Проте вона потрібна й іншим цехам.
— А звісно: і кульбачникам, і лимарям, і кожум'якам.
— Атож. А коли було б у вас товариство, чи то братство цехів, — однаково як його звати, — змовилися б усі цехмістри або зійшлися б на спільну сходку й ухвалили б одну ціну. Покрутилися б шляхтичі: нема покупців. До кого не вдайся, усі дають одну ціну. Почекали б вони трохи, почухали б потилиці та й віддали б вам шкіри дешевше. І пішли б до чортів усі такси й постанови.
Майстри зацікавлено перезирнулися.
— Воно й справді... Але ж кожен ладен купити дешевше... Ї взагалі...
— Що "взагалі"! — всміхнувся Сагайдачний. — Були часи, коли кожен із вас думав, що й цех йому не потрібний. І кожен мріяв узяти дорожче і більш заробити, а як притиснуло життя і побачили люди, що одному не прожити, — пішли всі в цех. Ну а я гадаю, що треба об'єднати й цехи в якесь товариство, чи то братство цехів, щоб допомагати один одному в спільних справах.
Майстри мовчали.
— Хто ж його зна... — почухав потилицю Хома. — Тільки ж чи варт воно? Хіба їх так багато, тих спільних справ?
— Знайдуться, — всміхнувся Сагайдачний і, загинаючи один по одному пальці, почав підраховувати. — По-перше, купити матеріал. Ви бачили, що шкіри треба кільком цехам. Дерево — теж. Хутра, шовки, навіть глина — бо треба її і цеглярам, і гончарам. Це — oднe. По-друге, коли на вас накладуть будь-який податок, ви самі повинні зробити розруб між майстрами — по-справедливому.
— "Ведлуг прожитку і спроможності", — вкинув один із майстрів, пригадавши офіціальну формулу.
— Але, крім розрубу й купівлі матеріалів, є чимало випадків, коли братство врятувало б вас від усяких прикростей. От, наприклад, скаржився мені пан Причепа на те, що поганий у вас суд і ніхто з міщан не знає закону. Слушно, панове. Якщо були б ви письменні й знали закони, ніякі лавники й радці нe могли б вас покарати без права і противно праву або правити з вас зайві податки. Отже, треба вам школи, науку, друкарні. А хто, крім братства, дасть вам таке? Я вже радився з архімандритом Плетенецьким. Ми купуємо друкарню небіжчика Балабана. Днями привезуть її до Києва, і тоді будуть у нас свої книжки. Видрукуємо тоді і закони, щоб кожен міг їх прочитати і боронитися на суді за статутом, а не благати милості та правосуду. Чому шляхта завжди виграє свої позови? Та тільки тому, що вона на крючкодерстві собаку з'їла. Навіть жінки знають, які справи підлягають гродському, а які земському судові. А коли ще ваші діти добре вивчаться читати й писати, ніхто не насмілиться правити з вас зайвого шеляга.
— Ой, і засмолили б ми тоді радцям! — соковито цмокнув губами Хома.
— Залили б сала за шкіру!
— І прокураторів не довелося б кликати.
Але старі майстри недовірливо хитали головами.
— А чи пристануть до цього інші цехи?
— Чому ні? Це кожному можна втлумачити. Хто собі ворог?
— Атож. Бо тепер доводиться нам увесь тягар на себе брати.
— Ну, звичайно, — погодився Сагайдачний. — А крім того, я певний, що вам доводиться платити не тільки на свою церкву, але й на костьол. Тобто з вас, як із вола, дві шкури деруть.
— Не знаю, як по інших цехах, але ми не платимо, бо нема серед нас католиків, — зауважив Хома.
— Дозвольте, пане гетьмане, вам пояснити, — втрутився старий майстер з іконописним худорлявим обличчям. — У мене є брати і в кушнірському, і в кравецькому цехах, і я добре знаю, як воно там. Біскуп увесь час вимагає по каменю воску від кожного майстра. Серед кравців є багато католиків. Так спочатку кожен платив на свою церкву, а потім католики почали вимагати, щоб і наші платили костьолові. Наші довго не згоджувалися, але, коли обрали цехмістра-католика, він вмить домігся свого. Прогавили наші, що й казати... А тепер уже нічого не вдієш бо до цеху почали приймати самих ляхів, ї тепер їх стало більше як половина.
— Так це ж не тільки в кравців, — підхопив Хома. — У шмуклерів те ж саме. Там і наші, і євреї, і татари платять біскупові, хоч у цеху двадцять три майстри і тільки п'ятеро ляхів.
— Ну, це ще пусте, — всміхнувся Сагайдачний. — Камінь воску — не розор. Але за кілька років буде гірше. Був я недавно у Львові, і багато там бачив і чув такого, що й не повірив би, коли б мені хтось розповів.
— А що саме? — зацікавилися майстри.
— А таке... Не вистачає там на всіх роботи, бо майстрів більше, ніж покупців, ось і почали переслідувати наших, щоб вони не відбивали хліба в ляхів. Заборонено православним і ремісникувати, і торгувати. Якщо вийде якийсь швець на ярмарок із чобітьми, відбирають у нього і крам, і скриньку. Грабують наших крамарів, розбивають їх ятки й крамниці, а тепер нове лихо: заборонив магістрат православним мати будинки і навіть жити у Львові. Або переходь до католицтва чи до унії, або тікай світ за очі, бо однаково сплюндрують. Дехто й переходить, а більшість гине. Стогнуть вони від податків, і кожен знущається і за собаку має. Студенти єзуїтського колегіуму грабують євреїв і православних, а патери єзуїти благословляють їх грабунки, зроблені во славу господа бога. Женуть наших дітей з усіх шкіл, кажуть, що не треба хлопам письменності, а головне, так обставляють життя, що кожної хвилини чекаєш нових образ, знущань і навіть розбійницьких нападів. Ось послухайте, що пишуть королеві наші нещасні львівські брати.
Сагайдачний розстебнув жупан і витягнув з внутрішньої кишені складений учетверо аркуш, списаний закрутистим скорописом.
— Це петиція Зигмундові від львівського міщанства і ремісників, — пояснив він. — Довелося їм скласти останні шеляги й надіслати до Варшави ходаків, давши їм кілька тисяч злотих на хабарі двірським. Беруть там усі. Та біда, що брати — беруть, а справи рухаються надто помалу. Ось слухайте.
Майстри оточили гетьмана щільним колом. Навіть молодь, що сміялася в куточку, пошепки розповідаючи один одному щось цікаве, облишила жартувати, і приєдналася до старих поважних майстрів, і в глибокій мовчанці прослухала петицію до кінця.
— "Чотири народи [112], — почав Сагайдачний, — оселилися з давніх-давен у мурах львівських і мають у ньому своє житло, і храми свої, і за своїми звичаями правлять у них службу божу. Найстаріший, споконвічний народ у Львові є руський, потім з'явився польський, а пізніш — вірменський та єврейський. Польський і руський народи єдиного суть права і онерів [113]. Вірмени мають інший закон, і навіть євреям приділено свій окремий ряд на ринку і свій окремий єврейський суд.
Але ось з недавнього часу ми, народ руський, потрапили під ярмо, тяжче від неволі єгипетської. Польський народ без вогню і меча винищує нас з нащадками нашими, забороняючи тут жити, мати майно, працювати або ремісникувати, позбавляючи нас всіляких засобів, якими може прожити людина. Не вільно русинові жити на природженій, споконвічній землі своїй, у руському місті, Львові.
Але, між іншим, маємо ми екземплюм [114], як, за наказом вашої королівської ясноосвєнцоності, бували в коронному війську гетьмани, полковники, ротмістри, сотники, десятники et cetera нашої віри, які, стоячи пліч-о-пліч з народом польським, вірно і мужньо громили ворогів коронних, а також вашої королівської мосці. А нині цехмістри і магістрат львівський себе вважають чимось вищим за військо вашої королівської ясноосвєнцоності, і нас у цехах ані терпіти, ані бачити не бажають. Знаємо ми, що крулевство Польське є рай для різноманітних народів, серед котрих і сини народу руського з честю носять високий стан сенаторський, каштелянський та інші найвищі гідності крулевства. А панове райці, магістрат та цехмістри львівські народу руського поруч з собою мати не бажають і винищують нас із потомством впень.
Найясніший, милостивий наш королю! Коли б були ми не люди, а німа худобина, вівці безголосі, то й тоді мусили б ми возопити: "Оборонь нас, пастирю добрий, не дай нас із дітьми на загибель. Дай нам — хоч яке б воно було — пасовисько і бери з нас данину, тобто вовну, молоко і нас самих у міру потреби, бо єсьми ми добро твоє і Речі Посполитої. Благаємо справедливості святої і порятунку, аби ми до рівних вольностей із народом польським, як то споконвіку було, знов допущені були".
Сагайдачний замовк. І хоча петицію було написано важкою, заплутаною мовою канцелярських паперів, вона справила глибоке враження.
— Ах, падлюки! — покрутив головою Хома і спересердя плюнув.
— Отакої... — відгукнулися голоси.
— Тобто живу людину ховають до смертного часу.
— І домовину забивають цвяхами.
— Так як же вони таке допускають? Тра б їх спалити разом з усім їх кодлом! — скочив Грицько, молодший майстер-козак.
Обличчя його палало обуренням. Рука мацала пояс, ніби на ньому висіла шабля.
— Спробували б вони завести в Києві такий лад! Тами б їх...
— Червоного півня пустили б!
— На тополях повісили б!
— У Дніпро кинули б рибу годувати!
Сагайдачний захоплено стежив, як зростає їх обурення. З такими людьми можна кашу варити.
— А чи знаєте-ви, панове, — підсипав він жару, — що сто років тому так само казали і львівці. Тоді й треба було єднатися, а потім скрутили їх магістрат та пани і заткнули їм роти брудною ганчіркою. Схаменулися львівці, утворили братство, але й братство мало їм у чому допомогло, бо міцніші пішли зі Львова світ за очі, і залишилася там така жменька, що про боротьбу годі й думати. Бачу я, що пізно колодязь копати, коли хата горить. Треба завчасно готувати воду, діжки та драбини. Тому я і приїхав до Києва, бо років за двадцять тут теж не буде життя. Якщо не нам, так ось таким, — показав він на маленьку Прісю, що кліпала очима на колінах одного з майстрів, — доведеться підкоритися під панське ярмо, бо Дике Поле тоді заселиться геть-чисто все, і не буде ані клаптика вільної землі. Та й які з цехових орачі!
— Ось що, синку, — урвав його Хома. — Вірно ти кажеш, та не в слушний час. У всіх нас бісова горілка в голові гопака танцює і хата крутиться в очах, як метелиця. Зберемо ми днями сходку та й обміркуємо все на тверезу голову. А поки що чac спати і нам, і нашим діткам. Сагайдачний усміхнувся наївній щирості свого колишнього батька і спокійно відповів:
— Добре. Тільки визначте день і час і дозвольте відвідати вашу сходку, коли це не заборонено статутом.
— Та що він верзе, бісова дитина?! — добродушна обурився Хома.