І не мав я слова дяки від голодранців, за яких заступався. І тільки ти, Господи, відаєш, яким нещасним почувався я того вечора на призьбі халупи своєї, коли із душі змученої зойк вихопився: "Бог чи диявол, а поможіть мені!" І ти явився мені в подобі Нестора Семирозума і прорік насмішкувато й гірко, що Бог і диявол на одне лице, вершинами переплелись, як дві берези від кореня одного. І повірив я тобі, Господи. І волав я до тебе, як до останньої надії своєї, і бідаків пакульських: "Допоки се буде? Допоки бідний багатого на своєму горбі везтиме? Допоки правда і праведливість наш Край обминатимуть?!" І гомонів я тобі, Господи: "Настанови мене над людом сим, хочу бути пастухом, який виганяє череду з вигону, витоптаного копитами, на луги, де трави рясні і високі. Бо людяки — се та ж череда, і потребують людяки чередника турботливого, справедливого і суворого, щоб нагодованими бути". І коли вчинив ти так, як просив я, і узяв пан Опанас мене за економа у своє обійстя з намови Уляниної, а через її вуста — твоєї, Господи, хіба не чинив я усе, щоб виправдати довір'я твоє, Господи, хіба не вгадував прозірливо найменші побажання твої невимовлені? Череда людська, як усі череди, глупа, іде вона туди, куди пастух її жене, і тільки він, пастух, знає, де трава така, що і вгризнути нема чого, а де трава по коліна, а де трава по черево скотині. Хіба про себе я дбав чи про пана Опанаса, пильнуючи його добро? Я дбав, щоб не кому іншому, а людякам пакульським жилося ситніше, А людякам житиметься ситніше, калі панові ситніше, бо від жирного кусня і їм більше перепаде, хіба не так, Господи? А панові ситніше, калі земля його більшу оддачку даватиме. А більшу оддачку земля даватиме, калі кращий порядок на ній буде. Подумай сам, Господи, кому користь з того, що людяцькі корови чи коні панську озимину витопчуть? Кому користь, як мужики нерозумні ліси панські вирубають? На хапок ситі не будуть ні корова, ані кінь, ані мужик, а земля обезхлібіє і зістаріє дочасно од суховіїв, як ось я зістарився дочасно од пережиття тяжкого. А де заробить бідак на кусину хліба, як мужиччє нерозумне розтягне панську економію по трісці? Так я міркував, привчаючи людяк пакульських до порядку усією ваготою свого старшинства над ними. Тольки ж людяки того не тямили і проклинали мене прокльонами страшними. І пан Опанас, легкий верхоглядець у житті земнім, не схотів мене пойнять. І зрозумів я, що замало власті в руках моїх, щоб навернути людську череду до її вигоди.
І тади заволав я до тебе, Господи, вдруге: "Зроби мене царем над людяками, щоб мав я власть велику карать і милувать, бо тольки цар має силу зробити людяк, темних розумом, щасливими, нагодувавши і напоївши удоста!" І зробив ти, Господи, як просив я. Помчали мене коні твої вогняні в далекі землі, і став я царювать над тамтешніми людяками. І хіба не старався я сотворити, не для себе, а для людяк темних, нову землю і нове небо? Розділив я царство своє, як ти, Господи, землю і небо, на верх і низ: я і слуги мої найближчі, яких за правицю свою мав, угорі, всі інші людяки внизу, зате рівні піді мною. І мовив я, як ти, Господи, коли світ творив: "Живіть і плодіться". І було моє царство раєм для кожної людяки, яка хотіла жити в блаженстві роботи й покірності. А що я суворо пас череду свою, то ж задля добра її і ситості. А що я вбирався в шовки та золото, то не для власного величання, а щоб юрмі, як сонце, з твоєї волі світить, бо юрма того потребує. А що я брав батога в руки, то ти сам, Господи, відаєш: без батога людяка, як і скотина, тольки у шкоду й косує оком та помислом. А що наказував я свою подобу із золота виливати, то хіба ти, Господи, не чиниш так само, аби ми перед образами твоїми, на дошках мальованими, молилися? Але ж не хотіли яни, людяки тамтешні, утямкувати, що тольки задля них, сіряк, на царство я сів! Вони молилися на мої золоті подоби, а потайки кляли мене клятьбою несосвітенною. Вони колінкували, калі проїздив я дорогами царства свого, а вслід мені плювалися. Непослух проростав у царстві моєму, як осот на городі. Я полов, ти знаєш, Господи. І хоч глибоко брав плуг мій, непослух проростав з кореня ще глибшого. І мусив я ставити наглядача над кожною людякою, і скоро наглядачів та поганяйлів було в моєму царстві болєй, аніж тих, хто працює. І захиріло царство моє, і прийшли вої з царства сусіднього, і ніхто з людяк моїх не хотів боронитися, а хотіли скоршої смерті моєї. І тади пойняв я, що не буде раю в царстві моєму, докуль людяка така, якою сотворив її ти, Господи. Тади й заволав я до тебе: "Хочу буть Богом, щоб сотворити людяку заново, роботящу, як віл, і покірну, як трава!" Але не забажав ти, Господи, поступитися престолом своїм і повернув мене у стан мій селянський, у гній пакульський кинув, і забрав усе, що набув я службою в пана Опанаса, тольки дєток моїх і залишив мені, голих та босих.
І почав я тади думать, як зробити пакульський люд щасливим. І пригадав я оповідки Нестора Семирозума про Горіхову землю, ї присягнувся я перед совістю своєю, що виведу пакульців у землю ситих, за високі гори, за сині моря, на тихі води. І кликав я їх голосом своїм і серцем своїм, але не пішли яни за мною, бо не вірили, а хто вірив, той боявся халупу свою залишити. І тади я сказав їм: знайду для вас землю Горіхову, де не сіють, не жнуть, де завжди празник, де нема старості й смерті, а тольки життя солодке. І посадив я на воза матку свою, дєток і жонку Параску та й рушив шукать землю нову ї небо нове. І ось я тут, Господи, на піщаному березі, край пустелі пустельної, і чую переклик дзвонів на невидимім острові, де земля Горіхова, до якої так довго і тяжко брів. І вся родина моя, що полягла в дорозі, матка, дєтки і жонка, пройшли повз мене у білій одежі, наче зітканій з променів сонячних, по хвилях морських, як по суші, і вже вони там, у землі блаженній, на острові щастя. І тольки я, Гаврило Латка, в самотині та безнадії никаю по березі, солоними хвилями зупинений на порозі землі Горіхової. За що ж до мене така неласка, Господи? За що ж ти караєш мене, Боже? Чим провинився я перед тобою і землею Горіховою? Хіба не жив я з перших днів своїх не для себе, а тольки для людяк, тобою сотворених? Хіба не перебирав я частку тягаря твого на свої плечі, пасучи череду людську, царем бувши? Хіба не в одній упряжці ми йшли з тобою, Господи, правди і справедливості дошукуючись? Навіщо ж залишив мене напризволяще в сій пустелі? Та озовись ти нарешті, Господи, не мовчи як риба німа чи трава безголоса! Бо знайду тебе і на небі твоєму, як Нестор Семи-розум тебе знайшов, і тади вже інша гомонка буде між нами!..
Але мовчав Бог.
Як загула поголоска між людей про Горіхову землю, приходили із сіл довколишніх послухати Латку. І докотилися поголоси до Мрина, і приїхав з Мрина становий, покликав Гаврила до зборні: "Єто ти своїми видумками мужиків бунтуєш?" — "Не на бунт я їх підбиваю, а кличу в землю блаженну, що Горіховою зветься", — одвічав Гаврило. "Нема і не може бути землі Горіхової, а є земля царська, од краю до краю, куди б ти не поїхав! — кричав становий. — Є земля царська, і є начальники, бо без начальників ви, мужва сіра, ради собі не дасте і згинете без сліду". І сікли Гаврила Латку з наказу станового різками, а що мужі громадські старалися, бо він багатьом сала за шкуру залив, за економа у пана бувши, то кров з-під різок аж цвіркала. Але не полишив Латка балачок про Горіхову землю, ходив між людей, як і раніш, та кликав за високі гори, за сині моря, на теплі ріки.
І плакала перед ним дружина його Параска: "Посадять тебе в тюрму, потарганять у краї сибірські, на каторги царські, як панну Марію. Що я тади з дєтками малими робитиму у холоді та голоді, без даху над головою?" І втішав її Гаврило так: "Хайдечки що хоч зі мною роблять, а знайду я для людяк пакульських землю Горіхову, де горіхи ростуть з людяцьку голову, а в тих горіхах усе, що душа і тіло потребують, і будуть наші дітки в землі тій ситі й довольні, як перші люди в раї небесному, які не орали, не сіяли, а жили, наче пташечки Божі".
І плакала Параска гірко, що з її чоловіком таке поробилося. І ходила вона до баби Мокрини, щоб пособила, але казала баба Мокрина, що не поможеться Гаврилу од її шепотінь, бо се лихо в Гавриловім умі од Нестора Семи-розума, а в Нестора знаття сильніше, хоч і покійний уже. І приходили ночами темними, бо станового і старости боялися, до Латки люди пакульські із безземельних, про Горіхову землю гомонку слухали і шепотілися. "Зберемо, хто скольки може дать, — казала Латці босьота сільська. — І будеш ти, Гавриле, ходаком нашим у Горіхову землю. А як знайдеш землю блаженну за високими горами та морями синіми і обзирнешся, тольки вєсть подай, хоч і з птицею якою перелітною, що на теплих водах зиму зимує, сей час халупи свої залишимо і на твій поклик, як у вирій, полинемо".
І збирали потайки від начальства хто скільки міг і в Пакулі, і в селах довколишніх. І купив Латка, наче в складчину, воза справного та двійко коней добрих. І поприладжував він у возі скриньки різні для харчу та одягу, як ще за життя Нестор Семирозум розказував, що по світах у бувальцях бував. І прийшов одного вечора до Латки староста пакульський і мовив: "Я, Гавриле, тобі зла не бажаю, в одній упряжці ми з тобою панові Опанасу служили, докуль йон на дочці баронеси не женився, а баронеса Штому з Києва привезла та на економа призначила. А тольки нічим я тобі не пособлю, як знову начальство з города налетить. А так буде, бо яни тамочки за твої гомонки про землю Горіхову на тебе зуби точать. Іди в Мрин до станового, упади в ноги і повинися, що болєй так робить не будеш, бо пропадеш ні за цапову душу і дєтки твої малі з тобою…" І одказував старості Латка: "Зроблю усе, як ти совітуєш, бо ти для усіх нас власть і дурного не радитимеш. Упаду в ноги і покаюся, що людяк із пуття збиваю од нерозум'я власного, і землю перед становим їстиму, що болєй так не буде. А тольки зроблю се після Святої Паски, бо скольки вже тут осталося". І заспокоївся староста, бачачи каяття Латки, і переказував про розмову начальникам своїм, а вони — самому становому. А як посвятили паски, розговілися та дідів пом'янули, удосвіта посадив Гаврило родину свою на воза і рушив у білий світ Горіхову землю шукать.
Тольки жменька людяк і відала про се.
Матка моя була ще дєвкою, як яни виїжджали.