю мить десь за юртою почувся молодий жіночий голос, дзвінкий і прозорий, як весняний струмок. Співала Кульжан, задоволена візерунком свого килима на білій повсті. Вона підвелася на весь зріст, трохи відійшла, схилила голівку набік і милувалася своєю роботою, повна творчої радості. І голос її, теж сповнений радості, бринів з оксамитовою ніжністю.
Шевченко обережно визирнув з-за одвірка. Освітлена сонцем, стояла за кілька кроків від нього Кульжан, і Тарас Григорович завмер на місці, боячись сполохати її.
А Кульжан співала пісню, яку склала сама цього літа, як складає свою пісню співоча пташка, коли до неї приходить кохання:
Жене вітер — небесний чабан Свою білу отару в жайляу, Де і влітку лютує холодний буран, Де під кригою спить Алатау.
Там кружляють орли,
Там ріка Картали
І шумує, і злиться, й кипить.
І назустріч мені На баскому коні Мчить, як вихор, коханий жигіт.
Шевченко схопив альбом і олівці, але, щоб намалювати її, треба було вийти з юрти, дівчина може злякатися. Він спробував притулити альбом до одвірка, та одвірок був прикрашений глибоким і гарним різьбленням — єдиною прикрасою житла, якою Жайсак так пишався, і ватман перегинався, горбатився на ньому. Не було тут і дзеркала, щоб впіймати чарівний образ дівчини. Шевченко в розпачі кинув і альбом, і олівці.
— Прокляття! — буркнув він. — Коли б тут було хоч миленьке віконце або дірочка...
— Зараз буде, — рішуче промовив Жайсак і, перш між Шевченко встиг його зупинити, гострим, як бритва, ножем одним рухом прорізав у повсті юрти отвір з долоню довжиною і пальців зо два завширшки.
— Сідай на скриню, Тарас-ara! Пиши на папері маленьку Кульжан, — приказував Жайсак, захлинаючись під хвилювання, і подав Шевченкові все, що той кинув на землю. Потім, пригадавши, що в Кумині є таки десь дощечка, на якій вона місить тісто, відшукав її, з гарячковою швидкістю зішкрябав з неї грудочки засохлого тіста і подав її поетові.
Шевченко сів перед прорізом на скриню, поклав альбом на коліна і, раз у раз припадаючи оком до дірки, швидкими змахами накидав на папері тендітну постать Кульжан, її довгі коси, в яких мелодійно дзеленчали срібні шолпи, її тюбетеєчку з жмутком пугачиного пір'я, насолоджуючись шаленим темпом роботи і весь палаючи творчою радістю.
Він нічого не чув і не бачив навколо себе. Не помітив, як увійшла Кумині і з жахом та розпачем сплеснула в долоні, побачивши прорізану дірку в новій юрті, єдиному притулку від жорстоких зимових буранів. Жайсак взяв за руку свою стареньку ana і щось сказав їй так серйозно й ласкаво, що вона відразу заспокоїлася, змовкла і, покірливо й тихо посміхнувшись, десь зникла.
Вже виступала на папері струнка й тоненька, як молодий кипарис, дівоча постать, коли раптом Кульжан сіла на кошму спиною до художника і знов почала вирізати свої аплікації.
— О-ох! — простогнав Шевченко.