Видно шляхи полтавськії

Борис Левін

Сторінка 35 з 138

І раптом засміявся, сміялося все лице — очі, і вилиці, і, гостре — клинцем — підборіддя.

— Я все забув.

— Дитячі кривди — найпекучіші, — сказав Махмуд і подумав: ні, не домовитись йому з братом. Отари він не віддасть, приїхав до нього даремно, а хотілось по-доброму поговорити, попросити.

Ну, що ж, можна б і їхати. Але так просто зібратись і поїхати він уже не міг.

З тієї хвилини, як побачив мотуз на руках російського офіцера, думав про це, казав про отару, а бачив мотуз. Махмуд помітив, як Селім п'є, жадібно їсть, і раптом подумав: такого не нагодуєш, нічим йому не догодиш; Селімові наплювати на те, як живуть його сусіди, прості люди, нукери. Війна? Нехай війна. Селім і на війні нагріє руки. Люди загинуть, кров проллється. Йому не шкода. Зажерливий, злодій — який він брат? Тільки так називається, а насправді — чужий, зовсім чужий.

Махмуд швидко тверезів, випите вино вже не діяло. А Селім, випивши ще один келих, підсунув йому теж. Майже зовсім сховались очі в щілинах:

— Пий!.. Я частую, а ти гидуєш, син гяурки?! Чи хочеш, щоб я примусив? Я всіх примушу! Он і тих — у мазанці — посаджу на коня і... відвезу. І візьму калим!

Селім хизувався: явна ознака, що п'яний.

Брата свого Махмуд-бей знав добре. Селім небезпечний завжди, а напідпитку — особливо. Злочин? Вчинить що завгодно не вагаючись. Коли ж розлютиться, не пожаліє ні сина, ні брата, ні жону. І все ж Махмуд не боявся його, почував себе далеко дужчим, здатним боротися з ким завгодно, а головне — був переконаний, що чинить по правді, творить добро. Затискуючи кулаки, мовчки, з неприхованою ненавистю дивився на брата.

А той, уже сп'янілий, пишався, вихвалявся своїми незчисленними отарами, вдалими, як на його думку, поїздками до сусідів, сміявся з обкрадених, зганьблених, погрожував страшними карами кожному, хто посміє не скоритися його волі.

Слухаючи Селіма, Махмуд-бей відчув раптом дивну полегкість: те, що він надумав, не може йти проти совісті, бо Селім завинив набагато більше. Ось він який — тільки послухайте! Це навіть цікаво, слово честі. Махмудов! здалося: вперше бачить Селіма саме таким, а знав його змалечку. Він страшніший, ніж думав. Вихваляється: візьме гроші за схоплених росіян. "Чом би не так, дорогий братику, але ти не здогадуєшся, що один із них — мій кунак. Я впізнав його з першого погляду, з першого слова Ельяса зрозумів, хто він. І цього досить. Я не дозволю тобі, Селіме, пальцем торкнутися до нього. Ти не одержиш за нього ні піастра від Гасан-паші, цього огидного пихатого дідугана, що, як і ти, пишається своєю високою породою, близькістю до султанської сім'ї, бо, бачите, якийсь його предок удостоївся колись великої честі мити ноги султанові. Пхе, паскудство, соромно навіть говорити, а він комизиться!.. От якби я чомусь не приїхав сюди — то було б горе; мабуть, ти, братику, довів би своє чорне діло до кінця, і незмивна ганьба лягла б на весь наш рід... Ні, Селіме, ніколи, поки я тут, цього не станеться, і нічого мені не страшно, бо я ненавиджу тебе, як можна ненавидіти тільки лютого ворога, і тому нікого не пожалію — ні тебе, ні твоїх слуг — таких самих злодюг, як і ти, нехай лише спробують стати на моїй дорозі".

— Чого не п'єш, гяурський кізяк? — вирячився Селім. — Ждеш, щоб примусив?

Це була та краплина, що переповнює чашу і навіть слабкого робить героєм.

Махмуд підхопився на ноги, зірвав зі стіни мотуза, миттю скрутив петлю і кинув Селімові на шию, як це робив, ловлячи в степу необ'їжджених жеребців, щосили потягнув до себе.

— Ти змусиш? Ти? Ах, шайтан! Ти нікого не змусиш, бо ти занадто слабкий, син Зульфії, осоружної жони мого батька. Ось так, бандюго й грабіжнику! Я скручу тобі руки для певності, і не пручайся, все однонічого не вийде...

Селім якусь хвилину лежав не рухаючись, очманіло дивився на Махмуда, потім рвонувся, але даремно, і захарчав, у безсилій люті шваргонув ногою по таці — розлилося вино, червоно спалахнуло на зеленій кошмі, змочило золочену Селімову туфлю. Це був останній удар Селіма, бо наступної миті Махмуд зв'язав йому й ноги...

— Ось так! — Відсапнув трохи й покликав: — Ельясе! Нукер розчинив двері, неначе стояв за ними й чекав наказу:

— Слухаю, ефенді.

— Сідлай коней.

10

Підібгавши ноги й затримуючи дихання, штабс-капітан готувався вдарити Махмуд-бея будь-куди і як завгодно, аби тільки дужче, але не встиг: той короткими точними помахами ножа перерізав на ньому мотузи й широко розчинив двері:

— Ти вільний!

Котляревський не ворухнувся. Руки й ноги так задубіли, що він не чув їх, але це його не турбувало. У мазанці залишалися Катаржі й Стефан. Що буде з ними? А Махмуд нетерпляче кликав:

— Іди ж!

— Без них не піду. Кроку не ступлю. — І вказав на звязаних. — Це мої друзі. Розумієш?

Якусь мить Махмуд вагався, барсом скочив назад, замахнувся кривим гострим ножем раз, ще раз. Звільнені від мотузів бригадир і Стефан з неприхованою насолодою випростались. Але Махмуд квапив:

— Мерщій!

Осідлані коні стояли посеред двору, біля них — готові в дорогу люди Махмуд-бея. Він щось крикнув — і нукер Ельяс побіг у повітку навпроти, рвонув двері, вивів офіцерських коней, розв'язав ординарців, разом вони винесли сідла, похідні мішки.

Махмуд, почекавши, поки росіяни приготуються, підбіг до свого коня, легко, як птах, піднявся в сідло, насунув глибше малахай і різко натягнув повід.

Як вихор, вимчали з двору. Попереду — Махмуд-бей і офіцери; решта — за ними, кінь за конем, голова в голову. У когось гілкою зірвало малахай, на грудці спіткнувся і мало не впав кінь.

Бігли навперейми перші вечірні зорі і, ніби вислизаючи з-під копит, забирались усе вище й вище, в самий зеніт, червоними птицями спалахували там і тремтіли в застояній небесній воді, далекі й манливі.

Дорога під копитами — як дзвін. На всі боки летіло тверде, закам'яніле груддя, билося в глухі дували, перелітало через них, дрібним дощем падало на повітки, низькі плоскі покрівлі халуп. Із дворів де-не-де визирали і ту ж мить щезали перелякані обличчя.

А вершники одним духом промчали через усе село й піднялись на темний, як грозова хмара, пагорб. Махмуд-бей обернувся, гукнув щось гортанне, дике, радісно блиснув очима, махнув нагаєм у бік вечірніх туманів, що клубочились, розтікаючись по видноколу:

— Орум-бет-оглу!.. Туди!..

Люди Катаржі не знали, що все це означає, тільки одне розуміли: їм поки що нічого не загрожує, Махмуд-бей не збирається везти їх до Ізмаїла, до Гасан-паші, інакше він би не звільнив їх, не посадив на коней, не віддав зброї й похідних мішків. Виходить, Махмуд — друг? Але спитати про це, потиснути руку цьому сильному збудженому молодикові не було часу — він летів поперед усього загону, і кінь його, здавалось, не знав утоми, як і він сам. Припавши до розвихреної вітром гриви, він ніби злився з конем,. що, почуваючи нетерпіння господаря, летів над землею, не торкаючись її, чорним птахом перетинаючи степ.

Уже понад годину минуло в шалених перегонах, але непомітно було, що татари збираються уповільнити біг, не було й натяку на це. І раптом, ніби попереду з'явилась невидима стіна, Махмуд-бей спинився, застиг як укопаний, спинились і всі інші. Офіцери, що їхали зразу ж за Махмуд-беєм, стали поряд нього.

— Тепер добре! — усміхнувся ординець і малахаєм витер спітніле обдиччя, воно блищало, блищали білі зуби й чорні, як у старшого брата, очі. — Тепер ви в безпеці!

— Спасибі, кунак! — схвильовано промовив Котляревський, простягуючи руку. — Спасибі, друже!.. Ти врятував нас, і ми цього не забудемо. Хочеш — вибирай собі коня. Даруємо.

— Подарунок? — Махмуд-бей розплився в усмішці. — Дякую, але не візьму. Те, що зробив для вас, не варте цього.

— Ми твої боржники, — сказав Катаржі. Лице його відтануло, погляд пом'якшав, затепліла усмішка. — Але ж де брат твій, Селім-бей? Що з ним?

— Шайтан з ним! — вилаявся Махмуд-бей. — Він сп'янів і спатиме. А коли прочумається, то, щоб не так швидко забрався на коня, я зв'язав його, за одним заходом і нукерів, щоб веселіше їм було разом.

— А все ж він може і наздогнати нас.

— Сьогодні — ні, а завтра — не посміє. Я братів покличу, старшин... — Махмуд-бей говорив так, ніби все це давно обміркував і офіцерам та їх людям справді нема чого тепер побоюватись. — Поїдьмо до мене. Ви здивовані? — Махмуд-бей раптом щиро, від душі засміявся. — Думаєте, я вас — у мазанку?.. У мене такої нема. Погріб, правда, є, але я в ньому овочі тримаю і бекмес... Окрім жартів, відпочити вам треба. Мої люди вартуватимуть, ніхто не зашкодить вам.

— Спасибі, друже, — приклав руку до грудей штабс-капітан. — Але відпочивати нам зараз ніяк не можна, ти вже пробач нам. Справа — насамперед. І справа серйозна.

— Розумію. І все-таки заїдьмо. Прошу вас. Десь опівночі будемо на місці... Може, і я чимось допоможу.

— Ми сподіваємось на твою допомогу... Ми про це якраз думали. І, безперечно, коли запрошуєш, заїдемо до тебе, посидимо, — сказав Котляревський. — Чи не так, бригадире?

— Безпремінно. Адже ми й хотіли заїхати. Ми багато чули про тебе доброго, — сказав Катаржі, ласкаво позираючи на молодого ординця, що так вправно сидів у сідлі, ніби народився в ньому.

— Вершник ти хороший — любо глянути.

— Дякую, бачка, на доброму слові! Спасибі, що не гидуєте моїм хлібом-сіллю... Село моє гарне. Вам сподобається. А пасовиська мої — найкращі. Кращі, ніж у Селіма, тільки він, шайтан, заганяє свої табуни на мої землі. —

У голосі прозвучала образа. — Але прийде час — ми з ним поговоримо. По-сімейному...

Він озирнувся: услід битим шляхом, освітленим високим місяцем, їхали його нукери, а також Пантюха Ганжа й Денис Орестов.

Опівночі, як і сказав Махмуд-бей, вони приїхали в його село. Він передбачливо виставив дозори і негайно послав по старшин усього повіту Орум-бет-оглу, наказавши їм якомога скоріше прибути до нього.

А поки що, чекаючи на старшин, гості й молодий господар сиділи на ворсистім паласі у парадній кімнаті і, попиваючи турецьку ракію, вели задушевну бесіду, пригадуючи подробиці чудесного визволення з рук Селім-бея. Махмуд зізнався, що дуже боявся: ану ж штабс-капітан не витримає і назове його на ім'я при братові, тоді було б важко щось зробити, бо Селім міг би подумати що завгодно, виставив би додаткову варту, не сів би з Махмудом на святкову кошму.

32 33 34 35 36 37 38