А над усім линуло грізне "алла", що дзвеніло високо натягнутою струною і холодило серця.
З висоти шпиля Сіркові було добре видно все поле бою. Він зразу відзначив у думці неодночасовість татарської атаки. Здавалося, що наказ до чамбулів доходив із запізненням, тому орда йшла тупим клином, вірніш — туго натягнутим луком. "Мюрад-Гірей хоче розітнути наші сили надвоє, — подумав кошовий. — Хитро, але не зовсім. Наші гармати заряджені картеччю. Якщо влучно пальнути по кінноті, то..."
Він підняв шапку і махнув нею над головою. В ту ж мить гримнув залп з гармат і мушкетів.
І враз якась невидима сила зупинила передню лаву ворога. Ніби зашпортнувшись, важко упали на землю татарські коні. Через їхні голови полетіли додолу вершники. Крик жаху і болю пролунав над степом.
Однак задні лави, потрощивши копитами тих, що впали, не зупинились, а скажено мчали вперед.
Сірко вдруге махнув шапкою.
Гармати на цей раз мовчали: гармаші не встигли зарядити їх. Зате дружно ударив мушкетний залп. І знову поріділи ряди ворожих вершників, знову забилися в смертельних корчах низькорослі кошлаті коні. Але він не зупинив атаки. Задні ряди летіли вперед і подекуди вже досягли козацької позиції.
І в цей час у тилу татарського війська запалахкотіли малинові запорозькі прапори, пролунав бойовий козацький клич.
Крик жаху струсонув ханське військо. Мюрад-Гірей сполотнів. Прокляття! Як його ошукано! Тільки тепер йому стало зрозуміло, чому мурза Ізмаїл заїкався і мав вигляд людини, приреченої до страти. Гяури змусили його стати на шлях ганебної зради! Прокляття! Що ж тепер робити? Атака майже захлинулась, сотні воїнів корчаться в страшних муках. І'те, що чамбули ще подекуди рухаються вперед, не рятує справи.
Із заціпеніння його вивів голос салтана Газі-бея.
— Великий хане, дозволь мені і салтану Бекташ-бею відбити атаку мерзенних гяурів, що опинилися у нас в тилу. Поки ти розправлятимешся з Урус-шайтаном, ми знищимо їх!
Мюрад-Гірею стало соромно. Хоча хитрий салтан Газі-бей і словом не натякнув, що помітив переляк на обличчі свого повелителя, уже одне те, що його васал виявив у скруті більше мужності і самовладання, боляче хльоснуло хана по самолюбству. Однак він поспішно відповів:
— Так, так, салтане, атакуй і відкинь гяурів у степ. Не дай їм з'єднатися з Урус-шайтаном!
Салтан Газі-бей відокремився від орди і кинувся напереріз Палієві. А Мюрад-Гірей почав заохочувати своїх воїнів до нової атаки на позиції урусів.
Тим часом у козацькому таборі панував зовсім інший настрій. Побачивши, як позаду орди раптово з'явився загін Палія, Сірко радісно вигукнув:
— Браття, Палій прибув! Та ще й як він пошив у дурні хана!.. От молодець! — і наказав джурам швидко мчати по куренях і сповістити, що прибув бахчисарайський загін. — Як тільки я подам знак, усім кінно атакувати орду!
Джури помчали виконувати наказ кошового.
— Коня мені! — гукнув Сірко.
Йому підвели коня. Він скочив у сідло і витягнув шаблю. Поглядом ковзнув по темній масі кримчаків, що вже не стояли стрункими рядами, як це було перед боєм, і не кидались безоглядно в атаку, як це було на початку битви, а розпорошилися на окремі купи, які, не маючи від хана чітких наказів, діяли кожна на свій розсуд. Одні з них ще продовжували просуватися вперед і сходилися із запорожцями врукопашну, інші зупинилися u нерішучості, не знаючи, на що зважитися — атакувати далі чи тікати, треті повернули назад, щоб відбивати атаку запорожців, котрі невідомо як опинилися у них в тилу.
Серце старого кошового радісно билося. Шалі терезів явно почали схилятися на його бік. Саме час ударити так, щоб зовсім приголомшити ворога і примусити його показати спину.
Він глянув на тили ханського війська. Там завирувало страшне бойовище. І хоча крізь куряву годі було щось до ладу роздивитися, ясно було одно: Палій своїм несподіваним нападом розладнав бойові порядки ординців, приголомшив їх. "їй-богу, добре, синку, що ти трохи припізнився і викинув такий фортель! — подумав про Палія Сірко. — Даремно я гнівався на тебе..."
Ще раз гримнув гарматний залп. А з мушкетів козаки стріляли тепер безперервно. Вже сотні коней і вершників конали на землі, та нові і нові тисячі продовжували насідати на козацькі позиції і подекуди схопилися з запорозькими куренями врукопашну.
Сірко виждав ще якусь хвилину, поки переконався, що більшість козаків сіли на коней, а потім махнув шаблею у бік ворожого війська.
Враз грізно нахилилися вперед довгі списи, і запорожці важкою темною лавою помчали в атаку. Степ сколихнувся від грізного тупоту й крику.
Кримчаки опинилися між молотом і ковадлом. Спочатку вони намагалися чинити опір, і не один десяток запорожців упав на землю від гострих щабель і тонких оперених стріл. Але кримчаки вже втратили віру в перемогу. Чутка про те, що в тилу з'явився великий козацький загін, зовсім охолодила їхній бойовий дух. Поодинокі вершники почали завертати коней і тікати в степ.
Мюрад-Гірей кидався від одного чамбула до другого, та його голос губився в лементі, тупоті, брязкоті щабель та іржанні коней. Ханські накази вже не доходили в неймовірній тісняві й безладді до війська, і воєначальники — калга, салтани і мурзи — діяли як хто умів і міг.
А запорожці не послаблювали натиску. Сам Сірко ринувся в гущу бою. Його високий кінь з'являвся то в одному, то в другому місці, де було важко.
— Дужче, синки! — гримів його голос. — Помстимося ханові за підступний напад на Січ! За кров товаришів наших і всього люду християнського... Дістаньте мені, дітки, самого хана, я побалакаю з ним у Січі по-нашому, по-запорозькому... А потім пошлю в Москву — царю в подарунок. А якщо хто зачепить його шаблею, то теж буде непогано... Уперед, братчики! Уперед!
Заохочені кошовим, запорожці натиснули ще дужче.
Ворог не витримав і покотився назад. Даремно лютував і лаявся Мюрад-Гірей, даремно розмахував шаблею і погрожував своїм воїнам найлютішою карою. Його вже ніхто не слухав. Страх огорнув серця правовірних і примусив шукати порятунку у втечі.
Захоплений невтримним людським потоком, Мюрад-Гірей закрутився в несамовитому вирі і відступав разом з військом. А коли почув, як хтось із запорожців вигукнув його ім'я, страх стиснув йому серце. З тої ж миті він перестав думати про військо і вдарив коня під боки, щоб швидше втекти в степ і вирватися з лещат Урус-шайтана.
Йому пощастило проскочити вузьким проходом, що розділяв козаків Сірка і Палія. Але з нього вже не зводили погляду бувалі запорожці, які знали хана в лице.
— Хлопці, ловіть його! — гукнув Метелиця. — Тікає, клятий! Звенигора зі Спихальським першими кинулися вслід за втікачем. їм на допомогу помчали десятки паліївців. Кінський тупіт, козацькі крики, свист летіли за ханом і примушували його ще дужче втягувати голову в плечі.
Врятував хана дужий бистроногий кінь. Прищуливши вуха, витягнувшись як струна, він поволі віддалявся від переслідувачів, аж поки чималий чамбул, що відступав з правого флангу, не перетнув дороги запорожцям. Арсен з товариством з ходу врізався у лаву ворожих вершників, але ті бою не прийняли. Затуливши собою хана, вони на ходу повернули коней і поскакали вслід за ним.
— Утік, шолудивий пес! — бідкався Спихальський. — Шкода! Ото була б здобич! Єден шанс був у житті самого хана спіймати! Ех!
Арсен з друзями потішався над .щирим смутком і досадою товариша.
— Не сумуй, пане-брате! Маємо здобичі і так досить!
— Гай-гай, — невдоволено бурчав поляк, — то все вороння, а тут самого беркута з рук випустили! Коли то вдруге доведеться зустрітися з ним віч-на-віч?
— Не тужи, синку, — поплескав по спині пана Мартина Метелиця. — Ось прибудемо до табору — покажу тобі таку ляльку, що ти враз забудеш про хана, хай би був скис!
— Що ж то за лялька? — пожвавішав Спихальський.
— Ге-ге, таку кралю визволив я в Ах-Мечеті, що тобі, пане Мартине, і не снилася! Пишна, білотіла, як здобне тісто, очі сині, як море, а коси — як добре конопляне повісмо... До того ж — твоя землячка. Може, й шляхтянка навіть... Був би я молодший, нізащо не віддав би нікому. Та ба! Був кінь — та з'їздився... Тож боюся, що погордує мною, старим... От і поступаюся нею тобі великодушно. Бери — забавляйся! Може, забудеш про свого хана.
— Ай справді. Мартине, чого тобі побиватися за тим ханом? — засміявся Роман. — Бери панну, коли дають! Може, то щастя твоє?
— Та я що, хіба відмовляюся? — підморгнув лукаво пан Mapтин. — Дзенькую бардзо, батьку Корній! Хан добре, а панна, всім відомо, ліпше!
Перемовляючись і сміючись, згадуючи найцікавіше із щойно пережитого бою, друзі поволі поверталися до табору. Запорожці ховали вбитих, підбирали поранених, ладналися до далекого зворотного походу.
Перед вечором, перебрівши Сиваш, вони вступили в неозорі, порослі тирсою ногайські степи.
8
Поверталися не поспішаючи, бо не боялися погоні. Хан зі своїми недобитками навряд чи посмів би гнатися за ними. А ногайці, які кочували між Сивашем і Дніпром, налякані розгромом кримських улусів, самі тікали, щоб не стати здобиччю козаків.
Коли сонце сідало за далекий небосхил, запорожці зупинилися на нічліг. Коні і худоба та отари овець пішли пастися понад берегами майже пересохлої степової річечки. А люди рвали тирсу, бур'ян, мостили собі постелі. Кашовари розіклали багаття і варили пшоняний куліш з бараниною.
До самого смерку табір гомонів. Козаки впереміш з визволеними бранцями і бранками вечеряли, розповідали різні бувальщини, розшукували земляків. І тільки пізно ввечері повкладалися спати просто під яскравими літніми зорями.
Спихальський з Метелицею весь вечір бродили по величезному табору — розшукували бранку-польку. Але так і не знайшли.
— Чорти батька знає, де вона запропастилася! — бурчав Метелиця, не радий, що, замість відпочинку, змушений швендяти у пошуках якоїсь шляхтянки.
Та Спихальський наполягав.
— Ну, пройдімо ще ось тут, понад долиною, ачей вона де сидить
біля багаття!
І вони йшли далі. Зазирали в кожне жіноче обличчя. Однак у жодному Метелиця не зміг признати "своєї" бранки.
Вранці, коли табір знявся з місця і розтягнувся по степу нескінченною валкою, в якій ішло щонайменше тридцять тисяч люду, Спихальський під'їхав знову до Метелиці.
— Поїдемо, батьку...