ільки, що пруть на ромейського витязя на гнідім коні, коли доходить до сутички, або ж підставляють під удар щита і вислизають, або ж обходять стороною. Ба ні, помиляється. Он пре якийсь прямісінько на нього. Молодий, безусий ще, а очі, мов у звіря, налилися кров'ю. Не меча — сулицю націлює. Невже сподівається вибити його, Хільбудія, з сідла?
Заніс над головою меча і не встиг відбити ним варварову сулицю, як вона схитнулася і ледве не пропорола йому ребра. Коли б не панцир, так і сталося б.
— Боривой! — почув дужий голос. — Цього не чіпай. Це сам Хільбудій, він мій!
Оглянувся й побачив, як здибив той, що кричав, коня, норовить розвернути його й гнати услід за ромейським привідцею.
"Тиверський князь? Той, що гостив у Маркіанополі? Що ж робити? Покладатися на дужу силу коня свого чи розвернутись і покластися на щит і меч? Коли втікатиму, можуть уразити сулицею в спину. Та чи й личить мені, полководцю, утікати?"
Розвернув по крутому колу Гнідого й пустив у зворотну путь. Треба, значить, треба, іншого не вигадаєш.
Першим гнав на нього розпластаного в аері коня безусий, той самий, котрому казали: "Не чіпай".
"Завзятий хлопчисько, — подумав, — знає на кого йде, і таки йде. Ну, стривай же!"
Хільбудій махнув мечем і так рубонув ним по націленій на нього сулиці, що вона бринькнула і вилетіла воїнові з рук. Тієї ж миті налетів на кількох і встиг звалити коневі під ноги лиш першого. Всі інші оточили стіною й наставили сулиці.
— Скорися, Хільбудію! — повелів князь Волот. — Когорти твої розбиті, виправа програна.
Не думав, що робить, чи таки покладався на щось. Приострожив коня й кинув його прямісінько на Волота. Одначе й князь не ловив ґав. Зняв крутіше сулицю, і кінь, опускаючись, наразився на неї горлом. Заіржав болісно, шарпнувся набік і викинув вершника з сідла, під ноги Вепрового коня. А Вепр не з тих, що губляться: зловчився й приткнув ромейського привідцю мечем до землі.
— Нащо ти так? — спохмурнів, виказуючи своє невдоволення, Волот. — Він був уже наш, треба було в полон брати!
— Гадаєш, що треба? А навіщо? Імператор не поскупиться золотом, викупить його і знову натравить на нас. Надто занадився цей вовк у нашу кошару, мертвий він безпечніший буде.
XX
Дід Борич правду казав: навікулярій — муж літній. Ось тільки добронравності його не зовсім йме віри. Старий грек не зглянувся на те, що вона — кругла сирота, що її гонить по світу горе, взяв добре за перевіз та ще й кректав, певно, сумнівався, що бере потрібну ціну. Може, саме тому зобов'язав Миловиду готувати, доки буде на лодії, для нього і його найближчих помічників їжу, бурчав, а то й рикав на всіх, виказуючи своє невдоволення. Зате правдою було й те, що ані сам, ані іншим не дозволив зобидити її. Більше того, розпитав за довгі дні і ночі плавання, кого шукає, чому шукає, й пішов із Миловидою до Нікополя, знайшов людей, котрі знали, де анти, що ними торгували позатамтого передліття в Нікополі.
— Є тут анти, — казали дівчині. — Чимало вельмож Епіра мають рабів-антів.. Одні за слуг-стольників у них, інші — за спальників, садівників а чи рибалок.
Показували й розказували, як пройти до тих вельмож, як підступитись та поговорити, а Миловида слухала й кивала головою.
— Я піду, володарю достойний, тепер сама вже піду, — сказала зрештою навікулярієві.
Грек крекнув за звичкою а чи сумніваючись, що сама вона вдіє щось, і, надумавшись, порадив:
— Я стоятиму там, де стою, до післязавтра. Коли знайдеш судженого чи, не знайшовши, захочеш повернутися в свої краї, прийди й скажи, або сам доправлю, або знайду таких, що доправлять.
Подякувала й пішла вузькими вуличками чужого города. І що далі йшла, то менше певності було, що віднайде в нім Божейка: таким холодом віяло на серце і таку порожнечу почувала в серці, ніби тепер тільки прозріло воно й сказало правду: даремна твоя затія, дівко; не одкриються перед тобою міцні ворота в кам'яних загорожах і не являть тобі лада твого.
А все ж стукалася в ті, що видавались найміцнішими, і кланялась за звичаєм батьків своїх, а поклонившись, питала: чи то правда, що в достойних вельмож є раби-анти? Вона суджена одного з них, прийшла, аби викупити його з неволі або ж стати такою, як і він, невільницею. Хай уже як буде, так і буде, аби тільки вкупі.
Її не завжди розуміли, а то й зовсім не хотіли розуміти. "Нема таких", — казали і зачиняли ворота. Одначе більшість зглядалася все-таки на її жалісно-благальний вид, а може, й на молодість. Зачувши, що шукає антів, кликали когось із них і веліли:
— Вислухай і скажи, чого хоче це дівча.
Миловидка терпляче повторювала, чого хоче, а зачувши рідне слово, і зовсім розчулювалась:
— Божейком звуть мого лада. З Випалу він, із Тиверської землі. Такий ліпотний собою, такий ліпотний, що змалювати не можу.
Їй не зразу казали: "Не бачили, не знаємо". Більше питали та допитувались, чи давно з Тивері, чи має надію повернутися туди, а вже потім радили: спитай у тих і в тих, ми не відаємо.
І Миловидка знову йшла, кланялася й питала. Аж поки не пересвідчилася: більше нікого питати. Певно, немає тут Божейка, коли не бачили й не знають. Усі ж бо кажуть: продавали тіверців у Нікополі, а продати могли не лише нікопольцям; були на тому торзі покупці і з Верони, і з Фессалоніки.
— В якій же стороні світу вони, Верона, Фессалоніка?
— Верона — в Італії, — пояснила старша серед полонянок, — Фессалоніка — в Греції. Іди в пристанище й напитуй лодій, що правитимуться туди. Гляди, хтось зглянеться й перекине через море.
Постояли, пожурилися та й розійшлися. Одна донизу спускалася і не бачила світу за сльозами, інші догори йшли і теж не бачили. Бо широкий був окольний світ, та не для них, бо весело світило над головою сонце, та не їм.
XX/
Князь Волот був твердий і неподатливий, мовби скеля в горах: мало порубати та полонити ромеїв у своїй землі, настав час самим піти до них і сказати: "Не ходили б ви, не приходили б і ми. Оскільки ж ходите і мало не щоліта, це наша кара за татьбу вашу".
Не відав, що скажуть вої на той його намір, тим паче вої сусідніх земель, привідці їхні. чомусь відмовчуються, зирять то на нього, князя Тивері, то на Ідарича, котрий є тут привідцею мужів думаючих і заодно — правою рукою князя Добрита.
— Нам велено потяти ромеїв у Придунав'ї, — розраджував він Волота, — і аж ніяк не велено іти за Дунай. На те потрібна не така, як є нині, сила.
— Ніби вона мала.
— На те, щоб іти на ромеїв, мала.
— Збагніть, — гнівався Волот, — доки збиратимемо велику силу, ромеї опам'ятаються і стануть супроти нас другою Довгою стіною. Зволікати не варто ані дня. Треба йти за Дунай і гнати знекровленого, позбавленого привідці супостата аж до Довгої стіни, а може, дістати оружною рукою й за стіною. Це нагода, братіє, і така, що вдруге може й не трапитись.
— Раз ходили вже. Забули, чим усе те завершилось?
— Раз на раз не виходить, Ідаричу. Тоді не було слушної нагоди, тепер є. Честь мужів ратних кличе: підіть і примусьте ромеїв не посягати на чуже.
Волот був аж надто певний себе, щоб бути спокійним. Та не менше певності вчувалося і в голосі Ідарича.
— Щоб іти в чужу землю, — стояв він на своєму, — треба знати, з якою раттю зустрінетеся в тій землі. Чи ви щось знаєте?
— А ви? — вкинув слово привідця полян. — Хай ми не знаємо, яку рать виставлять ромеї, коли підемо на них, а чому не знаєте ви, княжі сли і мужі думаючі.
— Дещо знаємо: ромеї підписали з Іраном вічний мир і, отже, мають легіони, котрі й стануть супроти вас, коли підете.'
— Ті легіони пішли вже на завоювання полуночної Африки у вандалів.
— Гадаєте? А той, що приводив Хільбудій, де взявся? Чи, може, думаєте, що він один у нього?
— Того не думаємо, Ідаричу. І все ж дуже можливо, що виправа та лишилася поза відомом імперії. Хільбудій взяв позатамтого передліття великий полон у нашій землі, міг спокуситися на нього й цього поліття. А коли так, імперія не готувалася до зустрічі з нами, вона не спроможна буде стримати нас. Ось чому я теж стаю на бік князя Волота: коли вже йти за Дунай, то сьогодні, негайно.
— Уличі теж пристають на це.
Видно було: Ідарич похитнувся у своїй певності, а все ж не збирався поступатися остаточно.
— А що скажуть воі? Вони здобули непоганий полон — і ромеїв, і їхніх коней. Чи підуть із ним за Дунай?
— Цьому легко зарадити, — вихопився Волот. — Кожна рать — тиверська, улицька, полянська чи дулібська — виділить по сотні воїв, і ті вої доправлять полон до своїх общин. Решта піде з нами.
— Мудро сказано, — підтримав свого князя Вепр. — Зважуйся, Ідаричу. На тебе поклав князь Добрит вирішувати долю слов'янської землі, тож і вирішуй.
— А ратну виправу, — підтримав його полянин Гудима, — благополучне завершення її ми беремо на себе.
— Усі так гадають?
— Усі, Ідаричу!
— На тому й складається ряд — ряд мужів думаючих і ратних. Ідіть до воїв і постарайтеся передати цю свою буєсть воям. Коли вже йти, то маємо йти, запалені нею, ратною буєстю, як і вірою в торжество своєї правди і свого меча..
XX//
Богданко сидів на товстій сосновій колоді під дубом і дослухався до кроків, що зближалися з ним.
— Хто це був, бабусю?
— Якийсь чужинець.
— З іншого городища чи таки з чужої землі?
— Таки з чужої. І з далекої, мабуть, по-нашому не розуміє.
— То, може, він — ромей?
— Може, й ромей, а може, з тих, що прийшли до нас разом із ромеями. В їхній раті всякі є.
— І ви запросили його до вогнища, поділилися хлібом-сіллю?
— А чого мала б не запрошувати і не ділитися?
— Таж він — супостат, ворог роду нашому і землі нашій!
— Супостати ті, внуча моє, що прийшли до нас із мечем. Цей прийшов із добрим словом.
— Бо вибили меча із рук, тому й прийшов із добрим словом. За тим добрим словом можуть ховатися злі умисли. Чужинець-бо єсть.
— Язвлений він, Богданку, де йому до злого умислу. А опріч того, запам'ятай, внуча моє: всякий нагодований тобою, навіть коли він чужинець, перестає бути ворогом. Це, щоб знав, не просто слова, це — правічний покон роду нашого. На ньому стояла й мусить стояти Тиверська земля, коли хочемо жити на ній у добрі та мирі.
— Чи ми не живемо за цим поконом? Чому ж ромеї йдуть та й ідуть у землю нашу з мечем та вогнем?
— За те карати треба, самим же не гоже лізти в чужу землю.
— Нарікаєте на тата і його похід? То він же затим і пішов, щоб покарати.
— Я не нарікаю на нього, внучку. Одначе й