Тут немає нічого дивного. Адже ми просто втомлюємося пам’ятати, що про наш із вами зір світ сліпих не здогадується. Про нього знаємо тільки ми самі.
Ведучий. То які цілі переслідували терористи?
Ч.Нельсон. Ймовірно, ними керувало і керує почуття помсти або щось подібне. Їхні дії говорять про те, що їхня програма руйнівна.
Ведучий. Але кому і за що мстять ці незрозумілі люди?
Ч.Нельсон. А ось тут точно відповісти не можна. Одна з версій говорить, що в групі Нюрпа зібрані ті, хто мав щастя прозріти і згодом був осліплений. Принаймні, сам Окс Нюрп належить до таких виняткових у середовищі сліпих людей.
Ведучий. Якщо це так, тоді дещо стає зрозумілим.
Ч.Нельсон. Проте якщо навіть це так, ми не можемо точно знати всю гаму почуттів і думок таких людей. А головне їхні задуми, розрахунки, кінцеву мету. Ці люди часто діють дуже імпульсивно і малозрозуміло.
Ведучий. Але в такому разі вони дуже небезпечні?
Ч.Нельсон. Для нас – ні. Мегаполіс діяв і буде діяти.
Ведучий. Звідки така впевненість? Наших візоглядачів дуже хвилює це питання.
Ч.Нельсон. Причина впевненості проста. Дії цієї групи просто смішні, на наш погляд.
Ведучий. Роз’ясніть, будь ласка.
Ч.Нельсон. Ну, по-перше, вже смішна сама по собі спроба непомітного проникнення до Головного Залу ЦЕУ і заміни "життєво важливого блоку". Ні теоретично, ні практично "непомітно" таке здійснити неможливо. Навіть якщо відключити всі системи спостереження і контролю, то як можна замінити блок на очах у бригади зрячих, що постійно чергує в Головному Залі? Те, що терористи пішли на цей абсурдний крок, зайвий раз доводить, що вони вважають, ніби верховне управління мегаполісом здійснюється самими сліпими.
Але є ще й другий момент: хоча блок, який передбачалося замінити, насправді відіграє істотну роль в управлінні орієнтацією мільйонів людей, наївно думати, що так просто можна його замінити.
Ведучий. Ймовірно, існує якась система блокування?
Ч.Нельсон. Звичайно. Навіть якщо б його і вдалося замінити, нічого не сталося б. Я сам не спеціаліст із електронних систем, але такий висновок спеціальної комісії, яка нещодавно закінчила роботу.
Ведучий. То що залишається думати? Що терористи наївні і ведуть себе як діти?
Ч.Нельсон. А чому б і ні? Так воно і є. Наявність у них зброї, їхня чисельність ще ні про що не говорить.
Ведучий. Але у них настільки серйозні наміри…
Ч.Нельсон. У людини можуть бути які завгодно серйозні наміри, але все вирішують знання реальності, повнота інформації. Ми маємо справу зі сліпими, які думають і планують свої дії в межах доступного їм розуміння.
Ведучий. Ви натякаєте, що вони – жертви своєї вузької свідомості? Але в такому разі вони можуть повторити спробу…
Ч.Нельсон. І знову залишаться ні з чим. Хоч і сто разів.
Ведучий. А якщо вони вирішать просто закидати Центральне Електронне Управління бомбами?
Ч.Нельсон. Виключено.
Ведучий. Що саме виключено, пане Раднику?
Ч.Нельсон. Вся система охорони життєво важливих об’єктів управління створена і доведена до абсолютної досконалості задовго до нашого з вами народження. Вона ідеальна. У гіршому випадку, якщо Головний Зал буде знищений, відразу увімкнеться Головний Зал № 2.
Ведучий. Головний Зал № 2?
Ч.Нельсон. Так, точнісінько такий Зал, який працює в автоматичному режимі. Центральне Електронне Управління – занадто складна структура, щоб її можна було зруйнувати. Практично вона незнищенна.
Ведучий. У це важко повірити. А де знаходиться Головний Зал № 2?
Ч.Нельсон. Звичайно, ви пожартували, запитавши мене про це.
Ведучий. Так, пане Раднику.
Ч.Нельсон. Цю інформацію про дублюючі структури я видаю виключно з метою заспокоїти населення Тихого Куточка. Основи нашого буття непохитні. Можете бути певні.
Ведучий. І ще одне, пане Раднику. А як щодо зрячих, котрі можуть загинути під час бомбардування?..
Ч.Нельсон. Я взяв найгірший випадок. Але і його не буде. Головний Зал №1 оточений зоною безпеки. Що це означає? Те, що будь-який військовий чи бодай схожий на військовий об’єкт, який входить у цю зону, відразу знищується. Якщо випускати аерофорсні бомби здалеку, вони перетворяться на пил при входженні в зону. От і все. Вимкнути зону безпеки немислимо. Хочете сенсаційну новину?
Ведучий. Так, пане Раднику.
Ч.Нельсон. Жоден зрячий не володіє інформацією, як відключити зону безпеки. І жоден зрячий, за найбільшого бажання, не зможе зупинити мегаполіс.
Ведучий. Оце так новина! Ви про це знали, пані Ейбах?
Л.-Р. Ейбах. Ні, для мене це теж несподіванка.
Ведучий. Несподіванка, гідна осмислення.
Ч.Нельсон. Я просто хотів би остаточно заспокоїти дорогих візоглядачів.
Ведучий. Дякуємо! Хоча в такому разі виникає багато інших питань, які вже не стосуються нашої розмови.
Л.-Р. Ейбах. Наприклад, хто ж ми, зрячі, в цьому мегаполісі? Якщо ми не владні над тим, чим управляємо?
Ч.Нельсон. Ніхто у нас нашої влади не відбирає.
Л.-Р. Ейбах. Але вибачте, пане Раднику, ви самі сказали, що не тільки терористи, але й ми – ми, зрячі! – неспроможні зупинити мегаполіс.
Ч.Нельсон. А навіщо вам це потрібно?
Л.-Р. Ейбах. Та як же, що це за влада, якщо ми не можемо зупинити експрес, яким керуємо?
Ч.Нельсон. Ви ним керуєте.
Л.-Р. Ейбах. Але ми не маємо влади, щоб його зупинити.
Ч.Нельсон. Абсолютно правильно.
Л.-Р. Ейбах. Тоді я не розумію, в чому виражається наша влада над експресом.
Ч.Нельсон. У тому, що ви ним керуєте.
Л.-Р. Ейбах. Але це ж… Вибачте, це якийсь абсурд. Ми повинні вміти зупинити, інакше ми… Нам потрібна не зупинка сама по собі. Нам потрібне усвідомлення. Так, усвідомлення того, що, якби ми захотіли, ми би зупинили. А інакше…
Ч.Нельсон. Що ж інакше, пані експерте?
Л.-Р. Ейбах. Інакше ми – що? Які ми володарі? Інакше треба запитати: ми хто, якась функція? Управлінська функція і все? Досі ми вважали себе володарями.
Ч.Нельсон. Ну так, раз і назавжди даними.
Л.-Р. Ейбах. Я не розумію, що тут смішного.
Ч.Нельсон. Я хотів би тільки запитати: кому ви збираєтеся ставити ці питання? Хто створив Державне Об’єднання, мегаполіс такими як вони є? Ось і запитайте їх. Вони, як кажуть, далеко, чи не так? А з нами реальність. І реальність не така вже й неприйнятна, якщо подумати.
Л.-Р. Ейбах. Що ви маєте на увазі?
Ч.Нельсон. Якби анонімні творці мегаполіса не продумали системи автоматичного, незалежного від людини підтримання його життєдіяльності, скільки числень він би проіснував, як ви гадаєте?
Л.-Р. Ейбах. І ви можете так спокійно говорити про це?
Ч.Нельсон. Про що, дозвольте запитати?
Л.-Р. Ейбах. Про те, що ми, всі ми, – управлінські придатки мертвого механізму.
Ч.Нельсон. Чому ж мертвого?
Л.-Р. Ейбах. Ну, не людського ж. Хто ми після вашого повідомлення?
Ч.Нельсон. Хто і були.
Л.-Р. Ейбах. Ми вважали, що мегаполіс у нашій необмеженій владі. Тому тільки ми його любили, ставилися до нього як до свого дітища.
Ч.Нельсон. Я вас не розумію, а тепер що? У чиїй же він владі? Хтось є ще, крім нас? Хтось над нами?
Л.-Р. Ейбах. Він у своїй власній владі!
Ч.Нельсон. Так, люба пані Ейбах, і небо, і сонце – вони у своїй владі. Хіба ви не будете почуватися людиною через те, що не можете зупинити рух сонця, морські приливи?
Л.-Р. Ейбах. Але мегаполіс – це не сонце! Він створений руками людини!
Ведучий. Дозвольте втрутитися в цю дуже цікаву суперечку. Я радий, дуже радий, що наш круглий стіл став насправді столом дискусій, а не нудних обмінів інформацією. На жаль, дорогий пане Раднику, на жаль, дорога пані Ейбах, час нашої передачі вичерпано. Нам уже подають знаки. Мені залишається лише подякувати вам за цікаву і ґрунтовну розмову, а нашим візоглядачам повідомити, що в наступній передачі йтиметься про таке маловідоме явище, як куляста блискавка. Отже, до нових зустрічей!
Професор Мокр (ІІ)
Габр раз-у-раз натикався на професора, який повільно рухався попереду. Він уже не знав, розплющені чи заплющені в нього очі. У непроглядній пітьмі не можна було нічого розрізнити.
– Вибачте.
– Нічого-нічого. Я живу в самому кінці. Ось сюди, колего. Тут поворот.
Нарешті вони кудись увійшли, ймовірно, це була квартира Мокра. Однак для Габра вона була продовженням мороку. Минула вже вічність відтоді, як він потрапив у царство, де існували тільки звуки. Тільки звуки і дотики.
– Дорогенька! У нас гість! Ти пам’ятаєш Габра, мого студента?
– А, дуже приємно, – почувся звідкись жіночий голос. – Я поставлю оргнапій?
– Звичайно, будь ласка. Ти сідай. Вона зараз приготує оргнапій. Забігалася, дочка от-от має народити. Щойно повернулася з дитприймальника.
– Все гаразд? – запитав Габр.
– Так. Поки що йде нормально. Дорогенька! Радіофон не дзвонив?
– Дзвонила Шив, – відповів жіночий голос.
– Як у неї справи?
– Готується до заліку з теософії.
– Як нирки?
– Сидить на дієті. Батьки вимагають, щоби лягала в диспансер.
– А вона?
– Хоче здати заліки. Каже, може, ще обійдеться так. Їй виписали трілалгени.
– Це дочка нашої знайомої, – пояснив професор. – Я її готував до університету. Ну, гаразд, давай про тебе. Як життя? Куди ти пропав тоді? Що з тобою взагалі?
Думки плуталися, він відвик від темряви. За такий короткий строк. Раптом здалося, що професора немає. Так, професора не було. Був голос, який його запитував. Щоби професор був – його… треба було бачити, так. Відтепер все, щоб воно до кінця було, – потрібно бачити. Інакше немає цієї квартири, немає людей, немає нічого.
– Не знаю, як вам пояснити, – Габр ніби говорив сам до себе. – Ви не зможете в це повірити.
– У що?
– У те, що зі мною сталося.
Жахливо, але він не міг звикнути. Страх, який уже ніби заснув, страх темряви, народився заново. З ким він, власне, говорить, де він? Габр ніби втратив себе.
– Та що сталося? Ану, викладай.
– Сенк! – голос здалеку.
– Так!
– Оргнапій готовий!
– Неси його сюди!
Почулися кроки.
– Пригощайтеся.
Габр почав нишпорити рукою навколо і наткнувся на кришку столика.
– Обережно, гарячий, – мовив жіночий голос.
– Зіє, залиш нас, будь ласка. Нам треба поговорити.
– Так-так, я піду готувати.
Хтось пішов.
– Я весь увага.
– Коротше… – зібрався з думками Габр. – Ви тоді мали рацію, щодо книжок із порожніми сторінками.
– Існують спеціальні органи сприйняття?
– Так, – видихнув Габр.
– Я так і знав. Звідки у тебе інформація?
– У мене ці органи.
– Ти хочеш сказати…
– Так, я став "бачити".