До помешкання не заходив, бо негайно повернувся до госпіталю.
— Отже, контакт між Корабльовою і Вороніною відбувся…
— Мабуть, так! Якщо Вороніна дійсно була вдома.
— У госпіталі Марков розмовляв?
— Так, коли опритомнів після стимулюючих уколів. Але виключно зі мною. В окремій палаті. Без свідків. Для всіх інших — лишався полоненим "фріцом".
— Отже, висновки, — підсумував Роговцев. — Справа — не до зволікання. Ми не можемо планувати розкрутку цього клубочка на тривалий час. Фронтова обстановка вимагає від нас широких дій і негайних результатів. Таким чином, маємо єдиний вихід — створити умови для нагальної дії з боку ворожої агентури і цим примусити її виявити себе. Гадаю, було б доцільно організувати закидку розвідгрупи до ворожого тилу і надати можливість достеменно точно дізнатися про це Вороніній і Кочурові. З відповідним наглядом за ними. Які будуть думки?
— Товаришу генерал! — подав голос підполковник Іринін. — Дозвольте приступити до виконання операції. Негайно.
— Якої операції?
— Криптонім "Гачок". Сьогодні увечері закидаємо розвідгрупу. Про неї знатимуть особи, що на підозрі. Деталі операції — у цій папці. Прошу. — Іринін простягнув оперативну документацію вечірньої акції, що існувала поки що лише на папері, генералові.
Роговцев кілька хвилин зосереджено вивчав зміст і нарешті буркотливим голосом мовив:
— Так, час генералові Роговцеву на пенсію — запізнюється з порадами… А що? І справді подав би рапорт, — завершив жартома, — якби підполковник Іринін теж не перебував у пенсійному віці… Згода, Василю Тарасовичу. Дійте!
… Надвечір генерал Роговцев знову викликав підполковника Іриніна і майора Тамбуліді, щоб востаннє виважити кожну деталь, щоб під час акції всі діяли точно й злагоджено, як надійні хронометри.
— Хто складає розвідгрупу? — запитав генерал. — Змін нема?
— Ні, все за планом — капітан Дунаєв, лейтенант Лукомський і радист старшина Гостієв, — відповів Іринін.
— Гостієв — осетин?
— Так.
— Яка ваша думка про нього?
— Найкраща. Капітан і лейтенант будуть одягнені в німецьку форму, Гостієв — у цивільну, з місцевим колоритом, під горянина.
— Як він почуває себе?
Іринін запитально поглянув на майора Тамбуліді, і той одразу доповів:
— Не найкраще. Болі в серці. Але запевняє, що витримає і завдання виконає. А я горян знаю. Слово — кремінь…
— Ви, Анзоре, своїми креміннями не кидайтеся. Людина — не камінь. Скажіть краще, чи спитали ви дозволу у головлікаря?
— Само собою, товаришу генерал! Головлікар дозволив.
— Не гарячкуйте, Анзоре, спокійніше. Вороніна знає, що Гостієв досі хворий?
— Знає, що був поранений, сама реєструвала, коли прибув до госпіталю. Але потім він був переведений до іншої лікарні. Про теперішній стан його здоров'я не знає нічого. А між тим, за час, що минув, Гостієв мав би видужати, якби не трапилося несподіване ускладнення.
— Що саме?
— Ет! — не зміг вгамувати розлючення Анзор. — Знайшлися "добродії" і повідомили хворому, що всю його сім'ю!.. Старшина ледь не пішов услід…
— Так, — крекнув генерал. — Неуважні ми ще буваємо до людей. Ганебно неуважні!.. Однак щодо Вороніної — це ваше припущення чи точно встановлений факт?
— Факт, товаришу генерал. Коли Вороніна виписувала його із госпіталю, вона в "супроводилівці" власноручно записала: "Рана загоїлася. За тиждень можна виписати до частини". А це було три тижні тому. Отже…
— Отже, з цим ясно, — зупинив його Роговцев і звернувся до Іриніна: — Чи є певність, що на аеродром приїде саме Вороніна?
Підполковник відповів підкреслено лаконічно:
— Забезпечено!
— Навіть так… Де люди?
— Всі вже в зборі, тут — у нас. Повеземо на аеродром у критій машині.
— Льотчика попереджено?
— Ні. Про всяк випадок. Наказ одержить перед самісіньким вильотом. Маршрут нескладний — Тбілісі.
— Служба радіоперехоплення?
— Уже вийшла в ефір.
— Пеленгатори?
— Уже на зазначених планом місцях. Усе зроблено як слід, Матвію Івановичу.
— Ну, коли так… Починаймо! І щоб все було за системою Станіславського.
— Ми й Немировича-Данченка не забудемо, товаришу генерал! — запевнив Тамбуліді.
— Ой Анзоре, не кажи "гоп", поки не перескочиш…
… Коли Роговцев прибув на аеродром, там ішли останні приготування. Вже хурчав на малих обертах літак, біля якого вишикувалася розвідгрупа, що, відповідно споряджена, горбилася під вантажем і парашутами. Різкий, крижаний вітер пік обличчя, мов гострим залізом. Гостієв сутулився, втягнувши в плечі голову, щулився під величезною гірською папахою. Роговцев привітався з усіма, побажав традиційного ні пуху ні пера. Льотчик кивнув з кабіни, і чекіст-інструктор, що супроводжував розвід-групу, наказав:
— Заходьте!
Іринін кожному на прощання потиснув руку, обійняв за плечі. Дунаєв, Лукомський і Гостієв зникли в літаку. Останнім увійшов інструктор. Зачинив за собою двері. Від літака прибрали трап. Потужно заревіли мотори, і повітряна машина зрушила з місця. Нараз зупинилася. Розчахнулися вузькі дверцята, і з літака залунав схвильований голос інструктора:
— Трап! Хутко давайте трап!
Обслуга кинулася до трапа, Роговцев, Іринін і Тамбуліді — до літака.
— Що скоїлося?
— У Гостієва щось із серцем!
Тамбуліді скочив до літака. Гостієв простягся на підлозі, в очах його застиг непідробний біль, а коли Анзор нахилився до нього, прошепотів, ніби виправдовувався:
— Мені насправді погано, товаришу майор.
— Бачу, кацо… Я зараз! Негайно викличу лікаря.
Він стрибнув, не скориставшись трапом, з літака і доповів:
— Товаришу генерал, негайно потрібен лікар!
— Що?! — гримнув генерал. — Ви зриваєте операцію! Викликайте запасного радиста і лікаря.
Анзор бігцем подався на КП.
— А вам, інструкторе, — гримав і далі генерал, — буде непереливки, якщо виявиться симуляція! І якщо ні — теж! Медогляд слід проводити не на аеродромі! Ви мене зрозуміли?
— Так точно, товаришу генерал! — Інструктор мав просто-таки трагічний вираз обличчя. — Але я в цій справі…
— Мовчати! — ревнув Роговцев на повних генеральських регістрах.
— Слухаюсь!
Санітарна машина прибула швидко. Охорона пропустила її на злітне поле, до літака. З кабіни квапливо вийшла жінка-військлікар зі шпалою в петлиці. Гарна шинель, явно шита на замовлення з тонкого сукна, щільно облягала її зграбну постать і швидше нагадувала модне, військового крою пальто, аніж офіцерську шинель. Зняти петлиці, нашити хутряний комір, і в такій шинелі — хоч у театр. З-під смушкової шапки-ушанки кокетливо випинався змертвілий від водневого перекису чубчик. На ногах — елегантні хромові чобітки з високими, хоч і заширокими каблуками, теж явно приватного походження, бо шиті були не з чорної, а з темно-брунатної шкіри, що трапляється на кріслах і диванах у високого начальства. У руках, затягнутих у світлі лайкові рукавички, тримала єдино стандартне — синю сумку з червоним хрестом на тлі білого кола. Вороніна, Надія Олександрівна. У даному випадку — "надія" надто специфічна…
— Швидше, товаришу військлікар, — поквапив її майор Тамбуліді, — прямо в літак! — І він ґречно допоміг їй піднятися по трапу.
Слідом посунули генерал Роговцев, підполковник Іринін і похнюплений, засмучений "надзвичайною подією" інструктор.
Коли назустріч Вороніній піднялися двоє, з-під комбінезонів яких визирала німецька офіцерська форма, вона було сахнулася, а потім запитально поглянула на генерала Роговцева.
— Не хвилюйтеся — свої, — заспокоїв її генерал. — От з ним погано, — вказав на Гостієва, якого встигли перекласти на вузьку й довгу металеву лаву транспортника.
Вороніна присіла в узголов'ї Гостієва, взяла руку, промацуючи пульс. Він розклепив повіки, і вона раптом впізнала його:
— А, це ви, — мовила трохи розгублено, — старий знайомий… Що ж ви отак, одразу після поранення?..
— Служба, — прошепотів радист.
— Атож, начальство людей не шкодує, — сердито глипнула на генерала, а тоді й проказала до нього: — Пульс переривчастий, необхідно негайно госпіталізувати хворого, а не кидати… з ними, — ненависно хитнула головою в бік офіцерів, одягнених у німецьку форму.
— Ваше слово — закон! — мовив генерал. — Слухаю і підкоряюсь.
— Виліт відкладаємо? — одразу ж запитав підполковник Іринін.
— Чому ж це? — ніби здивувався Роговцев. — Радиста закинемо трохи пізніше. От місце закиду змінимо. Оскільки радиста нема, викинемо їх безпосередньо в район Ставрополя.
— Носилки! — гукнула з літака до санмашини Вороніна.
А в управлінні генерала чекала несподіванка. "У собачий голос", — як спересердя висловлювався в таких випадках Роговцев. Надійшла б ця вістина на кілька годин раніше, можливо, було б непотрібне інсценування з залученням багатьох людей, хворого Гостієва, служб пеленгування і радіоперехоплення і безлічі інших великих і малих заходів.
У шифровці, зокрема, повідомлялося: "… прийомна дочка відомого професора медицини Вороніна Олександра Іраклійовича. Узята з дитячого будинку в п'ятирічному віці. В студентські роки мала зв'язок з Ліханом Дауровим, що входив до шпигунської мережі абверу і був заарештований 1941 року в справі "археолога" майора "Абвер-Аусланду", доктора Бруно Шульце-Хольтауза, що нині перебуває у місті Тавріз як секретар німецького консульства в Ірані. Тоді ж з'ясувалося, що Надія Вороніна є дочкою білогвардійського полковника Стеблєва, в частині якого служив Дауров. Під час евакуації ростовської в'язниці Даурову вдалося втекти…"
— Ну що ж, — сказав Роговцев підполковнику Іриніну, — дещо прояснюється.
— Брати?
— Ні. Операцію зупиняти не будемо. Діятимемо точно за планом. Забагато доклали зусиль, дорогий Василю Тарасовичу, щоб лишитися з порожніми руками. Тепер виявлятимемо всю агентурну сітку…
Вони перейшли в кімнату, де радист підтримував зв'язок з постами.
— Вас викликає "П'ятий", — звернувся до генерала радист.
Роговцев узяв навушники.
— "Перший"! "Перший"! — почув голос Тамбуліді.
— "Перший" слухає…
— Я — "П'ятий".
— Чую вас, "П'ятий", доповідайте!
— "П'ятий" доповідає: о другій тридцять залишила чергування. Пішла до міста. Біля свого дому сховалася в тіні, звідти вела спостереження за вулицею. Тривалість — двадцять хвилин. О третій тридцять у зазначеному кварталі запрацювала рація. Шифровку перехоплено. "П'ятий" закінчив.
— Я — "Перший". Слухайте мене, "П'ятий": негайно накажіть групі захоплення — діяти! "Перший" закінчив.
— "П'ятий" наказ прийняв!
Ніч була — хоч в око стрель: на небі, щільно огорнутому вологими пасмами хмар, — ані зіроньки, у місті, виметеному комендантською годиною, яке затамувало подих у тривожному чеканні, — ані вогника.