Леся біжить вулицею, очима шукаючи таксі, махаючи руками кожному автомобілеві, що проїжджає повз неї.
Коли вона, нарешті, приїжджає додому, хазяйка каже їй, що пан Кавуненко разом із своєю Квіткою за дві хвилини до її приїзду виїхав геть зовсім із пансіону. Речі в нього, очевидячки, вже з першого наміру виїхати були складені, тому пробув він у своїй кімнаті не більше чверти години. Адреси своєї нової не дав. Та хазяйка й питати його не наважилася, бо вигляд у нього був такий, що Жозефіна, побачивши його, так жахнулася, що спіткнулася на сходах і звихнула собі ногу.
Але й Лесю хазяйка питати не наважується, бо й у неї вигляд такий, що відповіді все одно не буде.
* * *
Дійсно, як сказав Мик у день катастрофи, так і сталося: він через кілька днів уже подав Лесі нову адресу Гунявого. Стоячи перед нею з широко розставленими ногами й закладеними в кишені руками, він самовдоволено напинає шию.
— Ну? Я тобі не казав? Дурник! Думав, як утік із пансіону, так ніхто його й не знайде. Та й Петренко, чи Мазун, чи ще як собі хай назветься, не втік. Ні, голубе. Що вислизнув на цей раз? Ну, так це його останнє щастя. Більше не вислизне. Максимум через два тижні буде в наших руках. Ну, тільки нехай вибачить, на цей раз пань-катися не будемо й моментально так припечем п'яти, що викладе перед нами всі свої таємниці. Сліди вже намацані. О, голубчику, французька поліція теж уміє вживати гаряченьких способів для здобуття потрібної щирости.
Леся вчитується в адресу Гунявого, ніжно розгладжуючи пом'ятий папірець, неначе післанця від нього.
— А де це саме, ця вулиця?
— Та тут же недалечко. В Латинському кварталі, біля Монпарнасу. Йому на два місяці якийсь маляр передав своє ательє. Дурень, їй-Богу: адже поліція могла подумати, що він — спільник Петренка й що допоміг йому втекти.
Леся посміхається.
— Як судити з поводження, то дозорців і аґента поліції швидше можна запідозрити в спільництві з Петренком, ніж його. А як він живе? Невідомо?
— Та ніяк не живе. Нікуди не виходить, навіть на обід. Ні з однією душею не бачиться. А як годується, чорт його знає. Аж дивно. От тільки ввечері собаку виводить на хвилинку на вулицю. І зараз же знову до себе. Замикається на ключ і чи сидить, чи лежить, невідомо. Навіть майже не ходить по хаті. Підозріле поводження. Я боюся, що цей дурень від одчаю скінчить самогубством. Серйозно, Лесько. Знаєш, треба тобі піти до нього та побалакати як слід. Скажи ти йому, що він — ідіот, що так падати духом від такої дрібної невдачі личить тільки слинтяям. Баба паршива! Та й наша публіка теж: Фінкель з таким жахом і одчаєм забігав тоді по кафе, що перелякав публіку, думали пожежа. Зате Ґреньє — козак: як божевільний гасає тепер по Парижу й не дає поліції вгору глянути. Присягнувся мені кістками своїх прадідів, що з дна моря видряпає того Мазуна. Оце я розумію!
Леся кладе папірець з адресою собі в торбинку.
— Ну, добре. А як же мені побачитися з ним, коли він, видно, ні з ким не хоче бачитися?
— А це вже твоє діло. Підстережи на вулиці, або, може, він тебе пустить до себе. Здається, вже Сонька добивалася до нього. Казала консьєржка, що якась жінка на вулиці чіплялася до нього. Але він утік від неї й прохав консьєржку абсолютно нікого не пускати до нього. Так що, видно, це не якась чужа жінка причепилася, а знайома. Ну, тобі від поліції до консьєржки можна дістати записочку, щоб вона тобі допомогла.
— Ні, я вже якось без поліції. А рана його як? Мик робить зневажливу гримаску.
— Ну, про такі дурниці мені нічого не відомо. Ходить, — значить, нічого серйозного немає. А що тепер Загайкевич і Сонька? Заспокоїлися? З пансіону не виїжджають? їм же там тепер нема чого сидіти.
Леся про щось думає й неуважно слухає Мика.
— Ну, добре. Я спробую добитися до нього. І невже, дійсно, не ходить нікуди їсти? Може, купує в крамницях і готує сам собі щось їсти? Там є кухня, в тому ательє?
— Є, здається. Але нічого сам собі не готує. І нічого ніколи в крамницях не купує. Це консьєржка знає напевне.
Леся обурено підводиться.
— Ну, це вже цілком нісенітниця якась! Що ж він духом святим живе, чи як?! І що молоти такі дурниці! Просто не бачить вона, як він ходить до крамниці. От і все.
— Можливо. Хоч вона дістала спеціяльний наказ пильно, за кожним кроком стежити й щодня доносити комісарові поліції про все. Так що...
— Ну, добре. Побачимо. А мені ж як: лишатися далі в пансіоні чи заявити про виїзд?
Мик гмикає й чухає кінчик носа.
— Чорт його зна! Власне, слід би тобі ще лишитися там. У кожному разі зо мною тобі ніяк не можна жити, поки справа не доведена до кінця. Але от Крук дурня якогось виробляє і, здається, грошей більше не даватиме на справу. Теж слинтяй якийсь. Ну, та на місяць ще маємо, а там буде видно. Може, Ґреньє далі фінансуватиме. Цей не відступиться. А Крука викинемо, коли так! Лишайся в пансіоні. Сонька й Загайкевич, питаю, не виїжджають?
— Ні, не чула нічого. Свистун тільки, здається, виїжджає.
— Ну, цей мусить, — осиротів. Так, значить, Лесько, йдеш до нього? Та й сама не падай духом, як ці дні, і того дурня підбадьор. Петренка, кажу, спіймаємо й папір здобудемо. Факт абсолютний!
Леся прощається й задумливо виходить.
* * *
У широкому коридорі тихо. Тільки в дальньому ательє чути приглушений жіночий сміх і чоловічі голоси.
Леся й консьєржка, обережно ступаючи, підходять до дверей Гунявого й зупиняються, пильно прислухаючися. Ніякого гомону. Консьєржка шепоче:
— Отаке раз-у-раз. Наче вмер. Третій день уже й ввечері не виходить. І собаки не чути. Може, обоє вже мертві там? Сьогодні стукала — ніякої відповіді.
Леся раптом рішуче стукотить зігнутим пальцем у двері й повертає вухо до них.
Тиша. Леся стукає довше й дужче. Ніякого відгомону, ніякого звуку.
Порожнечею віддає зсередини. Леся впівголоса каже:
— Може, він виїхав?
Консьєржка категорично крутить головою:
— Ніяк неможливо! А де ж таки! От таке сказати! Вона із зусиллям згинає своє черевате тіло, нахиляється
до щілини замка й дивиться.
— Ключа в дверях немає. Але він це раз-у-раз робить, щоб думали, що вийшов.
Леся рішуче повертається до консьєржки:
— Давайте вашого ключа! Відмикайте! Консьєржка охоче зараз же виймає ключ із кишені, —
слава Богу, може, хтось інший візьме на себе відповідальність за цього дивного та непевного пожильця.
Відімкнувши двері, консьєржка відступається набік.
— Ідіть ви перші, добродійко.
Леся енергійно й широко відчиняє двері. В хаті темно. Світло з коридору падає на стіну, на якій висить картина з голим жіночим тілом. Ліворуч у пітьмі немов би щось ворушиться.
Консьєржка просуває з-за спини Лесі руку й натискає на електричний ґудзик. Зараз же з пітьми вистрибують високі стіни, картини, великі вікна, порожні рами. Ліворуч біля стіни — велика канапа. На ній лежить Гунявий у своїй жовтій з синіми смужками піжамі. Біля нього на килимі — Квітка. Обоє мовчки, не рухаючися, дивляться на Лесю.
Леся озирається до консьєржки, киває їй головою й зачиняє за собою двері. Після того спокійно прямує до канапи. Квітка глухо гарчить, не рухаючися, одначе, з місця, тільки підвівши трошки вище голову. Гунявий ледве чутно, майже пошепки кидає до неї:
— Тихо, Квітко. Ляж.
Квітка зараз же кладе голову на лапи.
Леся підходить до самої канапи й голосно, привітно, наче нічого не сталося, наче вони не бачилися не десять днів, а десять годин, каже:
— Доброго здоров'я, пане Кавуненку! Що це ви лежите? Нездужаєте, може? Ми так...
Але серце так сильно б'ється в грудях, що дух переривається й Леся, тільки ковтнувши повітря, може докінчити:
— ... Ми так давно не бачилися з вами.
Гунявий байдуже, без ніякого руху, ледве повернувши до неї лице, слухає. Одна рука, обмотана білим, лежить на грудях.
Леся чує, як ноги в неї починають м'якнути й підгинатися від цього лиця. Лице трупа з розплющеними очима. Справжнього трупа. Нечесане волосся злиплими гострими пасмами спадає на синювато-біле чоло, баньки очей видавилися з орбіт, під очима бурі западини. Широкий ніс мертво загострився на кінці. Борода неохайними кущиками поросла на щоках. А самі щоки, ті пухкі, хлопчачі щоки, зникли, на їхньому місці в синіх та зеленкуватих плямах випнуті вилиці. Цілком інше, чуже, страшне лице. І до того ще через одну щоку кривавий рубець, як від порізу чи удару чимсь тонким.
А що ще дивне та страшне: біля цього трупа на низенькому столику, що вживається для куріння, розкладені на тарілках різноманітні закуски, навіть непочата коробка чорної ікри. Тут таки кілька пляшок з вином і навіть налита повна склянка. І поруч із склянкою — великі рамці лицем до Гунявого. Мабуть, чиясь фотографія.
Леся мовчки, вся матово-бліда, переводить широкі очі з лиця Гунявого на закуски, з закусок знову на лице.
— Пане Кавуненку, що з вами?
Гунявий спускає буро-сині повіки на очі й рівним, неживим голосом, ледве чутно каже:
— Прошу вас лишити мене самого.
Леся підступає ще ближче, майже торкаючися колінами канапи. Гунявий раптом злякано й з великою натугою простягає руку до фотографії, стягає із столика й ховає собі під подушку. Тоді стомлено опускає руку вздовж тіла, знову прикривши очі повіками. Тепер це — цілковитий мертвяк.
— Я вас питаю, пане Кавуненку, що з вами. Можете ви мені відповісти?
Гунявий, не розплющуючи очей, дуже повільно, з пав-зами, немов видобуваючи, як камінці із стінки, слова з себе, каже:
— Я... вас... прошу... дати... мені... спокій. Ви... не мали... ніякого... права... входити... до мене. Зо мною... нічого... нема. Я хочу... спати. Ідіть собі.
Леся якийсь момент мовчить і роздивляється навкруги. Квітка скоса з-під низу стежить за нею маленькими блискучими очима. Вона вже не така страшна, як була в пансіоні: струпів нема, тільки рожеві лисини скрізь.
Леся знову дивиться на столик. Дивно, ніяких слідів їдження цих чудових наїдків. Ні однієї крихти ні на тарілці, ні на столику, ні на підлозі. Ні одна скибочка салямі не порушена й чорна ікра, як вакса, блищить рівною, незайманою поверхнею. Вина, видно, не випито ні краплини.
Що ж це значить? А вигляд людини, що помирає з голоду! Господи! Та він убиває себе голодною смертю! Це ясно! Але для чого ж ці наїдки, коли так?
— Пане Кавуненку! Я, розуміється, нікуди звідси не піду, поки ви мені не скажете, що з вами.
Лице мертвяка якийсь час лежить без ніякого руху.