Ще лящали постріли з нашого боку, а протилежний берег мов вимело. Наче щойно там і не юрмилися німці. Лише посеред річки погойдувались напівзатоплені човни, і на них перевисали у воду мертві солдати. І часом здавалося, що вони зовсім не мертві, що вони перехилилися напитись води: пили і все не могли вгамувати спрагу. Підхоплені течією, човни швидко пливли за водою, а бійці, які щойно стріляли у них, з острахом дивилися на мертвих.
Траншеями уже снували командири, перевіряючи, хто живий, хто убитий. І санітари бігцем пронесли першого тяжкопораненого: вся голова у бинтах, забинтоване обличчя і очі, лише там, де мав бути рот, лишилася закривавлена вузенька щілина: і з щілини тієї проривався болісний стогін. Легкопоранені вибиралися самі: видиралися з траншей, піднімалися відкрито угору, наче те, що вони вже вибули із строю, захищало їх од куль з того берега. Туди ж, догори, на ротний КП, побігли зв'язкові: ці пригиналися, бо не були поранені, отже, по них могли й стріляти. Згори їм назустріч спускалися бійці з ящиками набоїв, гранат, з мішками і відрами запізнілого сніданку. І вже чийсь дзвінкий, збуджений голос без кінця примовляв, як вони дали прикурити фашистам: більше не сунуться. За отим збудженням ніхто не чув, як із заходу високо в небі, став наростати погрозливий гул. А коли почули, то вже було пізно: прямо над головами пливли літаки — трійка за трійкою, ключ за ключем, і земля задзвеніла од реву моторів.
Літаки, здавалося, летіли вглиб, повз наші окопи, але раптом наче роздумали: почали розвертатися, лаштуючись у ланцюжок.
Все затихло, завмерло внизу. З окопів лише витикалися бліді, задерті до неба обличчя з застиглими поглядами, .а над траншеями наче залягла холодна тінь.
— Ну, тепер начувайся! — вигукнув хтось перелякано. Літаки одразу ж один за одним стали падати донизу, на ще гарячі од бою траншеї. Зі свистом і ревом неслися до землі машини з пронизливим, несамовитим виттям, од якого кров холонула в жилах і терпли потилиці. Андрій знову забився на дно окопу, до нього тулився Ван э, і що нижче падав літак, то дужче вони притискалися один до одного, обом уже починало здаватися, що довкола нікого немає, що лишилися тільки вони — двоє. Та ще літак, який, виючи, падав просто на них.
Потім були наче завислі в повітрі чорні веретеноподібні тіла, що одірвалися од щезлого кудись літака; тіла ті на мить зависли в повітрі, а потім стали падати донизу. Андрій скільки міг утиснувся в стінку, і стінка тремтіла, мов у пропасниці, а невидимі тепер веретена розтинали повітря прямо над головою, і свист од них став такий нестерпний, що хлопець, обхопивши каску руками, згорбився, ввіткнувся обличчям у стінку.
Отямився од того, що дуже дерло в горлі. Пахло їдким гаром і ще чимось нудотливим, груди були мов здавлені тугим обручем, серце гупало так, аж боліло в горлі. Голова наче розпухла — тупа й важка. Андрій насилу здер з неї каску.
Звівся на коліна, а на ноги стати на міг: вони підгиналися, огидно тремтіли. І весь він дрижав, мов після тяжкої хвороби, і перед очима пливла-пливла стінка окопу.
Чіпляючись за стінку, врешті звівся. Глибокий до цього окоп був тепер йому лише по пояс. Андрій вхопився за бруствер, хитаючись, подивився довкола, і перед очима все попливло, як на каруселі. Перехилившись через бруствер, став важко, зі стогоном блювати.
Трохи полегшало. Видершись з окопу, спустився до річки, жадібно й довго пив воду, хлюпав на обличчя, голову, груди. В голові трохи прояснилося, і тут він подумав про ворогів, про те, що він у них на виду.
Перелякано розігнувся, глянув на той берег.
Фашистів ніде не видно. Не було нікого й з наших: пошматовані, понівечені окопи враз обезлюдніли. Андрій байдуже подумав, що він, мабуть, лишився один. Скільки він пролежав у окопі непритомний — не знав, мабуть, довго: сонце тоді світило.у спину, а зараз било в обличчя.
Андрійко повернувся до окопів.
По дорозі надибав свій кулемет. Вірніше, те, що лишилось од нього: понівечене залізяччя з розтрощеним прикладом. І як тільки побачив кулемет — подумав про товариша. Невже покинув його самого?
Заглянув у окоп і одразу ж побачив Вано. Помітив би його раніше, аби Вано не одповз у траншею так, що тільки ноги лишилися в окопі Він так і лежав: ногами в окопі, головою в траншеї, і густа чорна чуприна Вано, яку він так випещував і яку героїчно відстоював, аж до позачергових нарядів, була щедро облита кров'ю. Стэашно й застигло дивилися прямо на Андрія припорошені очі товариша.
Андрій позадкував, позадкував од траншеї, все в ньому затремтіло, ослабло, і він, боячись, що знову знепритомніє, важко опустився на землю. І гострий жаль до товариша різонув по серцю.
Згодом звівся. Оминувши подалі те місце, де лежав мертвий Вано, видерся вгору, і тут чекала на нього ще одна моторошна зустріч.
Помкомвзводу лежав, наче спав: таке в нього було тихе, спокійне обличчя. Каска мовби муляла його, він її скинув, і легенький вітерець грався русявим волоссям, обережно обдував непорушне обличчя. Великі робочі руки лежали спокійно і нерухомо, а ноги розкидані широко й вільно. А через груди навскіс, од правого плеча аж до лівого боку, наче хто вишив криваву мережку.
Андрій обійшов і помкомвзводу — не наважився доторкнутися до мертвого,— хоч знав, що треба забрати документи, підібрав лише відкинутий набік автомат, а шолома не підняв. Отак з голою, обстриженою головою і пішов, оминаючи палаюче село, забираючися вгору, до лісу. Андрієві здавалося, що в лісі мають бути наші.
Але й у лісі нікого не було. Лише біліли посічені осколками дерева, та на тому місці, де стояла нещодавно батарея, поміж глибоких вирв валялися понівечені гармати. Андрій не підходив близько, бо помітив тіла кількох гармашів; один з них лежав найближче до нього. Вірніше, це вже була й не людина, а півлюдини.
І той же гіркий канудливо-солодкий дух,— який переслідуватиме віднині Андрійка протягом усієї війни, і застояний поміж дерев чад.
Андрій обернувся й пішов з лісу.
Перед очима, помережаний невеличкими гаями, розкинувся лан. Густа висока пшениця вже дозрівала. Перетоптана, переколошмачена, мов по ній ганяли худобу, а подекуди й з чорними плямами гару. І ніде ані звуку, ні живої душі. Лише гаряче сонце в розплавленому небі Андрій дістав носову хустину, перев'язав вузликами краєчки, натягнув на голову. І рушив пшеницею на схід.
Десь же та повинні бути наші!
Іти стало важко. Довгі стебла пшениці чіплялися за ноги. Мучила спрага, пражило сонце. Аж надвечір Андрійко побачив біля одиноких дерев постать у військовому. Військовий теж помітив Андрія, щось гукнув, махаючи до себе рукою. Зраділий Андрій побіг. Військовий був не один: під деревами, в тіні, стояло ще кілька чоловік.
— До капітана! — скомандував той, що махав рукою, і Андрій, весь підібравшись, підійшов до високого чоловіка у командирському кашкеті та портупеях
— Товаришу капітан...— почав був, але капітан не дав скінчити: дивився важким холодним поглядом, що не обіцяв нічого доброго.
— Що у вас на голові?
Аж тепер Андрій згадав про хустинку. Поспіхом зірвав, :"атис у кулак, а капітан, давлячи Андрія важким поглядом, ставив різкі, як удар батога, запитання:
— Де каска? Протигаз? Скатка? Лопата?.. Ви що — зрадили?
— Товаришу капітан, я не зрадив! Капітан і не слухав.
— Ідіть у цеп!
Андрій повернувся й пішов. Губи тіпалися, з очей котилися сльози.
— Бігом! — ударило в спину. Андрій побіг.
Перестрів його похмурий старшина з неголеним сірим обличчям. Гімнастерка на ньому брудна і пожмакана, колись білий підкомірець почорнів од пилюки. Старшина, мабуть, уже давно не вмивався. Згадка про воду знову розворушила спрагу, але командир ткнув до рук шанцеву лопатку і мовчки показав місце, де саме копати окоп.
— Потіємо, земляче? — пролунав над головою веселий голос.
Андрій розігнувся і побачив бійця, що підійшов не знати коли. Боєць стояв перед ним, широко розставивши ноги, а сірі веселі очі на повновидому обличчі дивилися лукаво і весело.
— Довбай, довбай матінку землю, вона ж тебе й захищатиме. Я вже он до пупа вдовбався,— кинув назад головою.— Давай сядемо спочинемо.
Посідали.
— Ти звідки родом?
Андрій відповів.
— Так і я ж майже звідти! — зрадів боєць.— З Курської області. На Курщині був? '
— Не був.
— Не журися — ще побуваєш. Є закурити?
— Не курящий. Пити хочеться...
— Пити? Ну й чудак-чоловік! Он повен бачок з водою, а він слину ковтає! Посидь, зараз принесу.
Він звівся і перевальцем, мов качка, пішов уздовж викопаних уже шанців. Повернувся невдовзі з повним котелком води, а під пахвою — бляшана банка, великий окраєць чорного хліба.
— Пий, тільки не лусни. їсти теж, мабуть, хочеш? — І, не чекаючи відповіді, став одкривати ножем банку.— Горох із яловичиною,— пояснив Андрійкові.— Наскочив на склад — мішок повен набив.
І поки Андрій пожадливо їв (з учорашнього ж дня зернини макової в роті не мав), червоноармієць устиг розповісти, що він воює з першого ж дня.
— Тебе капітан перейняв? — запитав.
— Капітан,— спохмурнів Андрій.
— Бойовий капітан!..
— А старшина чого такий похмурий? — запитав, упоравши їжу, Андрій.
— А ти не був би похмурим на його місці? — заступився боєць.— Один кулемет, та й у тому півдиска патронів.
Тепер спохмурнів Андрій.
— Та ти не вішай носа — за мене тримайся!. Я, брате, вже смалений, мене голими руками не візьмеш,— звернувся лагідно до Андрія. Ще й підморгнув, хвацько насунувши на лоба вилинялу пілотку.
Андрій, вдячно і віддано дивлячись на нового приятеля, запитав, як його звати.
— Василем. А тебе як? От і познайомились. Докопаєш свою нору, приходь до мене в гості. Ну, бувай, бо старшина он уже топає.
Звівся, пішов тим же лінькуватим перевальцем, і Андрійко, провівши його поглядом, знову взявся за лопату.
Тепер, коли напився й наївся, коли відчув себе не самотнім, робота пішла веселіше! Ще й сонце не сіло, а він уже вирив окоп, замаскував старанно бруствер. Підійшов старшина, подав дві гранати, до однієї були прив'язані дротом схожі на бруски мила толові шашки, спитав: і — Танки бачив? — І, почувши,; що Андрій німецьких танків ще не бачив, пообіцяв: — Побачиш. Підпускай ближче і — під іусеницю.— Поцікавився, скільки в Андрійка набоїв.